1898, 28 березня (за іншими даними - 18 березня) – у Житомирі народився Микола Сціборський (псевдо - Рокош, Житомирський, Юрій) – український державний та військовий діяч, учасник Української революції 1917 – 1921 роках, підполковник Армії УНР, теоретик українського націоналізму, один із фундаторів Організації Українських Націоналістів (ОУН).

Походив із родини православних українців, які мали польське коріння. Першу світову війну пройшов у складі російської армії, нагороджений орденами Святої Анни 3 і 4 ступенів та Святого Станіслава 3 ступеня, а також Георгіївським хрестом 4 ступеня. Був двічі поранений.

У жовтні 1917 р. очолив українізовану «автономну національну військову частину» в 1-му лейб-гренадерському полку російської армії. Микола Сціборський у листопаді 1917 р. потрапив під газову атаку. Вижив, але був визнаний інвалідом із 50 відсотковою втратою працездатності.

Незважаючи на це, у період Української революції 1917 - 1921 років, включився у створення української армії. Працював у військовому міністерстві.  За доби Гетьманату Павла Скоропадського був  помічником повітового коменданта на Чернігівщині.

На початку 1920-х рр. змушений був емігрувати. У Празі, 12 листопада 1925 р.  очолив Легію українських націоналістів.

28 січня - 3 лютого 1929 р. на Першому Конгресі Українських Націоналістів у Відні створено Організацію Українських Націоналістів. Миколу Сціборського було обрано заступником Голови Проводу ОУН. Мав  довіру Євгена Коновальця.

У Празі Микола Сціборський працював редактором офіційного видання Проводу українських націоналістів (ПУН) - журналу «Розбудова нації» з 1928  р. до його заборони у 1934 р. Пізніше жив у Парижі, де був серед засновників часопису «Українське слово». У 1938 р. перебрався до Відня, а згодом – до Кракова.

Микола Сціборський – автор низки ґрунтовних праць з теорії та практики українського націоналізму, зокрема: «Робітництво і ОУН» (1932), «ОУН і селянство» (1933), «Національна політика більшовиків в Україні» (1938), «Демократія», «Сталінізм» (1938), «Україна і національна політика Совєтів» (1938), «Україна в цифрах» (1940, 1944) й «Нарису проекту основних законів (Конституції) Української Держави» (1939).

На початку 1941 р. Микола Сціборський, як референт пропаганди ПУН, разом з членом Проводу Омеляном Сеником та діячем ОУН Олегом Ольжичем у складі Похідної групи повернувся в Україну для подальшої боротьби за її самостійність.

30 серпня 1941 р. у Житомирі Сціборського і  Сеника за нез’ясованих обставин невідомі розстріляли на вулиці. Сеник загинув одразу, до пораненого Миколи Сціборського гестапо не допустило лікаря, він помер за кілька годин через втрату крові. Похований у Житомирі на подвір'ї Свято-Преображенського Собору.

1917, 28 березня – відбулося засідання Української Центральної Ради, яке вперше очолив Михайло Грушевський.

23 березня, перед поверненням із заслання Михайла Грушевського, на своєму другому засіданні Центральна Рада ухвалює рішення, «щоб президіум Ради привітав п. Грушевського, коли він приїде до Києва».

Коли Рада збирається наступного разу, 25 березня, уточнюється, що «президіум УЦР повинен привітати М.С. Грушевського в його помешканні, а потім запросити його на збори Центральної Ради».

Михайло Грушевський прибув до Києва 26-го, однак всі плани летять шкереберть. На засіданні того ж дня, яке вже традиційно веде Федір Крижанівський, «голова повідомляє присутніх, що привітання п. Грушевського не відбулось, позаяк він був хворим після подорожі».

Дорогою до Києва, десь під Брянськом, зайнялося сусіднє купе потягу, в якому їхав Грушевський. За 5 хвилин вагон згорів дощенту. Вогонь знищив книги й стародруки, одяг і білизну професора. До Києва він дістався лише в ніч на 26 березня.

До педагогічного музею, де працювала Українська Центральна Рада, Михайло Грушевський навідався  27 березня. Невеличка кімнатка на другому поверсі, один стіл та кілька лавок, півтора десятка осіб – так виглядав на той час майбутній український парламент.

Михайло Грушевський вперше головує на засіданні Центральної Ради 28 березня. «Збори вітають п. Грушевського», – відзначено в протоколі. З його поверненням багато хто (насамперед, тупівці) пов’язував надії на припинення суперечностей й об’єднання демократичних сил.

Євген Чикаленко: «…ми всі вважали його за «некоронованого короля України», який приїде, то дасть всьому порядок і лад».

На засіданні 28 березня вирішують «почепити національний прапор на будинкові міської думи на тім місці, де був раніш царський вензель». Володимира Науменка обирають заступником голови Центральної Ради. А також обговорюють план української маніфестації 1 квітня.

Агітаційній комісії доручили за два дні підготувати проект Всеукраїнського з’їзду.

«Щоб надати Центральній раді характер справжнього представництва всього організованого українського народу, рішено якомога скоріше скликати з’їзд представників організованої української людності цілої України», – напише він за кілька днів.

1943, 28 березня – відділ УПА у селищі Людвипіль (нині – смт Соснове Березнівського району Рівненської області) відбив чотири атаки нацистів, чисельність яких значно переважала. Повстанцям вдалося відвоювати місто від нацистів.

«28 березня ц. р. німці, в силі 1500 людей, наїжджаючи з Рівного, Костополя, Межиріча і Березного, напали на відділ УПА, що квартирував у м. Людвиполі. Розгорівся важкий бій. Німці засипували обложених гарматними стрільнами та гранатами з гранатометів. Відділ бравурно відбив аж чотири наступи ворога, завдаючи йому важкі втрати. Сюди спровадили німці свої добірні частини СС, які одначе не могли зломати завзяття повстанців, хоч були в значній перевазі», – таке повідомлення було опубліковане у місячнику політичного підділу УПА «До зброї» у липні 1943 року.

Цей відділ УПА очолював курінний Шавула – Рудик Адам Микитович, 1909 року народження, уродженець селища Людвипіль. У бою приймала участь і сотня Скирди (сотенний – Довгалець Андрій Маркович, уродженець села Пустомити Гощанського району Рівненської області).

У бою серед повстанців відзначився Гунько Стах Степанович, 1923 року народження, уродженець села Бронне Березнівського району, який знищив ворожі позиції мінометчиків. У повстанців загинуло 17 чоловік, 9 пропало безвісти, 20 було поранених.

Німці втратили біля 70 убитих солдат та 5 спалених машин. Скільки нацистів було поранено – невідомо, бо, відступаючи до Костополя (Рівненська область), ворог забрав всіх поранених із собою.

Підготували Леся Бондарук та Сергій Горобець.