1857, 28 лютого -  місті Костянтинограді на Полтавщині (нині – м. Красноград Харківської області) народився Овксентій Корчак-Чепурківський – лікар-гігієніст, епідеміолог, міністр народного здоров’я Української Народної Республіки, фундатор соціальної гігієни та організації охорони здоров’я як науки і предмету викладання у вищій медичній школі України.

Овксентій Корчак-Чепурківський народився в сім'ї парафіяльного дяка. Закінчив Полтавську духовну семінарію і вступив до природничого відділу фізико-математичного факультету Київського університету Св. Володимира. 1878-го за участь в політичному студентському русі його було виключено з університету. Через рік він продовжив навчання, але вже на медичному факультеті Харківського університету, який успішно закінчив 1883-го.

Трудовий шлях Овксентій Корчак-Чепурківський розпочав у рідному повіті як земський лікар. У 1889 р. його призначають земським санітарним лікарем Херсонської губернії. О.Корчак-Чепурківський уперше запропонував використовувати відомості про народження та смерть не з лікарняних джерел, а з метричних книг православних приходів. Такий підхід дозволив отримувати більшу повноту даних.

У 33 роки Овксентій Корчак-Чепурківський написав першу наукову роботу про стан лікарської допомоги і народного здоров’я. Дослідження набуло популярності і в 1891 році його запросили до Бессарабського земства в Кишинів на посаду завідувача Губернського санітарного бюро. Тут він проявив талант лікаря-профілактика та науковця, організатора земської медицини. На наукових засадах О.Корчак-Чепурківський організував протиепідемічні заходи щодо тифу, дифтерії, холери, аналізував захворюваність і смертність населення, встановлював причини їх високого рівня. У Бессарабський період своєї діяльності він став активним членом Пироговського лікарського товариства, виступав на його з’їздах в Москві, Києві, писав історію земської медицини в Бессарабії.

Із 1899 року вченого запросили у Київ, де він зайняв посаду санітарного лікаря Київської міської самоуправи, а з 1904 року став завідуючим санітарним відділом Київської міської управи. Він зустрічався з Лесею Українкою і Ольгою Кобилянською, був другом Миколи Лисенка, Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського, Марії Заньковецької, а з академіком Дмитром Заболотним його об’єднували не тільки щира дружба, він був його лікарем.

У 1905 році О.Корчак-Чепурківський  виступив на засіданні київського Товариства лікарів із програмною доповіддю «Наши общественно-санитарные нужды настоящего времени», де майстерно показав відсталість санітарних умов життя народу і шкоду здоров’ю людей. За цю критику у 1907 р. київський генерал-губернатор Курлов звільнив О.В.Корчак-Чепурківського з посади санітарного лікаря м. Києва з політичних міркувань.

Під час Першої світової війни О.Корчак-Чепурківський працював військовим лікарем, а згодом очолював медично-санітарну службу 8-ї армії, яка діяла на Південно-Західному фронті під командуванням генерала О.О.Брусилова, брав безпосередню участь в медичному забезпеченні військ під час здійснення наступальної операції – Брусиловський прорив.

Українська революція 1917 року надихнула О.Корчак-Чепурківського стати організатором нової системи охорони народного здоров’я, медичної освіти. У 1918 р. гетьман Павло Скоропадський створив Українську академію наук, а також Український державний університет. Деканом медичного факультету та завідувачем кафедри гігієни було обрано О.Корчак-Чепурківського. Попри педагогічну та наукову діяльністю, він активно розпочав створення нової системи охорони здоров’я. У травні 1918 р. О.Корчак-Чепурківський очолив санітарний департамент нового Міністерства народного здоров’я і державного опікування. В 1919 р. за часів Директорії він короткий час був міністром, намагався профілактичний напрям зробити головним в охороні народного здоров’я.

7 березня 1921 р. одним з перших із медиків учений був обраний академіком Української академії наук (з 14 червня – ВУАН).

В Академії наук О. Корчак-Чепурківський організував і очолив кафедру народного здоров’я, на яку остаточно перейшов у 1923 р. Він розробив українською мовою першу в Україні номенклатуру хвороб, що стала провісником сучасної міжнародної класифікації хвороб, уклав (разом з М. Галиним) перший російсько-український медичний словник.

Учений написав праці з історії земської медицини, епідеміології та профілактики інфекційних захворювань; демографії і санітарної статистики, був редактором медичних журналів, рецензентом численних робіт і дисертацій.

У 1933 році влада його звинуватила в антирадянських настроях.

Він вивчав умови праці шахтарів в Донбасі, в віці понад 70 років спускався в шахту, щоб одержати уявлення про умови праці підземних робітників.

У травні 1934 року рішенням Політбюро ЦК КЛ(б)У за підписом С.В.Косіора О.Корчак-Чепурківського  було звільнено з посади неодмінного секретаря ВУАН, а кафедру, яку він очолював, об’єднали з Інститутом демографії. У такий спосіб його було усунуто від усіх провідних ролей, які він відігравав в академії протягом тривалого часу.

Остаточно зламати науковця радянська влада вирішила через переслідування його сина – Юрія. Професор С.Каган виступив із різкою критикою наукових праць з демографії Юрія Корчак-Чепурківського. Ці дослідження були виконані під безпосереднім керівництвом батька, тож С.Каган критикував не стільки сина, скільки самого О.Корчак-Чепурківського.

Приводом стала пропозиція вивчати відмінність смертності не тільки сільського і міського населення, а й за національною ознакою. С.Каган писав: «...Корчак-Чепурківський – фахівець ще з буржуазним світоглядом, з системою фашистських поглядів...». У 1937 році цього було цілком достатньо, щоб талановитого демографа репресувати, і лише через 20 років він повернувся із заслання. Юрій Корчак-Чепурківський помер у Києві в 1957 році. В 1970 році в Москві видали (посмертно) його книгу «Избранные демографические исследования».

Помер вчений майже у повному забутті 27 листопада 1947 р. в місті Києві, де й похований.

1938, 28 лютого – в селі Мацьковичі під Перемишлем (нині Польща) народився Стефан Турчак – диригент, педагог. Він був музикантом, що підняв національне оперно-симфонічне мистецтво на міжнародний рівень і вплинув на розвиток світової культури.

Народився в родині  хліборобів, але музика завжди була присутня в сім’ї. Батько брав участь у драмгуртку, сам навчився грати без нот на скрипці та сопілці. Мати співала у церковному хорі та виконувала народні пісні. Малий Стефко вчився грати на старенькій скрипці, подарованій дідусем. Хлопчик грав щодня, підбираючи мелодії на слух. У 1947 році, під час операції «Вісла», родину примусово вивезли в Радянську Україну. Сім’я Турчаків оселилася у Дублянах поблизу Львова. Коли хлопчикові було 12 років, померла мама. Батько згодом одружився, а Стефан залишився жити з бабусею та дідусем.

Музичну освіту здобував в Львівському музично-педагогічному училищі ім. Філарета Колесси. Цікаво, що до училища Стефан поступив відразу після  дублянської семерічної  школи, не маючи необхідної музичної й теоретичної підготовки. За його плечима був лише досвід художньої самодіяльності в аматорських колективах.  В училищі молодий музикант навчався по класу скрипки (вчитель і наставник – Стефанія Луневич), а хорового та оркестрового диригування навчався в класі відомого українського хорового діяча, заслуженого артиста України Євгена Вахняка. Після його закінчення (в 1955 р.) 2 роки працював учителем музики і співів у Сокальському педагогічному училищі.

Із 1957 по 1962 навчався у Львівській консерваторії ім. М. Лисенка.Тут відбулося становлення С. Турчака як митця. Значний вплив на формування  його творчої особистості мали заняття в композиторів та педагогів С. Людкевича, А. Кос-Анатольського, А.Солтиса та Р.Сімовича. На останньому курсі консерваторії певний час працював помічником головного диригента Оперного театру Я.Вощака.

Влітку 1962 р. С.Турчак приїхав до столиці України. Спершу він став диригентом-асистентом Державного оркестру. А з 1963р. очолив його. Однак понад усе Маестро завжди приваблювала праця в музичному театрі. В 1966 р. він поставив на сцені Київського театру опери та балету ім. Т.Г. Шевченка свій перший спектакль – масштабний, наповнений внутрішньою експресією «Отелло» Дж. Верді. Незважаючи на складність твору, дебют пройшов успішно.

З січня 1967р. С.Турчак став головним диригентом ведучого оперного театру України. З його ім'ям пов'язані етапні прем'єри шевченківського колективу 70-80-х років XX століття, серед яких опери «Тарас Бульба» М. Лисенка, «Ярослав Мудрий» Г. Майбороди, «Борис Годунов», «Хованщина» М. Мусоргського, «Абесалом і Етері» З. Паліашвілі, «Орфей і Еврідіка» Х. Глюка, «Аїда» Дж. Верді, "Катерина Ізмайлова" Д. Шостаковича, балетів "Камінний господар" В. Губаренка, "Ольга" Є.Станковича... Загалом він поставив на київській оперній сцені майже сорок вистав. І кожна ставала мистецькою подією, яскравим тріумфом українського оперно-балетного виконавства. Завдяки Стефану Турчаку мистецьке життя України поповнилося звучанням багатьох зразків класичної і сучасної музики, а українське виконавське мистецтво набуло визнання у світовому мистецькому просторі. Із творчими зусиллями С. Турчака Київська опера стала одним з найкращих театрів України, а українська опера отримала визнання на міжнародному рівні. Його репертуар поповнився «Богемою», «Кармен», «Лебединим озером», операми «Мілана» Г.Майбороди, «Загибель ескадри» В.Губаренка. Паралельно С.Турчак викладав оперно-симфонічне диригування в Київській консерваторії (з 1973 р. – доцент, з 1986 р. – професор).

Помер С.Турчак 23 жовтня 1988р. після важкої хвороби. На його честь в 1994 був запроваджений національний конкурс диригентів ім. С.Турчака. З 2006 р. конкурс проводиться як Міжнародний.

1945, 28 лютого – на хуторі Садівські Дубини Луцького району загинув Іван Бандач (псевдо – Залізняк, Юрко), референт Служби безпеки Організації українських націоналістів Луцького надрайонного проводу ОУН, Лицар Бронзового Хреста Заслуги (1945) (посмертно)

Народився 1915 року у с. Буяни Луцького району. Від 1939 року як член ОУН перебував на нелегальному становищі. На початку 1941-го його сім’ю радянська влада виселила у Сибір. Влітку 1941-го Бандач став членом боївки Луцького районного проводу ОУН. У 1942 році він займався військовим вихованням молоді Луцького районного проводу ОУН, згодом став референтом Служби безпеки Луцького надрайонового проводу ОУН.

28 лютого 1945 року на хуторі Садівські Дубини Луцького району Івана Бандача оперативно-військова група Торчинського районного відділу НКВС прагнула захопити у полон. У нерівному бою повстанець загинув.

Українська Головна Визвольна Рада Постановою від 8.10.1945 року та за Наказом Головного військового штабу Української повстанської армії  ч.4/45 від 11.10.1945 року нагородила Івана Бандача Бронзовим Хрестом Заслуги (посмертно).

Підготувала Леся Бондарук