1651, 28 вересня – у Білій Церкві делегація від польського короля Яна ІІ Казимира та козацьке представництво на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким  підписали мирний договір. Минуло три місяці після поразки козаків під Берестечком. Тож статті нового договору суттєво обмежували права козаків, зафіксованих Зборівською угодою 1649 року. Білоцерківська угода викликала обурення козацтва.

«Шоковані нововведеннями, розгнівані уступками, під якими стояв підпис їхніх ватажків, козаки глухо загомоніли, селяни кричали про зраду, проклинали Хмельницького і польських комісарів, – описує Проспер Моріме у розвідці «Богдан Хмельницький». – Вони стали жбурляти каміння, розбили вікна, пролунало кілька мушкетних пострілів… До бунтівників зійшов Хмельницький в супроводі почту полковників. Ішов попереду, тримаючи булаву. В натовпі запанувало замішання, йому звільнили дорогу. Хмельницький кинувся у саму гущу, лупцюючи булавою направо й наліво, а Виговський ішов за ним, вигукуючи: «Повага послам, послух полковникам!» ... Жодна рука не знялася на патріарха України, лише намагалися уникнути його ударів. За якусь мить натовп звільнив площу перед фортецею і розійшовся».

За умовами Білоцерківської угоди кількість козацького реєстру зменшувалась до 20 тисяч. Решта козаків мали повернутися до селянського стану. Влада гетьмана поширювалась лише на територію Київського воєводства. На відміну від Зборівського договору, за яким гетьманській владі підпорядковувались ще й Брацлавське та Чернігівське воєводства. Хмельницький отримав підтвердження гетьманських повноважень а привілеїв на Чигирин. Хоча мав підкорятися владі польської корони.  На решті земель Війська Запорізького відновлювалася адміністрація Речі Посполитої. Шляхта поверталася у свої маєтки. Козацькому гетьману заборонялося вести дипломатичні відносини. А козацьку старшину відтепер мав затверджувати польський король.

Богдан Хмельницький розглядав цей договір як перепочинок для накопичення сил. У травні 1652 почався новий виток війни із Річчю Посполитою – Білоцерківська угода втратила силу.

1907, 28 вересня – народився педагог, журналіст та письменник Петро Чечет. Відомий під псевдонімом Волиняк, бо походив з Волині.

Отримавши філологічну освіту, поїхав викладати українську мову та літературу на Кубань. 1932-го оселився в станиці Новомалоросійська. Місцеві говорили українською, носили переважно українські прізвища.  Співали пісні на поезії Тараса Шевченка, думаючи що це народні. Учні в школі гордовито розказували про козацьке коріння. Розпитували у нового вчителя, чи він належить до мужиків, чи до козаків. 1933-го трійки ДПУ прибули до станиці, аби розправитися з учасниками українізації, зокрема вчителем Чечетом.

«Это вы контрреволюции кубанской, петлюровскую Украну сделать хотите? – описував ту розмову Волиняк у оповіданнях «Кубань – земля козацька» – Вместо того, чтобы партии помочь хлеб собрать, в библиотеку вместо советских книжек конрреволюционных насовали! Ефремов и Яворницкий – это по вашему украинизация? Сейчас задача – сдать хлеб государству! До снопа, до зернышка…І почорніла квітуча станиця. А могил ставало все більше…»

Дізнавшись, що його розшукують чекісти, Волиняк перебрався в Україну. Але в рідному селі Гульску його заарештували. Вирок – три роки каторги на будівництві Біломор-каналу.

Під час Другої світової війни виїхав до Австрії, згодом емігрував до Канади. Там заснував видавництво. Писав спогади про Кубань, оповідання та підручники з української мови для українських шкіл у Канаді, викладав.

Помер 1969 –го у Торонто, де і похований.

1918, 28 вересня – народився педагог Василь Сухомлинський. Автор півсотні монографій, 600 наукових статей та 1500 казок і оповідань, публіцист з Херсонщини.

«Учителю потрібно володіти величезним талантом любові до людини, безмежною любов’ю до своєї праці і перш за все до дітей, щоб на довгі роки зберегти бадьорість духу, ясність розуму, свіжість вражень – без цих якостей праця педагога перетворюється в муку, – писав Сухомлинський. – Виховання без дружби з дитиною, без духовної спільності з нею можна порівняти з блуканням у сутінках».

У радянській педагогіці обстоювалися колективістські тенденції. Шкільне виховання мало формувати людину, цілком залежну від колективу та думки більшості. Прояви індивідуальності усіляко засуджувалися. Сухомлинський же був прихильником гуманістичної педагогіки. Свої ідеї він виклав у працях «Серце віддаю дітям» та «Батьківська педагогіка».

У 29-річному віці Сухомлинський прийшов працювати директором у школу села Павлиш на Кіровоградщині. На всю школу тоді була одна керосинова лампа. Директор зорганізовувау педколектив на будівництво майстерень, теплиці. Згодом при школі з’явилась кролеферма, пасіка, метеостанція, оранжерея, голуб’ятня, виноградник. Гуртом збирали книжки для шкільної бібліотеки. У Сухомлинського власна книгозбірня налічувала 10 тисяч примірників.

Колеги Сухомлинського розповідали, що він приходив на роботу о 5-й ранку, вмикав лампу в кабінеті і працював. О 8-й виходив зустрічати учнів та вчителів. Закликав дітей виконувати домашнє завдання зранку, а післяобідні та вечірні години використовувати для відпочинку та занять у гуртках.

Колег учив оцінювати не знання, а вміння подолати труднощі, успіх. «Не ловіть дітей на незнанні, оцінка – радість, а не покарання», – говорив Сухомлинський на педрадах.

Помер у 1970-му в с.Павлиш.

1939, 28 вересня – у Москві підписано Договір про дружбу і кордон між СРСР та нацистською Німеччиною. Переговори делегацій тривали майже два дні. Йосип Сталін особисто брав участь. Підписали остаточний документ міністр закордонних справ Третього Рейху Йоахім Фон Ріббентроп та нарком закордонних справ СРСР В’ячеслав Молотов.

Згідно з домовленостями, до СРСР відходила територія Східної Галичини та Західної Волині. Німеччина отримувала такі українські етнічні землі: Лемківщину, Холмщину, Надсяння, Підляшшя. Понад 50 % території міжвоєнної Польщі   дісталося Радянському Союзові. Економічна частина договору передбачала, що СРСР забепечуватиме Третій Рейх продовольством та воєнно-стратегічними матеріалами (нафта, залізна руда, мідь, олово, цинк, нікель, кобальт). Поставки нацистській Німеччині у 1939 – 1941 роках становили понад 40 % усього радянського експорту.

Сталін, задоволений геополітичною оборудкою, влаштував пишний прийом для німецької делегації. На її честь у Большому театрі показували «Лебедине озеро». Завершилося все пишним банкетом. «У Сталіна й Молотова я мав дружній, майже сердечний прийом, – ділився враженнями Ріббентроп колегам під час перельоту назад, – дружно розмовляв з усіма членами Політбюро, які підходили цокатись. Загалом ми провели вечір у надзвичайно гармонійній обстановці».

30 вересня перед відбуттям Ріббентроп зробив офіційну заяву для ТАРС. У ній, зокрема, ішлося:«Німецько-радянська дружба тепер встановлена остаточно. Обидві країни не допустять втручання третіх держав у східно-європейське питання».