1728, 29 березня – у селі Лемеші (нині Чернігівщина) в родині козака Григорія Розума та Наталії Розумихи народився Кирило Розумовський, останній гетьман Лівобережної України, граф.

У 18 років він став президентом Російської Академії наук, яку очолював протягом п’ятдесяти років. Перші чотири її президенти були німцями. Після того як російською імператрицею стала Єлизавета І, вона спрямувала свою політику проти засилля німців. Протягом п’яти років посада президента залишалася вакантною. Бо Єлизавета не бачила достойної кандидатури. На той час Кирило Розумовський повернувся до Петербурга з-за кордону, отримавши там гарну європейську освіту. Та найголовніше – став довіреною особою імператриці.  

Старший брат Кирила Олексій Розумовський, завдяки чудовому голосу опинився у придворній капелі, став фаворитом доньки Петра І цесарівни Єлизавети. Після сходження Єлизавети І на престол, Олексій Розумовський отримав звання й маєтності та мав неабиякий вплив при дворі. Він забрав до Петербурга  Кирила Розумовського. Різниця у віці між братами була у 19 років, тож Олексій опікувався молодшим братом як батько. Відправив Кирила на навчання до найкращих закладів Німеччини, Франції та Італії.  

Кирило Розумовський. Художник Батоні Помпео Джиролано. 1766. Фото: uk.wikipedia.org

Після повернення з Європи Кирило Розумовський поринув у веселе та безтурботне життя вельможі єлизаветинського двору. «Маючи гарну зовнішність і гострий розум, – писала у мемуарах Катерини ІІ,– зумів досягти у вищому світі загальної шани і любові. Особливою популярністю й успіхом Кирило Григорович користувався у придворних красунь».

1746-го він одружився з родичкою імператриці Катериною Наришкіною, яка мала величезний посаг у вигляді кількох десятків тисяч кріпаків, села та нерухомість у Петербурзі й Москві.

1747-го імператриця відновила гетьманство в Україні. Цьому сприяли міжнародні обставини та прохання козацької старшини. 1750-го на козацькій раді у Глухові Кирила Розумовського обрали гетьманом Лівобережної України. Кандидатуру гетьмана визначала імператриця, а на Глухівській раді відбулося втілення сценарію «обрання».

Кирило Розумовський не поспішав відмовлятися від столичного життя. Лише за наказом імператриці у липні 1751-го новообраний гетьман з величезною свитою прибув до Глухова, де йому влаштували помпезну зустріч. Своєю резиденцією гетьман обрав Батурин, де спорудив палац, який був мініатюрною копією двору Петербурзького. Кімнати прикрашали картини, оксамит, золотий посуд, дорогі меблі. Потреби гетьмана тут обслуговувало 260 людей. У гетьманських палацах у Глухові та Батурині працювали капеляни, по декілька десятків музикантів,  сотники, стрільці та пташники. Для охорони гетьмана існував спеціальний кінний загін, який вдягався в зелені гусарські мундири.

Палац гетьмана Кирила Розумовського у Батурині. Протягом 1799-1803 років на замовлення Кирила Розумовського за проектом шотландського архітектора Чарльза Камерона на околиці Батурина було споруджено великий палацово-парковий комплекс. Фото: iloveukraine.com.uaФото: 

Кирило Розумовський почав докладати зусиль до розбудови автономії Гетьманщини. Без погодження з Петербургом він призначав полковників, сприяв забороні поширювати на українців «холопство», хоч роздавав у володіння козацькій старшині сотенні містечка з вільним населенням, здійснював адміністративну та судову реформи. Прагнув налагоджувати міжнародні зв’язки.

Після приходу до влади Катерини ІІ гетьманство було ліквідовано у 1764 році. Розумовський вирушив у подорож за кордон. Протягом 11 років нова імператриця не дозволяла йому повернутися в Україну. 1794-го він остаточно переїхав до Батурина. Займався меценатством.

Помер у січні 1803-го в Батурині, де його і поховали в трапезній церкви Воскресіння Христового, яку він відбудував на руїнах мазепинської церкви.

1917, 29 березня – на установчих зборах Української військової ради створено Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка. Національний військовий рух в армії Російської імперії зі стихійного набирає організаційних форм.

Полуботківці на демонстрації у День свята революції. Березень 1917. Фото: petlura.poltava.ua

Микола Міхновський – у той час поручник, який служив адвокатом при Київському окружному військовому суді, – вважав, що кожен вояк російської армії, який є українцем, мусить вважати себе вояком майбутньої української армії.

19 березня разом із однодумцями він скликає перше українське підготовче віче київського гарнізону. Віче ухвалює рішення розпочати творення регулярної національної армії та розповсюджує понад 30 тисяч примірників цього рішення. 22 березня відбувається нарада гарнізонних старшин і солдатів, які проголошують себе Організаційним комітетом для формування українського війська (Тимчасова українська військова рада).

Установчі збори української військової ради проходили 29 березня у приміщенні Київського комерційного інституту. Керував ними полковник Павло Волошин. Секретарем був Микола Міхновський.

Збори одноголосно ухвалили рішення створити українську військову громадсько-політичну організацію самостійницького спрямування – Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка. Клуб відповідав за ідеологічну складову національного українського руху в російській армії. Очолив його Микола Міхновський.

На цих же зборах створили Український військовий організаційний комітет на чолі з начальником резервної бригади в Києві полковником М. Глинським. Його мета – формування українських військових частин. Розпочинається організація українських охочих полків усіх родів зброї.

Установчі збори закликали вояків-українців гуртуватися і негайно організовувати національну армію, «без якої не можна й помислити про здобуття повної волі України».

Як зауважує дослідник Роман Зінкевич: «З появою українських військових організацій – Організаційного комітету і Клубу ім. гетьмана П. Полуботка – національний військовий рух в армії із стихійного помалу почав набирати організаційних форм. Принцип українізації армії, тобто виділення солдатів української національності в окремі частини, підтримували всі без винятку українські партії».

За прикладом Києва, українські військові клуби почали створюватися в багатьох містах України.

1991, 29 березня – у Харкові народився Олександр Ткаченко, лейтенант, командир взводу в 22-му батальйоні територіальної оборони "Харків".

Олександр Ткаченко помер 6 вересня 2014 року в реанімації нейрохірургічного відділення Головного військового клінічного госпіталя в Києві.

Його важко поранили 31 липня під час обстрілу з РСЗВ "Град", який здійснювався з території Росії. Позиції українських військових розташовувалися за кілька кілометрів від українсько-російського кордону поблизу села Нижня Вільхова Луганської області. В окоп Олександра влетів снаряд.

Більше місяця лікарі боролися за його життя...

Нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно) "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі".

Підготували Наталя Слобожаніна та Сергій Горобець.