1868, 29 серпня – у Києві народилася Людмила Старицька-Черняхівська, письменниця, театрознавець, політик, громадська діячка, репресована сталінським режимом.

Її батько- драматург, корифей українського театру Михайло Старицький, мати – Софія Лисенко (сестра композитора Миколи Лисенка).

«На кілька зимових місяців батьки приїздили в Київ, а весну, літо й осінь жили в селі на Поділлі. – писала в автобіографії Людмила. – вІ у Києві, а ще більше на селі наша господа була завжди «прибежищем» всім труждающимся. цілі родини приїздили до нас на село, члени «Старої Громади», сила якихсь бідних студентів, вдов, дівиць, що не мали куди приткнутись. Бувало, що за стіл не сідало менше як 30-40 душ. Те ж було  і в Києві. Щовечора збиралася сила людей…обідали, пили чай, балакали, іноді навіть ні тато ні мама не знали, хто такий новий гість. Публіка це була все українська, ліберальна, хоча бували і представники крайніх політичних напрямків і представники культурних течій».

Перші вірші почала складати з семи років. Разом з сестрами вдома ставили за власними п’єсами вистави.

Освіту отримала в приватній гімназії у Києві.

1888-го увійшла до літературного гуртка «Плеяда», заснованого Лесею Українкою та її братом  Михайлом.

Людмила Старицька-Черняхівська була серед засновниць Літературно-артистичного товариства, з 1912-го року очолила український клуб «Родина».

Входила до складу «Просвіти», Українського наукового товариства імені Тараса Шевченка, Товариства українських поступовців.

Під час Першої світової війни допомагала в шпиталі, що був створений при клубі «Родина». Як представник товариства «Юг» у листопаді 1916-го їздила до Сибіру в пошуках висланих галичан.  

 Після того, як до Києва почала надходити інформація про Лютневу революцію, в клубі «Родина» відбулися збори, на яких головувала Людмила Старицька-Черняхівська. Тоді було прийнято рішення створити Українську Центральну Раду (УЦР). На Всеукраїнському національному конгресі Старицьку-Черняхіську обрали членом УЦР. Вона працювала в Генеральному секретарстві освіти, очолювала видавничу й репертуарну комісії театрального комітету.

Написала близько 20 п’єс, переважно на історичну тематику, спогади про Миколу Лисенка, Лесю Українку, історичну розвідку «Двадцять п’ять років українському театру».

Разом з чоловіком Олександром Черняхівським була заарештована у справі СВУ. Умовний термін відбувала у місті Сталіно (нинішній Донецьк).

Вдруге за радянської влади її заарештували 1941-го. У товарному потязі її етапували до Казахстана, але дорогою вона померла.

1875, 29 серпня – у місті Кам’янка-Струмилова (нині Кам’янка-Бузька) на Львівщині народився Лонгин Цегельський, громадсько-політичний діяч, дипломат, журналіст.

Навчався на юридичному факультеті Львівського університету, пройшов практику при міністерстві закордонних справ у Відні та австрійському посольстві у Стокгольмі. Захистив докторську дисертацію з міжнародного права. Однак надалі покинув адвокатську діяльність і присвятив себе журналістиці і громадсько-політичний діяльності.

Видав у Львові «Самостійну Україну» Миколи Міхновського 1900-го. Широкий суспільний резонанс мала брошура Лонгина Цегельського «Русь-Україна і Московщина-Росія» (1901). Обгрунтовував ідею самостійності України, єдності галичан та наддніпрянців.

Один із керівників Української національно-демократичної партії. Редагував газети «Свобода», «Українське слово». Входив до складу Головної української ради, Загальної української ради, Союзу визволення України. Активний учасник подій 1 листопада 1918-го у Львові, державний секретар внутрішніх справ ЗУНР. Лонгин Цегельський зачитував Акт злуки між ЗУНР і УНР у січні 1919-го в Києві.

Надалі – заступник міністра закордонних справ УНР (очолював переговори з усіма закордонними місіями і представниками), представник уряду ЗУНР у США. Редагував часописи «Український вісник», «Шлях», «Америка», видав монографію «Митрополит Андрій Шептицький» (1937). Один із творців Українського Конгресового комітету Америки.

Помер 13 грудня 1950-го в Філадельфії (США).

1869, 29 серпня – у селі Барилові на Львівщині народився Мирон Тарнавський, головнокомандувач Української Галицької армії.

Закінчив офіцерську школу у Відні. Командир вишколу Українських січових стрільців (1916), легіону УСС (1917), 16-го піхотного полку стрільців (1918). Після арешту поляками і перебування в таборі військовополонених перейшов на службу до Української Галицької Армії: очолював фронтову групу «Схід», Другий корпус, в липні призначений генерал-четарем і головнокомандувачем УГА.

Разом із підрозділами УНР 30 серпня 1919-го звільняв від більшовиків Київ. У подальшому, рятуючи армію від виснажливих боїв у «чотирикутнику смерті» та епідемії тифу, вступив у переговори з Денікіним і погодився на приєднання до Добровольчої армії. Був відданий під суд, виправданий, але знятий з посади і призначений командиром штабу корпусу.

Востаннє очолював УГА в 1920-му на час хвороби генерала Осипа Микитки.

Жив у селі Черниці поблизу Бродів.

Помер 29 червня 1938-го  в одному з львівських шпиталів.

1988, 29 серпня  у Полтаві народився Олександр Петлюра – полковник Армії УНР, командир Етапного куреня 3-ї Залізної дивізії, молодший брат голови Директорії УНР та Головного Отамана УНР Симона Петлюри.

Був наймолодшим із дванадцяти дітей Василя та Ольги Петлюр. Батько тримав коней і займався візництвом, мати виховувала дітей.

Закінчив 4-класну Полтавську духовну семінарію, однак на продовження навчання у духовному закладі не вистачило коштів.   Був мобілізований на Першу світову війну до 34-го піхотного Сєвського полку.  У 1915 р. закінчив 3-тю Київську школу прапорщиків. Останнє звання у російській армії — підпоручик.

У 1917 р. став командиром сотні 1-го Українського запасного козацького полку (згодом — полк ім. Дорошенка) військ УНР. Допомагав Симону в організації козацьких добровольчих відділів, очолював таємну бойову повстанську організацію в Шостці. У кінці січня 1918 р. брав участь у звільненні  захопленого більшовиками Києва.

У 1918 р. був урядовим комісаром Хорольського району на Полтавщині. За часів Гетьманату повернувся до військової служби. Після зречення Скоропадського став на службу Директорії, дослужився до командира Етапного куреня 3-ї Залізної дивізії Армії УНР.

Після підписання у березні 1921 р. Ризького мирного договору, за яким частина українських земель відходила Польщі,  продовжив боротьбу. Після поразки військ УНР разом із ІІІ дивізією перейшов Збруч і став інтернованим у Польській республіці. У 1928 р., щоправда під прізвищем Хорольський, вступає за контрактом на офіцерську службу до Війська Польського у званні майора.

У 1941-44 рр. разом зі Степаном Скрипником (рідним небожем, а в майбутньому – Патріархом УАПЦ Мстиславом) працював редактором газети «Волинь», що виходила в Рівному.

У 1944 р. емігрував до Західної Європи, а звідти – до Канади, де й прожив до кінця життя. Там працював робітником на фермі, спільно із Мстиславом, тоді ще – архієпископом, видавав щомісячник «Церква і Нарід».

Помер 4 березня 1951 р. Похований на кладовищі в Торонто. На його могилі зусиллями товаришів по зброї й української еміграції в Канаді встановили пам’ятник у формі петлюрівського Воєнного Хреста.

2014, 29 серпня – вивід військ Збройних Сил України з-під Іловайська так званим «зеленим коридором». Який дав зелене світло проросійським бойовикам  розстріляти українських бійців. За офіційними даними, під час виходу загинуло 368 бійців, 429 отримало поранення, 300 потрапило в полон. Досі 18 бійців вважаються зниклими безвісти.

Бої за Іловайськ стали переламним моментом в українсько-російській війні у серпні 2014 р. 18 серпня українські військові, при підтримці бійців добровольчих батальйонів,  зайшли в Іловайськ і взяли під свій контроль значну частину міста. Однак після введення регулярних російських військ в тил українським військовим,  23-24 серпня  окремі військові підрозділи ЗСУ потрапили в оточення.

Після переговорів командування ЗСУ з російською стороною, остання пообіцяла організувати «зелений коридор». До 28 серпня було обговорено маршрут виходу українських військ двома колонами. «Було погоджено з російською стороною вихід наших колон завчасно узгодженими маршрутами, які були визначені як гуманітарний коридор. У перших умовах був вихід наших підрозділів на техніці зі зброєю з самого Іловайська. У селищах Агрономічне і Многопілля формувалися дві колони і по двох маршрутах – один північний, другий південний – виходили в район Старобешеве. Ці маршрути були оговорені з росіянами, як маршрути виходу наших підрозділів під їхні гарантії», - свідчить начальник Генштабу ЗСУ Віктор Муженко. Паралельно було оприлюднене звернення Путіна до «сил ополчення» із закликом відкрити гуманітарний коридор для українських військових, що опинилися в оточенні.

Однак в ніч з 28 на 29 серпня російська сторона передала ультиматум, що бійці мають скласти зброю і виходити без техніки. Для бійців ЗСУ та Генерального штабу такі умови були неприйнятними, тому було прийнято рішення діяти за наперед узгодженим планом. О 8:15 українські військові організованими колонами почали рух з міста за домовленими з російською стороною маршрутами.

На марші колони потрапили під перехресний вогонь російських військових, які заздалегідь приготувалися до бою. Фактично, це був прямий розстріл українських частин. «Колона була довжиною 7 км. Відстань між машинами – 15-20 метрів. Залишилися цілими лише 10 легкових автомобілів. Більше ніхто не вижив. Усі машини були спалені разом з людьми. Комусь вдавалося вистрибнути на ходу. Нас обстрілювали градами, мінометами, з танків стріляли… Нас взяли до полону», - цитує 5-й канал слова бійця батальйону «Донбас» Наталі.

Бої під Іловайськом стали одним із переломних моментів війни на сході України. Збройні сили України втратили ініціативу на Донбасі та перейшли до оборони. Далі військове протистояння було переведено у формат переговорів у рамках тристоронньої групи та підписання Мінських домовленостей.