1866, 3 березня — у Києві відкрилася міська публічна бібліотека (нині Національна парламентська бібліотека України). Серед її засновників були громадські діячі, купці, підприємці, представники місцевого дворянства Михайло Юзефович, Олексій Андріяшев, Микола Бубнов, Ізраїль Бродський, Григорій Галаган, граф Олексій Бобринський, колишній київський губернатор Іван Фундуклей та інші.

Основу книгозбірні становила приватна колекція письменника та книговидавця Василя Барщевського. Свого приміщення бібліотека не мала, тому діяла у будинку Київського дворянського зібрання.

На момент відкриття у бібліотеці було 319 книг у 667 томах та 43 комплекти періодичних видань. Користування бібліотекою коштувало недорого — 15 копійок на місяць, що робило її доступною для незаможних.

Кияни долучилися до збору коштів на облаштування бібліотеки, і 1911 року будівлю для неї звели на нинішній вулиці Грушевського, 1. У 1916 році книжковий фонд становив близько 80 тисяч примірників, серед яких з'явилися видання українською мовою.

1888, 3 березня - в с. Сан-Педро де Карденья біля м. Бургоса (Північна Іспанія) народилася Наталена Королева – українська письменниця, доктор археології, художниця.

Походила (за материнською лінією) з іспанського королівського роду. Наталена не знала своєї матері-іспанки, яка померла під час пологів. Близько 17 років не бачила й батька, який був литовським шляхтичем зі старовинного роду Дуніних-Борковських (займався археологією і жив переважно у Франції).

П’ять перших років життя вона провела у с. Великі Борки на Тернопільщині (тоді входило у Волинську губернію) у родовому маєтку бабусі Теофілі з роду литовського роду Домонтовичів. Тут уперше почула українську мову й пісні. Після смерті бабусі Наталену забрав брат матері – монах Еугеніо.

12 років вона прожила у монастирі Нотр-Дам де Сіон у французьких Піренеях. Там вона студіювала мови, філософію, історію, археологію, медицину, музику, співи. Часто бувала у своїх родичів в Іспанії, де вчилася їздити верхи, фехтувати, стріляти.

Коли батько одружився вдруге й оселився у Києві, мачуха Наталени захотіла, щоб дівчина далі здобувала освіту саме там. 17-літня Наталена вступила до Інституту шляхетних дівчат, який закінчила через 2 роки. Вже знаючи іспанську, французьку, латинську, італійську, арабську мови, з дитинства трохи пам’ятаючи українську та польську, вона оволоділа ще й російською. У Києві дівчина також брала уроки музики у Миколи Лисенка. Невдовзі вступила до французького Михайлівського театру в Петербурзі, а згодом уклала контракт із паризьким Theatre Gymnase, що гастролював тоді у столиці. Через слабке здоров’я змушена покинути театр і виїхати на лікування до Закавказзя, а згодом — у Західну Європу. Перебуваючи в Іспанії, Італії, Франції, Наталена знову прилучилася до театрального мистецтва, виступаючи в оперних театрах Парижа та Венеції, де виконувала партію Кармен в опері Ж. Бізе.

Наталена використовувала кожну можливість, щоб здобути вищу освіту. В Петербурзі вона навчалася в Археологічному інституті, отримала ступінь доктора археології за праці з литовської старовини (пізніше студіювала археологію в Мадридському університеті, у Парижі: брала участь в археологічних розкопках в Єгипті та Помпеї). Відвідувала лекції в Академії мистецтв, одержавши диплом «вільного художника», мала свої художні виставки в Петербурзі та Варшаві. Брала уроки співу в консерваторії у класі знаменитого оперного співака, професора, українця О. Мишуги. З 1909 р. почала систематично виступати з художніми творами та науковими статтями у французьких літературних і наукових журналах.

Перша світова війна застала Наталену Королеву в Києві: її покликав тяжко хворий батько, який невдовзі помер. Через Товариство Червоного Хреста вона стала сестрою милосердя в російській армії. Майже три роки пробула на війні, тричі була поранена, одержала солдатський хрест «За хоробрість».

Пі дчас війни доля звела її з перським князем Іскандером Гакгаманішем ібн Курушем, який був командиром так званої Дикої дивізії. Вони одружилися та виїхали до Варшави. Але вже через півроку Наталена стала вдовою — князь Іскандер загинув на фронті. Втративши чоловіка, вона повернулася до Києва.

У грудні 1919 року виїхала до Чехії. У Празі почала працювати в системі народного шкільництва. Тут вона зустрілася з українським письменником і видавцем, а на той час аташе УНР у Празі, Василем Королевим-Старим. Вони одружилися, придбали скромний будиночок на околиці містечка Мельник біля Праги. Василь Королів-Старий займався літературною, педагогічною, мистецькою діяльністю. Помер 1941-го, після чергового допиту в гестапо. Наталена все подальше життя присвятила літературній праці. Саме тут, за порадою чоловіка, вона почала писати українською мовою.

Наталена Королева перейнялася національними та мистецькими ідеями чоловіка й почала писати твори переважно історичної тематики.

Помітне місце у творчості Н. Королевої середини 1930-х рр. посідають дві книжки оповідань – «Водні сни» (1935) та «Інакший світ» (1936). Своєю творчістю Н. Королева протиставила фальшивим цінностям вічні цінності, культові насилля — силу віри й силу любові, у центрі уваги авторки — людина. її духовний світ.

Після Другої світової війни Наталена Королева залишилася без засобів до існування. Вона давала приватні уроки іноземних мов,працювала на невеликому підприємстві. У Чехословаччині видавництва весь час повертали надіслані нею рукописи. Тому вона передала їх на Захід.

1958-го закордонна громадськість відзначала 70-річчя Наталени Королевої. В еміграційній періодиці було надруковано нариси про її життя і творчість. Це святкування стало нагодою зацікавити видавців книгами письменниці. Того ж року вона завершила роботу над повістю «Шляхами і стежками життя», у якій багато спостережень і роздумів про тривожне життя Європи першої половини XX ст.

Померла Наталена Королева 1 липня 1966-го. Похована на цвинтарі у Чехії, в містечку Мельник.

1888, 3 березня - в селі Перешори на Одещині народився Левко Чикаленко – громадсько-політичний діяч, відомий представник Празької школи українських археологів, учень антрополога Федора Вовка.

Народився в сім’ї агронома, мецената Євгена Чикаленка. Освіту здобув в Лозанському університеті у Швейцарії. 1909-го запрошення Федора Вовка став його асистентом і продовжив навчання в Петербурзькому університеті.

Досліджував ранні культури кам'яного віку в Україні, вів розкопки палеолітичної стоянки поблизу с. Городок на Рівненщині, спільно з Вовком досліджував Мізинську стоянку на Чернігівщині. У роки Української революції 1917-1921 років був членом Української Центральної Ради. 1920-го емігрував до Польщі, де працював у Краківському університеті та музеях Польської академії знань.

1922-го Левко Чикаленко перебрався до Праги (Чехія). 1923-го тут захистив докторат з археології. Викладав у Празькому Високому Педагогічному інституті та Чеському Національному Музеї. Досліджував культуру моравської мальованої кераміки, з’ясовував її зв’язки з трипільською цивілізацією. 1926-го Чикаленко переїхав у Францію, опрацьовував трипільську кераміку з печери Вертеба.

Левко Чикаленко очолив створений у Варшаві 1934-го Еміґраційний український комітет допомоги голодуючим в Україні. Структура діяла при Українському центральному комітеті, який гуртував петлюрівських еміґрантів у Польщі. Українські комітети допомоги з різних держав вирішили розробити книгу про Голодомор та його причини і перекласти її кількома європейськими мовами. Комітет у Варшаві подібне рішення прийняв ще в перші дні свого існування, проте проекту не виконано з огляду на «брак відповідної політичної кон’юнктури». Чикаленко у звіті, який отримала польська розвідка, спочатку відзначав, що попередній голод з 1921 р., який також приніс мільйонні людські втрати, був стихією, «незалежною від людської волі». «Голод сьогоднішньої доби є результатом свідомої соціально-національної політики комуністичної московської партії в Україні і відповіддю на неї (політику – авт.) широких мас українського населення. При допомозі брутальної сили у сільських місцевостях забрано все, що планувалось забрати, не враховуючи наслідків цих кроків для населення України», – писав Л. Чикаленко. Водночас він відзначав, що українська діаспора володіла вичерпною інформацією щодо страхіття, яке відбувалося в Україні.

Чикаленко у своєму звіті відзначав, що комітетові не вдалося залучити до співпраці більше польських громадян, як це зробили подібні структури в Болгарії, Англії, Чехословаччині та Франції. На його думку, така дійсність, була результатом політичної кон’юнктури, яка до моменту виготовлення рапорту не дозволяла публікувати в жодному польському виданні інформації про Голодомор. Л.Чикаленко повідомив, що в одній із редакцій довелося навіть почути, що голод – це казка, придумана в Берліні, і що польське суспільство має зовсім іншу думку щодо цього. «Ведемо пропаганду серед еміграції у Польщі про встановлення одного дня у місяці, коли люди будуть роздумувати про Україну та добровільно дотримуватись посту, а заощаджені таким чином кошти передаватимуть світовим організаціям, які організовують допомогу нашій батьківщині», – такими словами завершив свій звіт д-р Л. Чикаленко. 

Левко Чикаленко став дійсним членом Наукового Товариства ім.Т.Шевченка.

1943-го виїхав до Німеччини, а 1948-го – до США, де зайнявся розробкою теоретичних проблем первісного мистецтва.

Помер Левко Чикаленко у м. Нью-Йорк (США). Його прах за заповітом у 1998 р. перевезений в Україну і перепохований у с. Перешори.

1896, 3 березня — у селі Петро-Свистунове Запорізької області народився Іван Паторжинський, оперний співак (бас), педагог. Мав надзвичайно сильний голос.

Підлітком Іван Паторжинський співав у церковному хорі, навчався в Катеринославській духовній семінарії, де був солістом хору.

1918-го у Катеринославі (сьогодні – Дніпро) відкрилася консерваторія, де  Іван став одним із перших студентів. Після завершення навчання у 1922 році Іван Паторжинський працював рахівником у Державному банку. Водночас він організував хорову капелу, викладав у двох школах спів і працював хормейстером; організував чоловічий вокальний квартет, влаштовував театралізовані вечори-спектаклі, створив оперну студію.

Іван Паторжинський виконує партію Карася в опері “Запорожець за Дунаєм”. Фото: muzruk.info

1925-го став солістом оперного колективу Харківського театру опери та балету. Через десять років переїхав до Києва, де до кінця життя працював в опері, виконав безліч оперних партій та навчив покоління оперних співаків.

Помер Іван Паторжинський 22 лютого 1960 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Підготували Наталя Слобожаніна та Леся Бондарук.