1863, 3 червня – у містечку Буськ на Львівщині народився Євген  Петрушевич, президент Української Національної Ради ЗУНР та диктатор ЗУНР. Людина, яку чимало українських політиків у 1919 році хотіли бачити президентом УНР.

Здобув ступінь доктора права в Львівському університеті. Очолював боротьбу проти москвофільства, активний член Української національно-демократичної партії. Сучасники високо цінували його діяльність в австрійському парламенті.

В лютому 1918-го очолив галицьку делегацію на мирних переговорах у Бресті. Після проголошення ЗУНР обраний президентом, а з червня 1919-го – диктатором (поєднував обов’язки президента і голови уряду).

В еміграції продовжив боротьбу за відновлення незалежності ЗУНР, очолював уряд в екзилі. Після 1923-го, коли західноукраїнські землі відійшли до Польщі, розпустив уряд і переїхав до Берліну.

У період «українізації» на підрадянській Україні повірив у можливість зміни національної політики радянського уряду. Однак ця ілюзія була швидко розвіяна масовими репресіями та терором органів ДПУ-НКВД 1930-х роках.

Євген Петрушевич жив бідно, тож матеріально його підтримував гетьман Павло Скоропадський. До останнього співпрацював з Українським національним об’єднанням, іншими емігрантськими організаціями. Засудив   Німеччину за напад на Польщу.

Соратники характеризували його як типового максималіста і безкомпромісного політика. «Євген Петрушевич виявляв велику енергію у найважливіші хвилини наших визвольних змагань. Поміж послами належав до діячів гострішого тону», – писав Кость Левицький у спогадах.

Помер у Берліні 29 серпня 1940-го. У 2002-му його прах перевезено до Львова та перепоховано на Личаківському цвинтарі.

1928, 3 червня – в селі Печеськи на Хмельниччині народився Костянтин Петрович Степанков (Волощук), актор театру і кіно, педагог, народний артист СРСР.

Його батько – Петро Петрович Волощук – був священиком і безслідно зник після арешту в 1939-му, а старший брат Ігор загинув у лавах УПА під час Другої світової війни. Мати, рятуючись від репресій, виїхала до Узбекистану. Костянтин залишився в Україні під дівочим прізвищем матері.

Навчався в Уманському сільгоспінституті. То був голодний 1947-й, і сам митець пояснював свій вибір дуже просто: їсти дуже хотілося…

Долю змінила зустріч з відомим режисером Амвросієм Бучмою. Костянтин Степанков вступив до Київського інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого.

Пізніше там же викладав на кафедрі акторської майстерності, грав у театрі імені Івана Франка, актор Київської кіностудії імені Довженка. З 1998-го – викладач кафедри телебачення в Київському університеті культури і мистецтв.

Зіграв понад 100 ролей у театрі та кіно. Найбільш відомі кінокартини: «Камінний хрест», «Легенда про княгиню Ольгу», «Захар Беркут», «Вавилон ХХ», «Комісари», «Дума про Ковпака». Остання принесла актору любов глядачів і визнання колег, а позаочі його часто називали Ковпаком.

Його син Костянтин розповідав, як одного разу запитав батька: «Чи обманюється глядач, коли артист концептуально бреше, тобто грає того, з чиїми поглядами він абсолютно не згоден, але, природно, грає він цього персонажа не дуже добре?» Петрович відповів: «Я грав комуністів… І зі мною це не мало нічого спільного! Як артистові мені було цікаво розколупати той чи інший образ. А як туристові – хіба що побувати в тих місцях зйомок!».

Народний артист УРСР (1974) і СРСР (1977), лауреат Державної премії імені Олександра Довженка (2003).

Дружина – відома актриса Ада Роговцева.

Помер 22 липня 2004-го в селі Жереб’ятин на Київщині, де мешкав в останні роки.

Підготував Сергій Горобець.