1898, 3 листопада – народився поет Дмитро Фальківський у с. Великі Липеси на Берестейщині (тепер Брестська обл. Білорусії).

Навчався в сільській школі, потім у гімназії в Брест-Литовську. Не закінчив її, бо 1915-го саме там проліг один з фронтів Першої світової війни. 1920-го пішов добровольцем у Червону армію. Згодом кілька років служив у ЧК.

Перші вірші опублікував у київській газеті “Більшовик”. У двотижневику “Глобус” (1924, № 25) надруковано його першу поему “Чекіст”. У ній автор романтизував “червоний терор”, оспівував класову ненависть як єдину і незмінну цінність “історично закономірної” диктатури пролетаріату.

Демобілізувавшись 1923-го за станом здоров'я, Дмитро Фальківський переїхав до Києва, де перебував на журналістській і творчій роботі. З 1924-го друкував у журналах “Червоний шлях”, “Життя й революція”‚ “Всесвіт”, “Глобус” та інших. Перша книжка поезій Фальківського “Чабан” вийшла 1925-го.

Спробувавши себе у різних жанрах, Дмитро Фальківський віддушину знайшов у ліриці. Класова боротьба, якою освячувалися вбивства, у віршах поета передається як безглузда боротьба батька з сином, яких обох вбиває кулемет справжнього ворога.

Зійшлись  обоє  на  багнетах:

Старий-старий  і  молодий.

В  одного:  -  сину,  -  з-під  кашкета;

В  другого:  -  батьку,  одійди.

Зійшлись  і  стали  на  хвилину,

Схрестили  погляди  на  мить;

Кашкет  мовчить  і  жде  на  сина,

А  син  осикою  тремтить.

На  перекошені  обличчя  -

Не  біль,  не  втома:  дикий  сказ...

-  Хоч  би  вже  швидше...

Хоч  би  швидше...

Хоч  би  ще  раз...

І  довго  ждали  б  два  багнети,

(В  очах  кривавий  перелив),

Та  хтось  іззаду  з  кулемета

Обох  скосив.

Фальківський був членом літературного угрупування “Ланка” (з 1926 року - МАРС), де обстоювали погляди на мистецтво, близькі до неокласиків та ваплітян. У доброзичливому оточенні “ланківців” - Бориса Антоненка-Давидовича, Григорія Косинки, Валер’яна Підмогильного, Тодося Осьмачки та інших Дмитро Фальківський написав свої найкращі поезії. Особливо товаришував з Євгеном Плужником.

Дмитро Фальківський з дружиною. Фото 1920-х. Фото: uk.wikipedia.org

На новому етапі творчості Фальківський прагне показати глибину національної трагедії, коли в полум'ї революції багато родин по-живому розтиналось на непримиренні табори.

Для радянських ідеологічних критиків такий голос був однозначно ворожим. Психологічна й ландшафтна тема віршів Фальківського, його суб'єктивно ліричні настрої  більшовицька критика інтерпретувала як невіру в соціалістичне будівництво. Мовляв, тоді як увесь пролетаріат, сповнений ентузіазму, самовіддано працює над побудовою соціалістичного суспільства, поет плекає настрої зневіри.

Виїзна сесія Московської Військової колегії Верховного суду СРСР 14 грудня 1934-го засудила Дмитра Фальківського (а також Григорія Косинку, Костя Буревія, Олексу Влизька) до розстрілу. Письменникам інкримінували ще й участь у терористичній діяльності.

1911, 3 листопада – у селі Озеряни на Волині народився Ростислав Волошин-Березюк, член ОУН, ідеологічний референт Крайової Екзекутиви ОУН на Волині й Поділлі, полковник-політвиховник Української Повстанської Армії, Лицар Золотого Хреста Заслуги УПА (посмертно).

1. Ростислав Волошин-Березюк (1911 – 1944). Фото: ewsterrorism.blogspot.com

Коли в роки Другої світової війни на Волині розгорнулася національно-визвольна боротьба, Ростислав Волошин був заступником командира УПА Дмитра (Романа) Клячківського (“Клим Савур”). У листопаді 1943-го був головою на Першій конференції поневолених народів Сходу Європи та Азії. Входив до Президії Української Головної Визвольної Ради. Головував на великому Зборі УГВР  у липні 1944-го.

Його дружина Ніна була зв’язковою в Ніла Хасевича – члена Проводу ОУН, відомого художника.

Ростислав Волошин-Березюк поліг у бою з енкаведистами 22 серпня 1944-го поблизу села Нижні Гаї, що біля Дрогобича на Львівщині.

1914, 3 листопада – у Коломиї народилася Катерина Зарицька (Калина, Монета, У.Кужіль), член ОУН, зв'язкова Романа Шухевича, організатор і керівник Українського Червоного Хреста, дружина Михайла Сороки, донька видатного математика Мирона Зарицького, мати художника Богдана Сороки. Лицарка Срібного Хреста Заслуги УПА.

Катерина Зарицька була членом Пласту. Навчалася на аграрному факультеті Львівського політехнічного інституту. З 1930 року - член юнацтва ОУН. У 1935-1936 роках була заарештована й засуджена до 5 років тюрми на варшавському (1935-1936 рр.), на Львівському (1936 р.) процесах у зв’язку з причетністю до атентату на польського міністра внутрішніх справ Б.Пєрацького.

Після звільнення із тюрми Зарицька вийшла заміж за Михайла Сороку. 22 березня 1940 року подружнє життя обірвав арешт, Сороку відправили у 2-гу Львівську тюрму, а Зарицьку – в тюрму “Бригідки”. Там у вересні 1940 року вона народила сина Богдана, якого у 8 місяців передала на виховання батькам.

У червні 1941-го Зарицька втекла з тюрми. Була провідницею жіночої ОУН, очолювала юнацьку референтуру пропаганди ОУН ЗУЗ, а пізніше очолювала Український Червоний Хрест УПА (1943-1947 рр.). Співпрацювала з підпільним журналом ОУН “Ідея і Чин” під літературним псевдонімом У.Кужіль. 1945 року УГВР нагородила К.Зарицьку Срібним Хрестом Заслуги.

21 вересня 1947 року  Зарицьку заарештовало НКВС, засудили на 25 років ув’язнення. Відбувала покарання у Володимирській, Верхнє-Уральській тюрмах. 1969-го її перевели до табору суворого режиму (“Дубравлаг”) у Мордовію.

1972-го, згодом поселилася у м. Волочиськ Хмельницької області. Спілкувалася з шістдесятниками, дисидентами, правозахисниками, допомагала політв’язням радянських концтаборів.

Померла Катерина Зарицька 29 серпня 1986 року. Похована у Львові на Личаківському цвинтарі. 21 вересня 1991 року під час перезахоронення М.Сороки із Мордовії в Україну прах К.Зарицької був перепохований разом із її чоловіком в одну могилу на Личаківському цвинтарі у Львові.

1918, 3 листопада - на станції Скороходове за 40 км від Полтави зустрілися гетьман України Павло Скоропадський та отаман Всевеликого Війська Донського Петро Краснов. У поїзді гетьмана відбулися переговори про кордон між обома країнами. Незалежна держава донських козаків, що охоплювала теперішні Ростовську, Волгоградську  області Росії й почасти Луганську України, зі столицею у Новочеркаську, існувала із 1917 року. 1921-го була розгромлена більшовиками. Донці вважали себе окремим від росіян - козачим - народом.

1918, 3 листопада - Народне віче в Чернівцях вирішило приєднати Північну Буковину до України.

“Ми, українці, нічого більше знати не хочемо про Австрію,– сказав український військовий комендант Чернівців Ілько Попович, виступаючи з промовою в Музичному товаристві, –  Ця наша стосорокалітня мачуха скінчилась навіки. Ми хочемо прилучитись до нашого пня - Києва, до великої Соборної України”. Рясні оплески присутніх слугували підтвердженням прагнення буковинців приєднатись до України.

Народні збори проголосили возз'єднання Північної Буковини із Західно-Українською Народною Республікою та подальшу Злуку з “Великою Україною”. Віче також висловило протест проти спроб Румунської національної ради оголосити всю Буковину “румунською землею”.

1937, 3 листопада – на честь 20-ї річниці більшовицького перевороту в урочищі Сандармох (Карелія) сталінськими катами були розстріляні в’язні Соловецького табору особливого призначення: творець театру “Березіль” Лесь Курбас, поет-неокласик Микола Зеров, драматург Микола Куліш, колишній міністр освіти УНР Антон Крушельницький та його сини Остап і Богдан, історики академік Матвій Яворський, професор Володимир Чехівський, професор Сергій Грушевський, географ академік Степан Рудницький, письменники Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий, науковці Микола Павлушков, Василь Волков, Петро Бовсунівський, Микола Трохименко.

Хрест «Убієнним синам України». Встановлений в урочищі Сандармох 2004-го. Освячений 5 серпня 2005-го. Автори Микола Малишко та Назар Білик. Фото: maidan.org.ua

Протягом 27 жовтня, 1, 2, 3 і 4 листопада лише в Сандармосі розстріляли 290 українців.

Вони належали до літературно-мистецького покоління 1920-х – початку 1930-х. Створили високохудожні твори в галузі літератури, живопису, музики, театру. Увійшли в історію під назвою Розстріляного Відродження.

2 липня 1937-го  Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло постанову “Про антирадянські елементи”. Після чого почалася наймасовіша за всю совєтську епоху “чистка” суспільства від елементів, які не годилися для будівництва комунізму. Головними складниками новітньої еліти, її світогляду був бунт, самостійність мислення та щира віра у власні ідеали. В більшості своїй це були інтелектуали, які робили ставку на особистість, а не на масу. Для комуністів вони становили ідеологічну небезпеку.

На виконання згаданої Постанови “чистка” відбулася і в концтаборах та тюрмах. Начальник Соловецького табору особливого призначення (СЛОН) Іван Апетер одержав наказ скласти список на розстріл із 1825-ти в'язнів. За 15 місяців кампанії за політичними звинуваченнями в СССР було заарештовано більше 1,7 млн. осіб.

1941, 3 листопада - Києво-Печерську Лавру вкрили уламки мозаїк, фресок, різьби та цегли. Злетів у повітря головний храм монастиря - Успенський собор, зведений в XI ст. Вибух був настільки потужним, що вся територія монастиря була всіяна уламками мозаїк, фресок, різьби та цегли. Загорілася трапезна церква, музеї та бібліотеки, архіви й навіть дзвіниця.

Руїни Успенського собору Києво-Печерської Лаври. Фото: ukrainaincognita.com

За 2 год. до вибуху собор відвідала верхівка німецької окупаційної влади зі словацьким диктатором Йозефом Тісо. Того дня від вибухів та пожежі загинуло близько 300 німців та невстановлена кількість киян. Це трапилося через два місяці після вступу нацистів до Києва. Окупаційній владі було відомо, що будівля замінована радянськими саперами. Для розмінування заходів не було вжито. Співробітники оперативного штабу райхсляйтера Альфреда Розенберга завчасно вивезли музейні колекції з території Київської Лаври.  Перед тим у приміщеннях Лаври “попрацювала” особливий загін Кюнсберга (створений для конфіскації архівів, музейних та бібліотечних колекцій на окупованих територіях), який вивіз найцінніше до Берліна.

2000-го храм відбудовано.

1977, 3 листопада – у м. Рава-Руська, Жовківського району, Львівської області народився Збишко Володимир Іванович - старший лейтенант, командир автомобільного взводу,  24 ОМБр.

Загинув 21.01.2015 р. в бою за блокпост №31 на трасі «Бахмутка» поблизу смт Сентянівка Луганської області під час евакуації поранених товаришів.

Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року  нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

Підготували Наталя Слобожаніна та Леся Бондарук.