1864, 3 лютого – у містечку Великі Сорочинці на Полтавщині народився Володимир Самійленко, поет-лірик, драматург та перекладач, мовною культурою якого захоплювався Іван Франко.  

Він був позашлюбним сином поміщика Івана Лисевича та кріпачки Олександри Самійленко. Виховувався у родині близького приятеля родини Гоголів Олексія Трохимовського. Навчався у Київському університеті і був мабуть єдиним на той час студентом зі своєрідним соціальним статусом. Увійшов до літературно-мистецького гуртка «Плеяда». Тут потоваришував з Лесею Українкою, Оленою Пчілкою, Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким. Він плідно працює і друкується у часописах «Зоря», «Дзвінок», «Літературно-науковому віснику». Володимир Самійленко стає  знаним в Україні поетом.

Протягом 1893 – 1917 років життя поета було пов’язане з Чернігівщиною. Він працював нотаріусом, хоч і не полишав писати. Перебуваючи у Чернігові відвідував  «суботи» у Михайла Коцюбинського, де збиралася місцева творча інтелігенція.

Підтримав Українську революцію 1917 – 1921 років, працював у різних Міністерствах УНР. Після приходу більшовиків до Києва змушений був виїхати з міста, намагаючись десь осісти. У цей час він бідував, намагався заробити на прожитя перекладами. Хворий на саркому, за рік до смерті він перебрався до Києва. Помер у Боярці 12 серпня 1925-го.

1918, 3 лютого – в ході більшовицького заколоту на київському заводі «Арсенал» українські частини очистили Поділ від червоногвардійців. Але протистояння тривало в деяких районах Шулявки, Деміївки, Залізничного району.

Українські частини зосередили вогонь по вокзалу, звільнили будинок Політехнічного Інституту на Шулявці. Але червоногвардійцям вдалося з’єднатися із залізничниками. Опівдні Військово-революційний комітет, не маючи відомостей про становище на фронті і місцезнаходження Червоної армії, ухвалив рішення припинити боротьбу і направив делегацію з повідомленням про це в міське самоуправління. Страйковий комітет о 3 годині дня оголосив про припинення у місті страйку. Проте боротьба не припинялася до глибокої ночі. Лише надвечір війська Центральної Ради посилені частинами, перекинутими з Печерська, змусили червоногвардійців відступити до Головних залізничних майстерень.