1883, 30 серпня – у Мелітополі народився Дмитро Іванович Донцов,  ідеолог українського інтегрального націоналізму.

Вважається нащадком козацького полковника Федора Донця. Навчався у Петербурзькому, Віденському, Львівському університетах. 1917-го отримав ступінь доктора юридичних наук.

«Студентом вражав надзвичайною працьовитістю. Найчастіше його можна було зустріти в публічній бібліотеці», – писав про нього Олександр Лотоцький.

Один із провідників Української соціал-демократичної робітничої партії. Двічі заарештовувався. Але як тільки соціалістичні ідеї перетнулися з націоналістичними, рішуче обрав останнє. Лідер кадетів Павло Мілюков в 1914-му, під час виступу в Державній Думі, так характеризував роботу Дмитра Донцова «Модерне москвофільство»: «Я скажу вам: бійтеся його! Якщо ви будете продовжувати вашу політику, Донцови будуть числитися не одиницями і десятками, а сотнями, тисячами, мільйонами».

Очолив засновану 4 серпня 1914-го Спілку визволення Україні, що здійснювала антиросійську пропагандистську роботу.

Працював в урядових структурах гетьмана Павла Скоропадського. В 1919-1921 роках очолював Українське пресове бюро при посольстві УНР у Берні (Швейцарія). Редагував журнали «Літературно-науковий вістник», «Заграва», «Вістник». У 1926-му написав свою головну працю «Націоналізм», в якій виклав доктрину інтегрального націоналізму.

Як ідеолог і публіцист мав великий вплив на українські політичні угрупування і рухи. Сучасники називали його «духовним батьком українського націоналізму». Як пояснював Микола Климишин: «Назву «націоналізм» той рух отримав тому, що вів боротьбу з комунізмом, який взяв собі за основу інтернаціоналізм, що хотів побороти і заперечити націоналізм».

Популярність Дмитра Донцова в українських колах була настільки високою, що він розглядався як можливий президент України в уряді Ярослава Стецька після проголошення незалежності України у Львові 30 червня 1941-го.

Після Другої світової війни емігрував до Канади. Викладав у Монреальському університеті, співпрацював з україномовними виданнями, підготував ряд концептуальних праць – «Московська отрута» (1955), «Хрестом і мечем» (1967).

Помер 30 березня 1973-го в Канаді.

Вважав українців обраним народом, бо «він створений з тієї глини, з якої Господь створює обрані народи».

1919, 30 серпня – у Полтаві народився Олекса Ізарський (Олексій Григорович Мальченко), письменник-романіст, перекладач.

Закінчив романо-германський відділ Київського університету.

Під час Другої світової війни емігрував на Захід.

Автор серії цікавих автобіографічних романів: «Мій дід» (не опублікований), «Ранок» (1963), «Віктор і Ляля» (1965), «Чудо в Місловцях» (1967), «Саксонська зима» (1972), «Київ» (1971), «Полтава» (1977), «Літо над озером» (1981), «Столиця над Ізаром» (1986), в яких головний персонаж виступає під ім’ям Віктора Лисенка.

Прагнув показати долю людей, які зуміли вирватися з «соціалістичного раю» і вперше вільно глянули на світ.

Його твори вперше видані в Україні лише 1999-го.

Помер 28 березня 2007-го в Клівленді (США).

1922, 30 серпня – в селі Новоскелюватка Казанківського району Миколаївської області народився поет і гуморист Павло Прокопович Глазовий.

Його батько Прокіп Глазовий обробляв землю, мав двох кобил. Дружина була дочкою священика. До Новоскелюватки родина Глазового втекла, рятуючись від гніву комнезамівців, бо Прокіп Глазовий став свідком, як комнезамівці знущаються з його реквізованих коней і, не стерпівши, сам відшмагав «представника влади».

Після війни його було репресовано як «колабораціоніста» (щоб прогодувати родину, він під час війни працював у німців ваговиком). Матері Павла «пришили», що вона – шпигунка Пілсудського (її батьки були з поляків) і теж відправили у концтабір.

Павло мріяв бути вчителем, закінчив Новомосковську педагогічну школу. У 1940 р. він пішов служити в армію, де здобув кваліфікацію авіамеханіка. Друга світова війна застала його в Орші (Західна Білорусь). Згодом потрапив до Ленінграду, де перебув усю блокаду. Після війни служив в Азербайджані, демобілізувався у 1947 р.

Писати гуморески почав під час навчання в Криворізькому педагогічному інституті. Друзі підбили надіслати рукопис до «Перця», де молодого автора примітив Остап Вишня. Після завершення навчання Глазовий прийшов працювати в «Перець» і за два місяці уже був заступником головного редактора. В часописі він пропрацював одинадцять років.

Деякий час на радіо редактором музично-гумористичної програми, у журналі «Мистецтво» очолював відділ «Новини кіноекрану». З 1968 року, ставши членом Спілки письменників, перейшов на творчі хліби.

За життя побачило світ 13 книжок сатири та гумору, 8 книжок для дітей. Твори Павла Глазового були неодмінним атрибутом багатьох урядових концертів, особливо початку 90-х. Їх неперевершено виконували і виконують Андрій Сова, Анатолій Литвинов, Ніла Крюкова, Анатолій Паламаренко. І досі його вірш про корову, яка «має бідна язика, та не знає мови» збеігає свою актуальність у дискусіях із мовного питання.

Помер Павло Глазовий 31 жовтня 2004 р. Похований на Байковому кладовищі.

1974, 30 серпня – в місті Києві народився Ощепков Олексій Вікторович - старший лейтенант, був призначений на посаду офіцера відділення спеціального призначення, 12 батальону територіальної оборони “Київ”.

Загинув 4 вересня 2014 р. під час обстрілу із РСЗВ «Смерч» у селі Дмитрівці Новоайдарського району Луганської області. Разом з Олексієм загинув О.Задоянчук.

Указом Президента України № 144/2015 від 14 березня 2015 року  нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).