1834, 30 січня – у містечку Махнівка Бердичівського повіту Київської губернії (нині це територія Вінницької області) народився Володимир Антонович, історик, археолог, етнограф.

Походив зі збіднілої шляхетської сім’ї. Закінчив медичний та історико-філологічний факультети Київського університету.

Один із організаторів Київської громади (1861). Головний редактор «Тимчасової комісії для розгляду давніх актів» (1864-1880). Професор Київського університету (з 1878-го). Член-кореспондент Російської академії наук (з 1901-го).

Один із засновників товариства Нестора-літописця при університеті та його голова з 1881-го. Брав участь у створенні журналу «Киевская старина» (1882).

У публіцистичній «Моїй сповіді» (1862) задекларував негативну роль для України історичної Польщі, чим викликав зливу ненависті й злоби. Першим виступив із концепцією споконвічності української самобутності (доводив, що українці є окремим, самодостатнім народом, а не «південною гілкою єдиного руського народу»), увів у науковий обіг термін «Україна-Русь». Організатор археологічних з’їздів в Україні. Його вважали мозковим центром, інтелектуальним мотором українського руху.

«Вплив російської культури на українців занадто великий і тому шкідливий, – констатував вчений у 1891-му. – Російська література сильніша за українську, а російська мова надто близька до української – це збільшує небезпечність… Нехай молодь вчиться чужоземних мов, читає багатшу на ідеї західноєвропейську літературу – це буде корисніше для неї, аніж вплив російської літератури».

Створив українську археологію як науку. Розробив нову методику ведення розкопок. Автор понад 300 праць з історії, археології та етнографії України. Видав 8 томів «Архива Юго-Западной России» (1863-1902).

За ініціативою Володимира Антоновича в 1897-му засновано всеукраїнську політичну організацію, яка в 1904-му перетворилася на Українську демократичну партію.

Помер 21 березня 1908-го в Києві, похований на Байковому кладовищі.

1868, 30 січня – у селі Баворів на Тернопільщині народився В’ячеслав Титович Будзиновський, письменник та історик.

Навчався у Львівському університеті  (1889-го відрахований за участь у таємному студентському гуртку та організацію зборів студентів Львова з протестом проти дій влади, звільнений після двотижневого голодування) та медичному факультеті університету у Відні.

Займався журналістською та видавничою діяльністю. Один із засновників Української Радикальної партії (1890) та Української націонал-демократичної партії (1899), редагував партійні часописи «Громадський голос», «Радикал», «Свобода». Двічі обирався депутатом австрійського парламенту (1907, 1911), запам’ятався гострою критикою уряду за антиукраїнську політику.

Під час Першої світової один з організаторів Союзу визволення України, що проводив патріотичну роботу серед полонених вояків-українців російської армії. Делегат Української національної Ради ЗУНР (1918). Після того як територія ЗУНР була інкорпорована Польщею, брав активну участь у діяльності Української трудової партії. Засновник і керівник прорадянської Української партії праці (1927-1930), що підтримувала закордонний уряд ЗУНР Євгена Петрушевича.

Автор двотомної «Історії України», популярних історичних праць та пригодницьких повістей про українських козаків. Найбільш відомі: «Волю бути козачкою» (1926), «Пригоди запорозьких скитальців» (1927), «Пан Гуляй душа» (1931), «Гримить» (1934), « Козак Шуба».

Помер 14 лютого 1935-го, похований на Личаківському цвинтарі у Львові.

1898, 30 січня – у селі Сокілка на Полтавщині народився Симон Петрович Наріжний, дослідник української еміграції, історик та бібліограф.

Під час навчання в середній Комерційній школі в Кобеляках був заарештований і ув’язнений на 8 місяців «за зберігання й розповсюдження забороненої літератури» (із закликами до боротьби за автономію України).

Навчався в Полтавському інституті народної освіти (1918-1921). Співпрацював із часописами «Рада», «Полтавський день», «Рідне слово». У 1922-му емігрував до Чехословаччини. Закінчив філософський факультет Українського вільного університету (1927), захистив докторську дисертацію «Гетьманування Виговського, Хмельниченка та Тетері».

Дмитро Дорошенко у листі до В’ячеслава Липинського називав Симона Наріжного найздібнішим зі своїх слухачів: «Як людина, він здається мені симпатичним: культурний, коректний, працьовитий… Живучи в злиднях, ніколи не бідкався і не нарікав. Думаю, що з нього будуть люде».

 Викладав в Українському високому педагогічному інституті імені М. Драгоманова, Українському вільному університеті. Секретар Українського історико-філологічного товариства (1929-1938), директор Музею визвольної боротьби України в Празі (1945-1948), в якому працював із 1930-го. Робота в музеї стала справою його життя. 1945-го Симон Наріжний не покинув Праги і докладав титанічні зусилля для збереження Музею та його фондів за радянського панування – писав меморандуми, скарги, протести, надіслав три листи Й. Сталіну. Хоча пізніше його довгий час безпідставно звинувачували у нібито навмисній передачі архіву радянським каральним органам.

Автор фундаментального видання «Українська еміграція. Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами» (1942), «Матеріалів до історії Музею Визвольної боротьби України в Празі» (1957-1959), ряду праць з історії українського козацтва.

Від 1951-го мешкав в Австралії. Намагався боротися за Музей і власне добре ім’я, та згодом практично припинив українське громадське й наукове життя. Працював на пташиній фермі, потім – на фабриці. Десять років доглядав паралізовану дружину.

Помер 23 липня 1983-го в Сіднеї (Австралія).

1899, 30 січня – у селі Оболоня на Івано-Франківщині народився Володимир Горбовий – адвокат, громадський діяч, поручник УГА та Армії УНР, політв’язень радянських концтаборів.

Народився в сім’ї заможного селянина. На початку Першої світової війни закінчив старшинську школу. Був хорунжим стрілецької дивізії австрійської армії, брав участь у боях на італійському фронті. Пізніше став старшиною Української Галицької армії. У серпні 1919 року у бою під містечком Козятин Горбовий отримав поранення, втратив око. Одужавши, воював у складі Херсонської дивізії армії УНР. Додому повернувся восени 1920 року.

Розпочав активну громадсько-політичну діяльність. 20 грудня 1920 року організовує установчі збори повітової колегії Української військової організації «Воля», яка зародилась у Львові. Влітку 1921 року Євген Коновалець скликає у Львові таємні збори колишніх старшин УГА, серед них був Володимир Горбовий. Тоді було прийнято рішення про створення Української Військової Організації (УВО).

Протяном 1921-22 років Володимир Горбовий очолював осередок УВО в Долинському повіті. Наприкінці 1922 року виїзджає до Львова, де посідає вищий пост в УВО – Шеф штабу начальної команди.

У 1923 році вступив на юридичний факультет Карлового університету у Празі. Водночас, навчався у Яґеллонському університеті в Кракові. Продовжує співпрацювати з підпільною УВО. Часто відвідує Берлін з особистими дорученнями Євгена Коновальця.

У 1928 році отримав докторат права й відкрив у Долині адвокатську контору, а також став членом адвокатської палати у Львові. У цей час стає крайовим комендантом УВО. Невдовзі передав цю посаду доктору Богдану Гнатевичу. А сам продовжив активну адвокатську практику, захищаючи інтереси українців у польських судах та ведучи адвокатські справи членів Організації.

За політичні переконання польська влада тричі арештовувала Володимира Горбового (у вересні 1921 р., жовтні 1922 р. та жовтні 1933 р.) та ув’язнювала в тюрми. Понад рік до грудня 1934 р. просидів у польському концтаборі Береза Картузька.

У 1935 року на судовому засіданні у Варшаві та Львові за вбивство польського міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького став адвокатом головного підсудного – крайового провідника ОУН Степана Бандери, також Євгена Кочмарського і Якова Чорнія. Той суд він виграв.

У вересні 1939 року, коли Галичину окупували більшовики, Горбовий переїхав з Долини до Кракова, де очолив Український комітет допомоги полоненим і біженцям. У 1941 році обраний Генеральним суддею ОУН та головою Українського національного конгресу в Кракові, брав участь у Другому Великому зборі ОУН (1941).

Після проголошення оунівцями у Львові 30 червня 1941 року відновлення Української держави, Горбового заарештувало гестапо. До липня 1942 року він утримувався у краківській тюрмі «Монте Люпіх».  Після звільнення виїхав до Праги.

Після завершення Другої світової, Польща проголосила Горбового воєнним злочинцем. У серпні 1947 року влада Чехословаччини передала його  спецслужбам Польщі, а ті – спецслужбам СРСР.

 6 липня 1949 року радянська влада засудила Володимира Горбового до 25 років таборів, які відбув у Мордовії та Іркутській області (Росія).  Після звільнення у 1972 році жив у Долині. У злиднях під постійним наглядом кагебістів. Хотів виїхати до родини в Прагу, однак влада не дозволила.

З 1979 року він почав остаточно втрачати зір. Практично сліпий та немічний, без засобів до існування, він поневірявся по знайомих. Помер 22 травня 1984 року в Ходорові. Похований на Долинському цвинтарі. Реабілітований у 1993 році.

1905, 30 січня – у селі Старі Санжари на Полтавщині народилася Оксана Мешко, дисидентка, співзасновниця Української Гельсінської групи (УГГ), жертва сталінського режиму.

Після створення  УГГ в її оселі КГБісти 9 разів здійснювали обшуки.

У 76-ти річному віці її відправили на заслання до Хабаровського краю.

1918, 30 січня – у с. Стара Соколівка (нині – Соколівка) на Хмельниччині народився Петро Богач, фізіолог, академік АН УРСР, доктор біологічних наук, професор, автор 360 наукових публікацій.

Закінчив Ніжинський педагогічний інститут (1937). Від 1939-го працював у Київському університеті: 1964-го створив і очолив першу в Україні кафедру біофізики, 1972-1975 – проректор; 1952-1971 – директор Науково-дослідного інституту фізіології; 1978-1981 – академік-секретар Відділу біохімії, фізіології й теоретичної медицини АН УРСР.

Наукові праці Петра Богача присвячені вивченню центральних і периферичних механізмів регуляції діяльності травного апарату, фізіології гіпоталамуса, електрофізіології м’язів, молекулярній біофізиці. Описав низку раніше невідомих моторних рефлексів шлунково-кишкового тракту і створив теорію його періодичної діяльності, відкрив основний закон рефлекторної регуляції рухової діяльності травного апарату.

Він дав низку практичних рекомендацій для хірургічної і терапевтичної клінік. За розробку методів лікування постваготомічних хворих, віднайдення і впровадження в лікувальну практику найновітніших препаратів Петра Богач і його співпрацівники за рекомендацією МОЗ України були двічі премійовані Мінвузом України.

Петро Богач брав участь у міжнародних конгресах і симпозіумах, успішно читав лекції для студентів в університетах Чехословаччини (1961, 1965), США (1965), Болгарії (1963) та інших країн.

Помер 23 червня 198-го, похований на Байковому цвинтарі в  Києві.

1930, 30 січня – народився Всеволод Нестайко, класик української дитячої літератури. Автор неперевершених «Тореадорів з Васюківки» та  «Пригод у лісовій школі».

Твори Нестайка перекладено двадцяться мовами світу - від англійської до бенгалі. За ними знято кілька фільмів. Стрічка «Тореадори з Васюківки» отримала Гран-прі кінофестивалю в Мюнхені у 1968 році.

Міжнародна рада з дитячої та юнацької літератури трилогію «Тореадори з Васюківки» внесено до Особливого почесного списку Г.Х. Андерсена як один із найвидатніших творів сучасної дитячої літератури.