1832, 31 серпня – у селі Крива на Київщині народився отець Агапій Гончаренко (Андрій Онуфрійович Гумницький), священик, правозахисник, один із перших українських політичних емігрантів.

Нащадок полковника Івана Богуна. Навчався в Київській духовній семінарії, почав службу в Києво-Печерській лаврі.

Був знайомий із Пантелеймоном Кулішем та Михайлом Драгомановим, захоплювався поезією Тараса Шевченка.

На посаді диякона посольської церкви в Афінах писав анонімні статті в лондонський журнал «Дзвін» із критикою кріпацтва. Завдяки друзям зумів уникнути арешту після того, як царська таємна розвідка перехопила один із його листів до Олександра Герцена. Дивом врятувався після замаху на нього російської розвідки в Єгипті.

1865-го емігрував до США. «Я втік із московської тюрми у широкий світ, бо чув в моїх жилах вільну кров», – писав Агапій Гончаренко у «Споминах».

Став першим українським православним священиком в Америці. Разом із однодумцями організував Клуб декабристів – першу слов’янську політичну організації на території США. Викривав Російську православну церкву за корупцію, підтримку кріпацтва.

Купив землю в штаті Каліфорнія і заснував хутір Україна. Свої листи та оголошення так і підписував: «Україна, Каліфорнія». Помер 5 травня 1916-го. В 1999-му колишній хутір оголошено державним заповідником «Україна».

«Моя Ненька Україна і джерело козацтва, якоже фенікс, воскресне на добро людям, на вічну правду і волю. Поляки пекли нас живими, і тепер печуть їх москалі; незабаром ввесь світ встане: згубити і великого, і малого й ім’я московське – варварів-людоморів – з лиця землі. З цею вірою я останній раз закрию мої очі і зіпну навіки»

Агапій Гончаренко, 1894.

1883, 31 серпня – у місті Бучач на Тернопільщині народився Осип  Назарук, громадський і політичний діяч, письменник, публіцист.

Навчався у Львівському та Віденському університетах.

Член управи Української Радикальної партії (1905-1919). Під час Першої світової війни  пов’язав свою долю з Українськими січовими стрільцями, ставши їхнім літописцем («Співанки Українських Січових Стрільців», «Слідами Українських Січових Стрільців»). Входив до Української Національної Ради, в урядах УНР керував Головним управлінням преси й пропаганди.

Автор історичних романів «Проти орд Чінгісхана» (1921), «Князь Ярослав Осмомисл» (1920), «Роксоляна» (1930). Про останній із них сам автор писав: «Присвячую українським дівчатам сю працю про велику українку, що сяяла умом і веселістю, безоглядністю й милосердям, кров’ю і перлами. Присвячую на те, щоб вони у найтяжчих хвилях свого народу не тратили бодрості духу і були опорою своїх мужів і синів та діяльними одиницями свого народу».

В еміграції зблизився з прихильниками Павла Скоропадського, поширював гетьманський рух у США. 1928-го повернувся до Львова, але перед загрозою радянського вторгнення виїхав до Польщі.

Помер 31 березня 1940-го у Кракові (Польща).

1975, 31 – в с. Волошинівка, Баришівського району, Київської області народився Лужевський Руслан Михайлович - майор, Центр спеціальних операцій «А».

5 травня 2014 р. загинув під час проведення антитерористичної операції під Слов'янськом.

 Указом Президента України № 839/2014 від 3 листопада 2014 року присвоєно звання «Герой України» (посмертно).

Указом Президента України № 543/2014 від 20 червня 2014 року, нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

Наказом Голови Служби Безпеки України від травня 2014 року, нагороджений нагрудним знаком "За відвагу" (посмертно).