1883, 31 жовтня – у місті Великий Токмак на Запоріжжі народився Марко Безручко – генерал-хорунжий армії Української Народної Республіки. Початкову освіту здобув у вчительській семінарії в Переяславі. Згодом  закінчив Одеське піхотне юнкерське училище та Миколаївську піхотну академію. Під час Першої світової  поранений.

1918-го Безручко став начальником оперативного відділу Генштабу Армії УНР. Працював в українському Генштабі він і за часів гетьмана Павла Скоропадського. На початку 1919-го очолив штаб Корпусу Січових Стрільців.

У лютому 1920-го Симон Петлюра зробив останню відчайдушну спробу порятунку Української Народної Республіки. Після підписання українсько-польського договору у Варшаві, більше знаного як пакт Пілсудського – Петлюри, союзні армії двох держав вирушили на Наддніпрянщину проти більшовиків. Полковник Безручко сформував 6-ту Січову стрілецьку дивізію, якою потім командував в її спільному з польським військом наступі на Київ.

Спільними зусиллями польські та українські війська 7 травня 1920-го здобули Київ і відкинули більшовиків за Дніпро, але через місяць союзники полишили Київ і почали відступати. У липні більшовицькі армії прорвалися до Львова і розгорнули наступ на Варшаву. Над незалежністю Польщі нависла загроза. Більшовицька Перша кінна армія Будьонного була уп’ятеро більша за союзні польсько-українські війська (6-а січова стрілецька дивізія УНР і 31-й польський полк).

«Чудо над Віслою» – під такою назвою увійшла в історію оборона Варшави. Як це відбувалося описав колега Марка Безручка генерал-хорунжий Олександр Удовиченко (правопис оригіналу).

«В Замостю  у старій фортеці в той час опинилися частини 6-ої української Січової дивізії в команді генштабу полк. Безручка, яких направляли з фронту ІІІ-ої польської армії на з'єднання з Українською Армією на Дністрі.

Крім вищезгаданої 6-ої дивізії, в склад залоги Замостя ще увійшов 31-ий польський полк та 2 етапових куріні. Всього - 3200 багнетів, 200 шабель, 12 гармат, та 3 бронепотяги. Комендантом залоги був полк. Безручко.

29 серпня Буденний зсаджує своїх кіннотчиків з коней та після гарматної підготовки веде їх на штурм фортеці, яка являла собою малемістечко, обведене старим муром. Атаки буденновців із сходу було відбито, з великими втратами для них.

Ранком 30 серпня Буденний оточив Замостя та повів наступ зо всіх боків. Залога Замостя уперто боронилася, але з заходу буденновцям пощастило дійти до дротяних перешкод і знищити  їх та майже увірватись в Замостя.

Однак остання резерва - українська сотня, контратакою відкинула ворога за дроти. Біля 70 ворожих гармат розвинули пекельний вогонь, на який обережно (зберігаючи набої), але влучно, одповідали 12 українських гармат. І ця атака для армії Буденного скінчилася неуспішно...

Штурм Замостя, під яким Буденний поніс великі втрати, остаточно зламав йому зуби й ослабив його. Він не в силах був продовжувати свій рейд до Варшави».

Кам'яний хрест на могилі Марка Безручка у Варшаві. Джерело: uk.wikipedia

За успішну військову операцію полковники Марко Безручко і його заступник Всеволод Змієнко 5 жовтня 1920-го одержали звання генерал-хорунжих. Цього ж року Марко Безручко був призначений начальником штабу Армії УНР і керівником військової місії УНР у Варшаві. Був військовим міністром Уряду УНР на еміграції та членом Вищої Військової Ради УНР. Протягом 1931–1935 – голова Українського воєнно-історичного товариства у Варшаві. Працював редактором військово-історичного мемуарного збірника «За Державу». Автор книги «Українські Січові Стрільці на службі Батьківщині».

Марко Безручко помер 10 лютого 1944-го у Варшаві. Похований поруч з другом генералом Всеволодом Змієнком у православній частині цвинтаря «Воля».

1943, 31 жовтня – у с. Точевики Острозького району на Рівненщині відбувся бій азербайджанського загону Української повстанської армії з нацистами.

Дереворит Ніла Хасевича "СССР - тюрма народів". 31.12.1949. Джерело: www.dsnews.ua.

«…Уранці в село Точівк(а)… приїхала сотня німців, щоб своїм диким звичаєм погуляти, – йдеться про ці події в підпільній газеті «Вісті Української Інформаційної Служби» від 1 квітня 1944 р. – Заки повідомлено наші відділи, німці встигли вже гаразд погуляти, й пограбивши населення, від’їхали. Однак незабаром забаглося їм знов погуляти в тому ж селі. На цей час приїхав сам ляндвірт з сотнею добре одягнених та узброєних молодих летунів. Але тут їм не пощастило. Не вспіли ще як слід «розгосподарюватись» біля селянського добра, як наша чота і дві азербайджанців вдарили на них і змусили їх до втечі.

Хоробрі азербайджанці, бачучи перед собою зненавидженого ворога, з великим завзяттям ішли до бою і своїм геройством додавали охоти деяким нашим молодим бійцям, які вперше були в бою.

Дорого коштувала та прогулянка: 50 лягло трупом, кільканадцять було поранених, а двадцять німецьких «героїв» врятувалось втечею. Попав тут і ляндвірт. Населення радісно витало повстанські відділи, радіючи дружніми відносинами та спільною боротьбою азербайджанських та українських відділів проти німецького загарбника».

Із УПА загинуло четверо азербайджанців і один українець. Загиблих поховали в Точевиках, кавказців ховали за мусульманським обрядом, без трун.

Напередодні бою цей загін азербайджанців перейшов до УПА. Це були бійці 805-го батальйону Азербайджанського легіону, який воював у складі німецької армії на Північному Кавказі. Звідти батальйон  передислокували спочатку у Польщу, а потім – у Західну Україну.

На Волині з азербайджанськими легіонерами провели переговори повстанці з боївки УПА Здолбунівського району під командуванням Бойка – Чорноти. Бандерівці переконували перейти до них й боротися проти нацистів. Першим ініціатором втечі легіонерів від німців був офіцер 805-го батальйону на прізвисько Чавлі.

Про долучення азербайджанських легіонерів до УПА повідомляла навіть американська розвідка. Про це йшлося у звіті про азербайджанські військові формування Департаменту військової розвідки США, складеному вже після війни. У ньому зазначалося, що у 1943 році на бік українських національних партизан з Азербайджанського легіону перейшли: один командир роти з чотирма офіцерами і 70-ма добровольцями й один командир роти з двома пропагандистами і 95-ма добровольцями.

Підготувала Леся Бондарук.