1815, 4 березня — у селі Яворник Руський біля Перемишля (нині Перемисль, Польща) народився Михайло Вербицький, священик УГКЦ, композитор та хоровий диригент, автор мелодії державного гімну “Ще не вмерла Україна”, віртуоз-гітарист.

“Вербицький є найбільшим нашим, після Бортнянського, духовним хоровим композитором, творцем хорового стилю в Галичині. — писав музикознавець та композитор Станіслав Людкевич. — Його твори “Іже херувими”, “Отче наш”, світські пісні “Дай, дівчино”, “Поклін”, “Де Дніпро наш”, “Заповіт” є перлинами хорової нашої музики. Його увертюри, у які вплітає народні пісенні і танкові мотиви... є першою талановитою спробою української симфонічної музики в Україні”.

З десяти років, після смерті батька виховувався у перемишльського єпископа Івана Снігурського, який доводився хлопцеві далеким родичем. У Перемишлі Михайло Вербицький закінчить гімназію та музичну школу, що діяла при греко-католицькому храмі. Тоді ж він співатиме у кафедральному хорі. “Школа у Перемишлі стала консерваторією в мініатюрі, а хор дорівнював добрій опері, – так опише ті роки у спогадах Михайло Вербицький, — виявилося, що існує в Європі крім трьох відмінних за характером категорій музики: німецької, французької, італійської, також четверта — українська». Він відчував духовне покликання, тому закінчив духовну семінарію у Львові. 1950-го року його висвятили на священика. 1856-го він став парохом у селі Млини на Яворівщині, де й прослужив чотирнадцять років. Він жив скромно і часто переживав скрутні часи.

Сторінка з нотами до вірша “Ще не вмерла України”. 10 березня 1865 року у Перемишлі під час першого на Західній Україні шевченківського концерту відбулося перше публічне виконання Гімну України «Ще не вмерла України…» на слова Павла Чубинського, музика Михайла Вербицького. Фото: www.day.kiev.ua.

Михайло Вербицький двічі одружувався. Перша дружина померла коли їхньому синові Івану не було й року. До висвячення Вербицький обвінчався вдруге на доньці капітана цісарського війська Франциска та Анни Баронів. У подружжя Вербицьких народилося двоє дітей, але старша донечка Марія померла, не доживши до двох років. Уже у Завадові народився син Михайло. Але друга дружина також померла і отець Михайло сам виховував синів.

Наприкінці життя він також займався педагогічною діяльністю. Його учнями були отці-композитори Віктор Матюк та Порфирій Бажанський.

7 грудня 1870-го у віці 55 років Михайло Вербицький помер, похований у Млинах.

1918, 4 березня – Мала рада УНР ухвалила “Закон про реєстрацію громадянства Української Народної Республіки”, за яким приналежність до громадянства України мала реєструватись в спеціальних книгах при волосних та міських управах протягом одного місяця.

1948, 4 березня — у “Літературній газеті” вийшла стаття С.Мішура “Шкідлива писанина під маркою наукових досліджень”. У ній автор критикував діяльність Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії Академії наук УРСР. Також у статі йшлося про те, що "окремі співробітники інституту у своїх працях сліпо йшли за ворожими концепціями М.Грушевського, не розкривали класової природи явищ українського фольклору, а висували на перший план національні фактори, пропагували реакційні теорії про безбуржуазність української нації". Ця критика відбувалася у контексті ідеологічної політики в СРСР у повоєнний період під назвою “жданівщина”. Головною метою якої була боротьба з вільнодумством шляхом викриття “ворогів народу.”

1989, 4 березня — у Києві виникло історико-просвітницьке товариство “Меморіал”, головою якого обрали Леся Танюка. Члени товариства прагнули встановити імена людей, які безневинно були репресовані, увічнити пам'ять про них та допомоги тим, хто вижив.

1990, 4 березня — в Україні відбулися перші демократичні вибори до рад народних депутатів. Для проведення виборів утворено 450 виборчих округів. У них балотувалося 2888 кандидатів. Монополія компартії на політичне життя у країні була зруйнована, бо до Верховної Ради УРСР тоді пройшли депутати від демократичних сил.

Підготувала Наталя Слобожаніна.