1878, 4 вересня – у селі Скибинці на Київщині народився громадський та політичний діяч, організатор кооперативного руху Федір Крижанівський.

Походив із сім’ї священника. Навчався на медичному та юридичному факультетах Юр'євського (нині Тартуський) університету (Естонія). Брав участь у студентському русі, за що 1904-го  був заарештований і відбув піврічне тюремне ув’язнення. 1907-го закінчив юридичний факультет Петербурзького університету і переїхав до Києва. Працював юрисконсультом у конторі Держбанку (Київ), кооперативних банківських установах, зокрема Київсоюзбанку (1912–19).

Федір Крижанівський був одним з організаторів кооперативного руху в Україні. Належав до Київської громади, Товариства українських поступовців, Українського клубу в Києві. Став одним із засновників Української Центральної Ради. 20  квітня 1917-го був обраний заступником голови, членом Комітету Української Центральної Ради. Разом з однодумцями-кооператорами у 1917 році створив Українську трудову партію (установчий з'їзд відбувся 18 жовтня в Києві). Був лідером партійної фракції в УЦР та Малій раді.

Протягом 1919–21 років Крижанівський був заступником голови правління Українбанку, від 1921  – професором Київського кооперативного інституту.

У 1930 році Крижанівський заарештований органами Державного політичного управління УСРР. Після 3-х років ув'язнення повернувся до Києва. На початку 1938-го  був знову заарештований і засуджений до розстрілу, який виконали 28 квітня.

1965, 4 вересня - у київському кінотеатрі “Україна” відбулася прем’єра фільму “Тіні забутих предків”. За однойменною новелою Михайла Коцюбинського. Під час показу здійнявся протест проти арештів української інтелігенції.

Напередодні прем’єри відбулася перша хвиля арештів українських митців. Серед них були Опанас Заливаха, Іван Світличний, Михайло Горинь, Михайло Масютко, Ярослава Менкуш.

Перед початком показу фільма виступив режисер картини Сергій Параджанов. Письменник Іван Драч, який проходив практику у знімальній групі, запізнювався. І побачив, що кінотеатр оточили працівники КҐБ. “Кінотеатр оточили люди в цивільному. Керував начальник ідеологічного відділу Києва Леонід Калаш. Пізніше саме він очолив кампанію проти роману “Собор” Олеся Гончара”. Спецслужби очікували якихось заворушень.

Коли слово взяв Іван Дзюба, то замість продовжувати обговорювати кіно, повідомив публіці про недавні таємні арешти серед української інтелігенції. Сказав: “У нас велике свято, але й велике горе. В Україні почалися арешти творчої молоді”. Дзюба почав виголошувати імена заарештованих. Директор кінотеатру відштовхнув письменника від мікрофона, намагаючись позбавити слова. У залі увімкнули пожежну сирену, щоб заглушити виступаючих. Дзюбу підтримав В'ячеслав Чорновіл, який вигукнув: “Хто проти тиранії – встаньте!”. Майже третина присутніх підвелися.

Пустили фільм. Та у перерві між частинами Василь Стус, на той час аспірант, знов розбурхав зал. Він встав із промовою. Закликав: “Протестувати повинні всі: сьогодні хапають українців, завтра хапатимуть євреїв, потім росіян!”. Сергій Параджанов приєднався до протестувальників: “Я довго чинив опір перекладу українського тексту фільму  російською мовою. Оскільки вважаю цей текст невід’ємною частиною художньої тканини фільму”, - признався.

Після фільму КГБісти бігали уздовж рядів, щоб запам’ятати, хто підтримав виступ дисидентів.

1975, 4 вересня - у Львові народився Бернацький Андрій Євгенович - старший лейтенант, заступник командира ІТР, заступник командира роти з озброєння, 93 окрема механізована бригада.

Загинув 16 жовтня 2014 р. потрапивши в засідку під час розвідки на бойовому завданні поблизу села Михайлівка, що знаходиться біля м. Горлівка (Донецька область). Андрій, прикриваючи товаришів, загинув від кулі снайпера, що влучила у серце між пластинами бронежилету.

Указом Президента України № 436/2015 від 17 липня 2015 року  нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

1985, 4 вересня – у таборі біля села Кучино (Пермський край, Росія) загинув Василь Стус, поет – шістдесятник, правозахисник.

Народився 6 січня 1938-го в селі Рахнівка на Вінниччині. Закінчив із червоним дипломом історико-філологічний факультет Сталінського педагогічного університету (нині місто Донецьк). Працював учителем, став писати вірші. Літературний редактор газети “Соціалістичний Донбас”, аспірант Інституту літератури ім. Т. Шевченка Академії Наук УРСР у Києві.

4 вересня 1965-го, під час прем’єри фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків”, разом з Іваном Дзюбою та В’ячеславом Чорноволом брав участь в акції протесту проти незаконних арештів українських інтелектуалів. За що був відрахований із аспірантури. Радянські видавництва відмовилися друкувати його поетичні збірки “Круговерть” і “Зимові дерева” (остання опублікована у самвидаві та в Бельгії).

Василь Стус у відкритих листах до влади критикував її за порушення прав людини. Заарештований 12 січня 1972-го і засуджений за “антирадянську агітацію й пропаганду” до 5 років позбавлення волі і трьох років заслання. Покарання відбував у таборах Мордовії, більшість написаних ним віршів вилучалися і знищувалися. 1977- го висланий у селище імені Матросова Магаданської області, де працював на золотокопальнях.

Повернувшись до Києва, відмовився від радянського громадянства (“Бути радянським громадянином – значить бути рабом”) і приєднався до Української Гельсінської групи захисту прав людини. Працював звичайним робітником на заводах. У травні 1980-го заарештований вдруге, визнаний “особливо небезпечним рецидивістом” і засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Під час процесу відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, але суд не прийняв відвід. 

Покарання відбував у таборі в Кучино. Від 1981-го не бачився з родиною. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв’язнями неодноразово оголошував голодування. Помер в ніч на 4 вересня 1985-го під час безстрокового сухого голодування.

Василь Стус похований на табірному цвинтарі, 1989-го перепохований на Байковому кладовищі.

Лауреат Державної премії ім. Тараса Шевченка (1990), Герой України (2005, посмертно).

“1980 рік ознаменувався в нашій країні багатьма несправедливими вироками та переслідуваннями правозахисників. Але навіть на цьому трагічному тлі вирок українському поетові Василю Стусу виділяється своєю не людяністю. Життя людини ламається без залишку – як розплата за елементарну порядність та нонконформізм, за вірність своїм переживанням, своєму “я”…”, – писав у зверненні до світової громадськості вчений і правозахисник Андрій Сахаров.

1991, 4 вересня – над Верховною Радою України було піднято синьо-жовтий прапор. Над парламентом України він з’явився через десять днів після проголошення незалежності. 24 серпня 1991 року український стяг внесли до зали засідань, але над куполом так і не підняли. На сесійному засіданні 4 вересня опозиційні депутати від фракції  Народної Ради ініціювали узаконити та підняти над будівлею синьо-жовтий прапор. Парламентська комуністична більшість не бажала цього.

У цей час під стінами парламенту зібрався велелюдний мітинг, учасники якого вимагали національного стягу над куполом Верховної Ради.

Після довготривалих перемовин та ультиматумів депутати проголосували за підняття прапору. Хоч державним його так і не визнали.