1837, 5 січня – в містечку Баришівка на Київщині народився Стефан Кульженко, друкар, книговидавець, один із найуспішніших підприємців свого часу. 

Походив із козацького роду, рано втратив матір. З 1840-го мешкав у Києві. Через фінансову скруту не зміг закінчити духовне училище при Софійському соборі. Випадково зазирнувши в книгарню, став учнем при друкарні угорця Йосипа Вальнера. У своїх спогадах Стефан Кульженко так описав свої враження від відвідання книгарні: «Коли я увійшов у першу кімнату, мої очі мимоволі розбіглися. Вся вона являла собою магазин картин: великих і малих, в рамках і без рам, різних розмірів і кольорів. Нічого подібного у своєму юному житті я ще не бачив і стояв приголомшений, не знаючи, що відповісти на питання якогось пана, що стояв переді мною. Це був сам Вальнер».

Виявив кмітливість та вправність і своє подальше життя пов’язав із друкарською справою. Завдяки працелюбству, діловій хватці та вмінню знаходити спільну мову з людьми пройшов шлях від самих низів до київського купця 2 гільдії та одного з найвідоміших у Російській імперії видавця.

Довгий час орендував друкарню Івана Давиденка, яка мала найсучасніше обладнання. Незабаром відкрив на Хрещатику невеличкий магазин канцелярського приладдя. На зароблені кошти придбав ділянку землі на вулиці Пушкінській, закупив за кордоном нове устаткування і в серпні 1880-го відкрив власну друкарню – триповерховий будинок із підвалом (згорів у 1941-му). Постійно розширював підприємство, освоював все нові й нові технології.

Одним із перших в Україні застосував спосіб плоского друку – літографію, освоїв друк кольорових фотоілюстрацій. На високому рівні випускав найскладніші видання, став отримувати престижні замовлення, склав конкуренцію найбільшим видавництвам Петербурга, Москви, Варшави.

Друкував газети «Киевское слово», «Заря», «Киевская газета», ряд журналів. Випустив понад 1 тисячу назв книг. Серед найбільш відомих видань: «Киев теперь и прежде» М. Захарченка (1888), «Собор св. Владимира в Киеве» І. Александровського (1898), збірник творів українських письменників «На вічну пам’ять Котляревському» (1904), альбоми з видами Києва, Одеси, Парижа.

При друкарні існувала школа для дорослих, а також хор, в якому Стефан Кульженко співав разом із робітниками. За його участі постало «Товариство допомоги працівникам друкарської справи».

Потрапив до списку 300 найуспішніших підприємців, укладеному для ювілейного альбому до 300-річчя царствування дому Романових.

Помер 29 січня 1906-го в Києві, похований на старому Байковому кладовищі.

1860, 5 січня – у Золотоноші на Полтавщині (нині - Черкащина) народився Василь Ляскоронський,  історик, археолог, учень Володимира Антоновича.

Василь Ляскоронський (1860 - 1928). Фото: www.irbis-nbuv.gov.ua.

За порадою свого вчителя досліджував роботи Гійома де Боплана як картографа України. Для цього опрацював найбільші книгозбірні Франції, Великобританії та Кенінсберга. Переклав Бопланів «Опис України». Історик Ярослав Дашкевич вважав найкращим російськомовним перекладом з детальними коментарям, хоч і не побавленим певних вад. Для Ляскоронського дослідження доробку Боплана стало своєрідною перепусткою до наукового світу. На цю тему він захистив магістерську роботу, згодом видав монографію.

Працював приват-доцентом, потім професором у Московському та Київському університетах, а також Ніжинському історико-філологічному інституті князя Безбородька.

Мав чин статського радника. 

Працював у Всеукраїнській Академії наук, брав участь в археологічній секції, Софійській та етнографічній комісіях, історичній секції – по відділах старого Києва і Чернігова та первісної культури. Завідував нумізматичним відділом Лаврського заповідника, виконуючи обов’язки його директора.

З серпня 1925-го Ляскоронський очолив комісію Всеукраїнської Академії Наук з дослідження цвинтаря Софійського собору. Тоді було обстежено значну частину навколишньої території і виявлено велику кількість речей великокнязівської та литовської доби.

Восени 1927-го з ініціативи Ляскоронського розпочалися розкопки підмурування Золотих Воріт у Києві. Йому вдалося відкрити залишки давньоруського кріпосного будівництва. Це була брама, яка існувала на місці Золотих Воріт до 1037 року. Він практично самотужки працював в осінню негоду, занотовував та фотографував надзвичайну знахідку. Недарма він так поспішав, бо якось уночі дерев’яне підмурування спалили безпритульні.

Помер 1 січня 1928-го  у Києві, де і похований на Лук’янівському цвинтарі.

1880, 5 січня – на Івано-Франківщні народився Василь Костів, більше відомий під псевдонімом Верховинець, хореограф, перший теоретик українського народного танцю, композитор, диригент і фольклорист. Максим Рильський назвав Василя Верховинця «чародієм українського танцю».

1906-го він потрапив до театру Миколи Садовського. «На літо до мене приїхав молодий ще тоді актор Костів, що пізніше грав під прізвищем Верховинця. – згадував Садовський, – Цей молодий, але дуже музикальний хлопець дав мені ідею перекласти оперу “Галька” і “Сільська честь”.

А тим часом ми почали разом розучувати оперу “Продана наречена”. Тижнів зо півтора я вже свою партію знав, і він почав розписувати інші партії, щоб мати готові, коли трупа з’їдеться на літній сезон. Ми вдвох рушили на сезон до Полтави, де я з половини липня найняв театр у саду, що належав громаді полтавських урядовців”.

У цьому театрі Василь Верховинець працював як актор, хормейстер та диригент упродовж 1906–1919 років.

1930-го у Полтаві Верховинець разом з дружиною, акторкою Євдокією Волошко, створили жіночий колектив театралізованого співу «Жінхоранс». Вони виступали в новому оригінальному жанрі театралізованої пісні, який базувався на традиції українських пісень-діалогів, ігрових пісень і танців. Цей колектив із шаленим успіхом гастролював по містах СРСР.

Василь Верховинець з танцювально-хоровим колективом "Жінхоранс", 1936. Фото: www.archives.gov.ua

1935-го у Лондоні відбувся Перший міжнародний фестиваль народного танцю. Колективи оперних театрів з Києва та Харкова  готував Верховинець. Парубочий триколінний «Гопак» виконувався у дуже швидкому темпі, схожому на вихор. До закінчення танцю зал загримів оплесками. «Все це було новим для нас. – писала «Таймс» від 18 липня 1935-го. –  Танцюристи з України виконали “Гопак” з такою професійною майстерністю, що сколихнули публіку, розпалили її ентузіазм».

Протягом 1927-1937 років його тричі заарештовували у «Справі СВУ», за вигаданими звинуваченням у шпигунстві на користь Польщі, у організації повстання проти радянської влади,… 1938-го виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР у Києві винесла Верховинцю вищу міру покарання.

 Розстріляли його у Києві 11 квітня 1938 року.

1918, 5 січня – в УНР з’явилися в обігу перші українські банкноти – карбованці. Національну валюту Українська Центральна Рада запровадила Третім універсалом. У грудні 1917-го першу партію 100 карбованцевих купур із серійним номером 185 віддрукували у типографії Василя Кульженка.  У народі ці 100 карбованців назвали «горпинками» – через орнамент, який часто траплявся на жіночих фартухах.

Автором оформлення цього грошового знака був Георгій  Нарбут.

Він оздобив купюру орнаментами в стилі українського бароко XVII-XVIII століть та зображенням тризуба (родового знаку князя Володимира Великого). Напис «100 карбованців» на купюрі був чотирма мовами – українською, російською, польською та єврейською. На знак пошани до найбільших націй, які жили на території України.

Внаслідок стислих термінів друку та неуважності працівників друкарні уся серія грошей виявилася з перевернутим реверсом. Неякісний друк, відсутнісь належного захисту на банкнотах сприяли появі фальшивих грошей. Невдовзі цю купюру припинили випускати.

1935, 5 січня – НКВДисти заарештували Бориса Антоновича-Давиденка, українського письменника, перекладача, дослідника української мови. За відмову зросійщувати словники української мови.

За сфабрикованою справою його засудили до страти, але згодом вирок замінили на 10 років таборів.

Після таборів повернувся в Україну. 1946-го його знову ув’язнили і відправили на довічне заслання до Красноярського краю.

Через 10 років повернувся до Києва.