1870, 5 вересня – у місті Тараща на Київщині народився Володимир  Сікевич, генерал-хорунжий армії УНР, посол УНР в Угорщині.

Походив із дворянської сім’ї. Полковник генерального штабу та генерал-майор царської армії. Був двічі поранений під час Першої світової війни. Нагороджений п’ятьма орденами і Георгіївською золотою зброєю.

Наприкінці 1917-го українізував 6-й запасний піхотний полк і присягнув Україні. Старшина Гайдамацького коша Слобідської України. Воював із військом Михайла Муравйова за Київ, визволяв від більшовиків Лубни, Конотоп, Полтаву. Із загонами, сформованими переважно з мешканців східних областей України, в 1918-му переможним маршем пройшов Слобожанщиною та Донеччиною, які вважалися пробільшовицькими.

В 1920-1924 роках – офіційний і повноважний посол УНР в Угорщині. Угорщина стала першою державою, яка офіційно визнала УНР. Емігрував до Канади, де організував Товариство вояків Армії УНР. Став провідною фігурою в українському русі опору більшовикам. Його називали «Українським левом». Представляв українське військо на зустрічі з королевою Англії Єлизаветою та королем Георгом.

Помер 27 липня 1952-го в Торонто (Канада).

1882, 5 вересня – в селі Гаврилки на Полтавщині народився Михайло  Гаврилко, скульптор, хорунжий армії УНР.

Навчався у Краківській академії мистецтв, стажувався в Парижі у відомого скульптора Антуана Бурделя. Автор пам’ятників Тарасу Шевченкові в Кіцмані і Косові, також спроектував пам’ятник Кобзарю в Києві, який так і не дозволили встановити. Творець образів Івана Франка, Маркіяна Шашкевича та інших видатних українців.

Під час Першої світової війни – один із організаторів Українських січових стрільців. Воював у складі Сірої дивізії Армії УНР, командував партизанським загоном Армії УНР на Полтавщині.

Заарештований чекістами і страчений восени 1920-го у Полтаві. Його катували, потім спалили живцем у топці паровоза. А комуністичний режим знищив майже всю творчу спадщину Михайла Гаврилка.

1918, 5 вересня - Рада Народних Комісарів більшовицької Росії (РРФСР) прийняла декрет «Про червоний терор», в якому вказувалося: «… забезпечення тилу шляхом терору є прямою необхідністю; що необхідно убезпечити Радянську Республіку від класових ворогів шляхом ізоляції їх в концентраційних таборах; що підлягають розстрілу всі особи, приналежні до білогвардійських організацій, заколотів і заворушень».

Більшовики одразу після Жовтневого перевороту 1917 року взяли курс на політичний терор. З осені 1918 року терор набув статусу офіційної політики радянської влади, що й було закріплено декретом Документ легітимізував насильство як спосіб досягнення та утримання більшовиками  влади.

В Україні “червоний терор” було розпочато ще з перших днів вторгнення більшовицьких загонів на початку 1918 року.

8 лютого 1918 року війська УНР відступили з Києва і більшовики, на чолі з командиром Михайлом Муравйовим  оволоділи містом. Тут вони влаштували криваву вакханалію. У «Наказі №9» від 4 лютого, Муравйов революційним арміям східного фронту наказував «безпощадно знищити всіх офіцерів, юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції». Протягом трьох днів  відбувались грабежі, обшуки, вбивства. Жертвами “червоного терору” в Києві у січні-лютому 1918 року за різними даними стали від 2 до 5 тис. осіб.

Київський мистецтвознавець Федір Ернст свідчив: «Трупи розстріляних везли на підводах ломовики через усе місто — по 10—15 чоловік, накиданих навалом на підводи, неприкритих, у скривлених позах, залитих кров’ю — цілими рядами» .

Масові, особливо жорстокі страти відбулися вночі з 22 на 23 лютого 1918 року у Севастополі. Ці події отримала назву “Вафоломіївської ночі 23 лютого”. Озвірілі матроси цілу ніч грабували та піддавали насильству або просто розстрілювали місцевих жителів. Більшу частину в’язнів  місцевої тюрми також розстріляли. Серед в’язнів були  так звані “антирадянські змовники” - офіцери чорноморського флоту, представники кримськотатарського національного руху, священики, чиновники, місцева інтелігенція. Тіла вантажівками звозили на пристань, звідти баржами - в море. Там, до кожного трупа прив’язували камінь і скидали у воду.

Офіційне проголошення декрету “про червоний терор” стало реакцією більшовиків на вбивство голови Петроградської ЧК Мойсея Урицького та замах на Владіміра Лєніна. Ці події сталися 30 серпня 1918 року.

2 вересня 1918 року з’явилася постанова Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету про запровадження «червоного терору». Нарком внутрішніх справ Григорій Петровський підписав наказ про заручників. У відповідності до якого представники «колишніх правлячих класів, офіцерів та інтелігенції» бралися в заручники і могли бути масово розстріляні.

У друкованому органі Казанської ЧК тижневику «Червоний терор» від 1 листопада 1918 року опубліковано коментар чекіста  Мартина Лаціса – одного з організаторів «червоного терору» щодо  урядового декрету: «Ми не ведемо війни проти окремих осіб. Ми винищуємо буржуазію як клас. Не шукайте на слідстві матеріалів і доказів того, що обвинувачений діяв ділом або словом проти радянської влади. Перше питання, яке ми повинні йому поставити, – до якого класу він належить, якого він походження, виховання, освіти або професії. Ці питання й повинні визначити долю обвинуваченого. У цьому – зміст і сутність червоного терору».

Терор здійснювався силами більшовицьких репресивних органів. Ще 20 грудня 1917 року з цією метою була створена Всеросійська надзвичайна комісія для боротьби з контрреволюцією та саботажем (ВЧК), яку очолив Фелікс Дзержинський. 3 грудня 1918 року з’явилася Всеукраїнська ЧК (ВУЧК) як орган комуністичного терору й утвердження більшовицької диктатури на території України.  Для ізоляції “ворогів радянської влади” Лєнін та його соратники вигадали концентраційні табори. 15 квітня 1919 року Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет видав декрет «Про табори примусових робіт», яким узаконив запровадження табірної системи. Після чого у Києві було створено концтабір. «Червоний терор» супроводжувався неймовірними тортурами. Захоплення нею будь-якого населеного пункту супроводжувалося грабунками, погромами та винищенням населення.

Лєнін (Ульянов) обгрунтував необхідність масового терору та його узаконення. У травні 1922 року в листі до наркома юстиції т. Курського він наполягав: «Суд не повинен усунути терор; обіцяти це було б оманою, а обґрунтувати та узаконити його принципово та зрозуміло”.

Терор, як інструмент утримання влади більшовиками-комуністами на загарбаних територіях став основою діяльності комуністичного тоталітарного режиму упродовж усього часу його існування.

1984, 5 вересня – в ув’язненні загинув Юрій Литвин, письменник, дисидент. За свої переконання «відсидів» у радянських таборах 22 роки.

«Ще на початку року з'явився в зоні зубний лікар Лисенко зі Всехсвятської лікарні, пообіцяв зробити протези, хто потребував. Обпиляв він і Литвинові пеньки та й більше не з'явився.

Литвин не міг узяти в рота ні холодного, ні гарячого, тяжко йому було й говорити, він від того вельми страждав, не можучи брати участі в бесідах. Почалися шлункові болі, і Литвин зрозумів, що третьої операції на шлунку він не витримає.

А режим ставав усе нестерпнішим: заборонили лягати на нари в ненічний час. 5 травня 1984 року помер у зоні після тяжких допитів Іван Мамчич. У кінці травня ми дістали вістку, що помер Олекса Тихий. Улітку вивезли від нас безнадійно хворого Валерія Марченка.

Литвин одержав вістку про смерть в ув'язенні колишньої дружини Віри Мельниченко, син Ростислав залишився з бабусею, а потім забирають сина до себе якісь недобрі, як вважав Литвин, люди, та ще й захворів син на виразку... Тяжко пережив Юрій і смерть Бориса Антоненка-Давидовича. Одне слово, збіг недобрих обставин спричинився до тяжкого душевного і фізичного стану.

21 серпня Литвин постукав у стіну до сусіди Михайла Гориня, викликав його на розмову і сказав через кватирку, що не годен ходити й майже нічого не бачить. Лікар Пчельников звільнив його від роботи. 23 серпня по обіді виходимо ми всі на роботу – і Ашот Наварсадян кличе всіх на зв'язок. Наглядачі не заважають, бо їм треба донести оперативнику про наші наміри. Ашот оповіщає трагічну новину: щойно Юрія Литвина винесли на ношах.

Близько 10-ї години до камери повернувся з роботи Ґунар Астра – в нього не стало роботи. Литвин лежав у камері сам під ковдрою і марив. Можна було розібрати, що питає: "Зуби принесли?" Астра намагався викликати лікаря, але ніхто не прийшов.

Попід вікнами ходив начальник табору Журавков з почтом. Астра сказав їм через кватирку, що Литвинові вкрай погано. Потрібен лікар. Ніякої реакції. Тільки під час обіду, о 12-й, коли всі співкамерники прийшли на обід, Юрій Федоров здогадався підняти ковдру – і побачив розрізаний живіт. Крові не було, але кишки вивалились. Швидко знайшовся лікар Пчельников, ноші, воронок, конвой... Михайло Горинь казав, що коли Юрія виносили, то він торкнувся рукою дверей його камери – так попрощався».

Овсієнко Василь. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн. І / Упорядкував автор; Худож.-оформлювач Б.Є.Захаров. –  Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005. – С. 238 – 261.