1898, 6 січня – у Дебальцевому народився Володимир Сосюра, поет, письменник.

Він представляв в українській літературі 1920-х років неоромантиків, які несли читачам життєствердження, драматизм, патетику, стихію.

Навіть найбуденніша річ у них набувала піднесення. А в ту революційну добу їхні твори наповнювалися гострим конфліктом і напруженим сюжетом, “препаруванням” внутрішнього світу героя у виняткових ситуаціях.

“Талановитий і свіжий, інколи курйозний, завжди експансивний і щирий, Володимир Сосюра належить до поетів, за якими ходить популярність, яких знає, визнає й вітає “масовий”, “широкий” читач”, – писав Микола Зеров. На тому ж акцентував Юрій Лавріненко: “Ніхто з поетів-”двадцятидесятників” не міг і мріяти про таку міру популярності серед населення УРСР, ба навіть і сусідньої Білорусі, особливо ж серед студентської молоді, як Володимир Сосюра – цей стрункий чорнобривий красень із Донбасу із теплими карими очима, що світили радістю і зажурою”.

Володимир Сосюра (1898 – 1965). 1920-ті роки. Фото: uain.press

Дитячі роки минули в селі Третя Рота, яке він описав в однойменному автобіографічному романі.

У 1918 році став козаком 3-го Гайдамацького полку Армії УНР; восени 1919-го – в полоні денікінців, а з лютого наступного – вже в лавах Червоної армії, курсант політичних курсів, політпрацівник; інструктор преси при ЦК КП(б)У. Навчався в Комуністичному університеті імені Артема, на робітничому факультеті Харківського інституту народної освіти. Старший науковий співробітник Інституту мови і літератури АН УРСР, літературний працівник партизанського штабу, кореспондент фронтових газет.

Шарж на Володимира Сосюру, виконаний Олександром Довженком. Фото: litakcent.com

Перші вірші російською й українською мовами з’явилися в пресі 1917 року, наступного вийшла збірка “Пісні крові”. Існує гіпотеза, що гроші на неї дав командир Омелян Волох, а широко відомий вірш “Комсомолець” первісно називався “Гайдамака” (входив у ту збірку) і містив слова: “Я – гайдамака. Стріляй!”

За життя поета вийшло понад 80 видань. Найпомітнішим із 1920-х років вважають поему “Махно” (1924). Великої популярності здобули історичні поеми “Тарас Трясило” і “Мазепа”, в якій автор художньо осмислив образ гетьмана, намагався розкрити психологію його особистості як борця за Україну.

Володимир Сосюра у 1950-их роках. Фото: litakcent.com

Спадщина Сосюри постійно ревізувалася владою і самоцензурою. Наприклад, поеми на біблійну тематику “Каїн” (1948), “Мойсей” (1948), “Христос” (1949) за життя поета не побачили світ. Із творів вилучалася національна символіка і проблематика, згадки про участь у визвольних змаганнях заклики любити мову.

Так, в поемі “Червона зима” (1921-й) образ “блакитний бій сердець” став “гарячим”, а “золотосиній сон” – “золотобарвним”. Неабияких проблем приніс авторові вірш “Любіть Україну” (1944). 2 липня 1951 року в газеті “Правда” з’явилася стаття “Про ідеологічні перекручування в літературі” із жорстокою критикою вірша. Іван Багряний у передмові до українсько-англійського видання вірша “Любіть Україну” у видавництві “Україна” (1952, США) писав: “Відколи я знав Сосюру особисто, він все був у конфлікті з окупаційною владою через свою полум’яну любов до свого народу”. Через такі конфлікти письменникові доводилося “каятися” і “спокутувати вину” перед владою, якою він також іноді й обласканий: лауреат Сталінської (1948, за збірку поезій “Щоб сади шуміли”) і Шевченківської премій (1963, за книги лірики “Ластівки на сонці” і “Щастя сім’ї трудової”). Помер 1965 року. Похований на Байковому цвинтарі.

1938, 6 січня – у селі Рахнівка на Вінниччині народився Василь Стус. Поет рідкісного таланту, який обрав долю борця. Із 47-ми років життя 13  провів у радянських слідчих ізоляторах, карцерах, камерах-одиночках, мордовських таборах, на Колимі, на каторжній роботі в шахті.

Василь Стус (1938 - 1985). Фото: www.radiosvoboda.org

Його позбавляли побачень з рідними, вилучали вірші, листи й рукописи, знущалися фізично й намагалися знищити морально. “То був чоловік, який говорив і писав за будь-яких обставин ясно, як перед Богом, і платив за це життям”, – писав про нього Євген Сверстюк. Тому значення Василя Стуса більше, аніж талановитого поета, публіциста, перекладача й літературознавця. Він був і залишається “голосом сумління у світі розхитаних і розмитих понять честі, правди, порядності”.

Факти з життя Василя Стуса.

Був наймолодшою четвертою  дитиною в родині.

Коли Василю було три роки, батьки перевезли його до міста Сталіно (нині Донецьк).

Василь Стус добре вчився і закінчив школу із медаллю у 16 років. Одразу поїхав до Києва подавати документи на журналістику. Однак йому відмовили, бо виявився «занадто малим» за віком. 

На факультет української філології педагогічного інституту у Сталіно його зарахували без вступних іспитів. Шкільна медаль давала таку пільгу.

Самотужки вивчив латину. Добре знав німецьку мову. Читав Гейне в оригіналі. В університеті на заняттях з німецької перекладав без словника. А відповідав завжди виключно українською.

Багато читав і більшість вільного часу проводив у бібліотеці. Згодом деякі викладачі почали давати йому твори раннього Павла Тичини, Максима Рильського та заборонених авторів Розстріляного відродження.

1959-го року «Літературна газета» надрукувала перші вірші Василя Стуса, передмову до яких написав Андрій Малишко.

З 1961-го року викладав українську мову в одній зі шкіл Горлівки.

Донецький клуб літераторів. Другий ліворуч Василь Стус. Фото: www.5.ua

Стусу пропонували вступити до партії, що допомогло б йому зробити кар’єру, стати директором школи. Але він відмовився і 1963-го року вступив до аспірантури Інституту літератури АН УРСР у Києві. Тут він познайомився із шістдесятниками Іваном Світличним, Михайлиною Коцюбинською та увійшов до Клубу творчої молоді.

4 вересня 1965-го року в Києві мала відбутися прем’єра фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Напередодні цієї події Україною прокотилася хвиля арештів творчої молоді. На показ фільму прийшла столична інтелігенція, серед якої був Василь Стус. «Василь піднявся…крикнув, що всі, хто протестує проти арештів, встаньте. Кілька спочатку людей піднялися, потім більше, потім більше. Але не всі…», - так згадує той день Іван Дзюба.

За цей вчинок Стуса виключили з аспірантури. Після чого поетові довелося працювати на різних роботах чорноробом.

На похороні Алли Горської у грудні 1970-го Василь Стус сказав, що вбивство художниці замовила влада. Стус знав про присутність агентів КГБ під час поховання, які пильно стежили і фіксували усе, що відбувається.

Стус не міг миритися з політикою радянської влади щодо посилення ідеологічного тиску та репресій проти дисидентів. У 1968-му році він був одним із підписантів «Листа 139-ти», адресованого  Генсеку ЦК КПРС Леоніду Брежнєву та першому секретареві КПУ Миколі Підгорному. У листі українська інтелігенція вимагала припинити незаконні політичні арешти та утиски інакомислячих.

Василь Стус направляв відкриті листи до Спілки письменників та центральних партійних органів, в яких критикував тоталітарну радянську систему, спрямовану на порушення та знищення прав і свобод людини в СРСР.

Його поезії друкують у самвидаві або за кордоном. Збірка «Зимові дерева» побачила світ у Брюсселі.

1979-го року увійшов до Української Гельсінської групи.

Святкування Різдва у Садовських. Стоять ліворуч: Любомира Попадюк, Василь Стус, Олена Антонів, Ірина Калинець, Марія й Ганна Садовські, Михайло Горинь; сидять – Стефанія Шабатура («циган»), Мар’ян Гатало, Олександр Кузьменко. 1972. Львів. Фото: www.istpravda.com.ua

Двічі відбував покарання в таборах. У 1976-му році, відбуваючи перше покарання написав відмову від радянського громадянства: «…Бути радянським громадянином – значить бути рабом…».

Часто потрапляв до карцеру. Оголошував голодування на знак протесту проти жорстокого поводження з ув’язненими.

Після другого арешту адвокатом Василя Стуса було призначено Віктора Медведчука, який без згоди на те обвинуваченого на судовому засіданні визнав його «провину». Це зафіксовано в «Хронике текущих событий» (Самвидав, Москва. - 1980. - № 58).

Євген Сверстюк згадує: «Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь відмовився від цього адвоката». Але цієї відмови суд не прийняв. Тоді Стуса засудили до 10 років примусових робіт і 5 років заслання.

12 жовтня 1980-го року академік Андрій Сахаров звернувся до учасників Мадридської наради для перевірки Гельсінських угод: «1980 рік в нашій країні ознаменувався багатьма несправедливими вироками. Але навіть на цьому тлі вирок українському поетові Василю Стусу вражає своєю жорстокістю…життя людини безповоротно ламають, що стає платою за порядність, нонконформізм, за вірність своєму «я». Вирок Стусові – сором радянській репресивній системі…».

10 січня 1983-го року Василя Стуса покарано роком камери-одиночки зі зниженням норми харчування за те, що в самвидаві вийшли його нотатки «З таборового зошита».

Наприкінці серпня 1985-го року Василя Стуса покарали карцером за те, що він, читаючи книгу в камері обперся рукою об нари. На знак протесту він оголосив сухе голодування, а в ніч з 3 на 4 вересня помер. Сталося це в таборі біля села Кучино Пермського краю. Дружині заборонили похоронити Стуса в Україні. Лише після завершення терміну ув’язнення, у 1989-му році рідні змогли перевезти його прах на Батьківщину.

Табірні наглядачі знищили рукопис із 300 віршами.

Василь Стус став лауреатом Міжнародної літературної премії «Amnesty International».

1939, 6 січня - у Києві народився Валерій Лобановський, футболіст і легендарний футбольний тренер, Герой України.

Виріс у простій робітничій сім’ї. Батько працював комірником на Київському млинзаводі, мати була домогосподаркою. Київську середню школу № 319 закінчив із срібною медаллю.

Футболом почав займатися у дитячій спортивній школі № 1, потім у Київській футбольній школі молоді. Перший тренер – Микола Чайка.  Захоплення спортом не завадило вступити до Київського політехнічного інституту, а пізніше закінчити Одеський політехнічний інститут.

Кар’єру гравця розпочав у 1957 році в «дублі» київського «Динамо». Через два роки дебютував в основному складі команди на чемпіонаті Радянського Союзу. У 1961 році кияни вперше стали чемпіонами СРСР, перервавши багаторічне домінування на всесоюзній арені московських команд – Лобановський тоді забив 10 голів. Пізніше виступав за одеський «Чорноморець» та донецький «Шахтар». Загалом у чемпіонатах СРСР Лобановський провів 253 матчі, забивши 71 гол. Брав участь в іграх національної та олімпійської збірних СРСР (зіграв по два матчі), у відбірковому турнірі Олімпіади 1964 року.

Легендарний "сухий лист" Лобановського досі в футболі є "найвищим пілотажем". Фото: i.io.ua

У 1968 році Лобановський перейшов на тренерську роботу, очоливши дніпропетровське «Дніпро» і за рік вивівши команду з першої ліги до шостого місця в чемпіонаті вищої ліги. У 1973 році молодого тренера запрошують до київського «Динамо». Саме з цим клубом пов’язані найгучніші успіхи Лобановського-тренера. Під його керівництвом «Динамо» вісім разів вигравало чемпіонат СРСР, шість разів виборювала Кубок СРСР. Крім цього, «Динамо» двічі ставало володарем Кубку кубків європейських країн, а в 1975 році здобуло Суперкубок УЄФА.

У різні роки Валерій Лобановський очолював і збірну СРСР. 1976 року команда здобула бронзові нагороди Олімпійських ігор, а в 1988 році стала віце-чемпіоном Європи.

Виховав цілу плеяду видатних українських футболістів, які стали «зірками» європейського та світового футболу: Олег Блохін, Ігор Бєланов, Олександр Заваров, Леонід Буряк, Олексій Михайличенко, Андрій Шевченко тощо. Більше чотирьох десятків вихованців Лобановського продовжили його справу на тренерських посадах.

У 1997 році Лобановський знову очолив київське «Динамо», а в 2000-му – збірну України. З його приходом були пов’язані чергові злети українського футболу – у 1999 році «Динамо» вийшло до півфіналу Ліги чемпіонів, перегравши мадридський «Реал». А збірна України у 2002-му пробилася до плей-оф відбіркового турніру Чемпіонату світу.

Ці успіхи перервала раптова смерть тренера. 7 травня 2002 року у Запоріжжі під час матчу «Динамо» з «Металургом» у Лобановського стався інсульт. Термінова операція не допомогла – 13 травня серце Валерія Лобановського зупинилося.

Андрій Шевченко із "Золотим м'ячем" біля пам'ятника Лобановському, 2004 рік.       Фото: Футбол.24

Похований на Байковому кладовищі в Києві. Його іменем названий столичний стадіон «Динамо».

10 фактів про Валерія Лобановського

1. Тато Валерія Лобановського походив із графського роду Лобко-Лобановських, відомого ще за архівними документами ХVIII століття. Пращури, Петро і Яків, служили в Стародубському полку. Яків мав чин сотника, його ім’я було внесено до Новгород-Сіверської дворянської родовідної книги. Мати тренера, Олександра Максимівна Бойченко, була рідною сестрою українського радянського письменника Олександра Бойченка.

2. З дитинства Валерій мав схильність до точних наук. Мріяв стати водієм, дуже любив машини та різну техніку. Єдину четвірку в атестаті отримав з російської мови. А ще він був гарним шахістом − блискуче грав у складі факультетської команди на першість КПІ.

Валерій Лобановський - студент тьеплотехнічного факультету КПІ. 1961 р. Фото:  kpi.ua

3. Технічна освіта йому допомагала і в футболі. Знаменитий «сухий лист» (підкручена подача м’яча, коли з кутового Лобановський міг забити гол) був розроблений на основі законів фізики та відпрацьований на практиці. При цьому, вищої спортивної освіти він так і не отримав.

4. Разом із науковцем з кафедри теорії фізвиховання Київського інституту фізкультури Анатолієм Зеленцовим Лобановський розробив точну систему розрахунку тренувального процесу, математичне моделювання фізичних навантажень на гравців. Згодом Зеленцов очолив наукову лабораторію київського «Динамо», яку в народі назвали «центром Зеленцова».

Валерій Лобановський розпочав кар'єру тренера в 29 років. І став одним із найтитулованіших тренерів в історії радянського й українського футболу. Фото: depo.ua

5. Протягом життя Лобановський мав багато футбольних прізвиськ. За високий, як для футболіста, зріст (187 см) його прозвали «Гусаком» та «Рудим Соняшником». За звичку хитатися на тренерському місці його охрестили «Маятником». Через вимогливість та надмірні навантаження іноді позаочі тренера називали «Гітлером». Але найчастіше Лобановського кликали «Полковником» (він мав звання полковника внутрішньої служби), «Генералом», «Метром» чи просто «ВВЛ».

6. У 1990-х роках Лобановський тренував зарубіжні команди — збірні Об'єднаних Арабських Еміратів (1990—1993) і Кувейту (1994—1996). За його керівництва збірна Кувейту стала бронзовим призером Азійських ігор.

7. Лобановський увійшов до списку 50 кращих тренерів за 50 років (1959-2009) за версією видання World Soccer, а також до списку найкращих тренерів післявоєнного періоду за версією газети The Тіmе.

8. В різні роки троє вихованців Лобановського – Олег Блохін, Ігор Бєланов та Андрій Шевченко – стали володарями «Золотого м’яча», європейської відзнаки футболіста року.

9. 13 травня 2002 року, в день смерті Лобановського, київському «Динамо» виповнилося 75 років. Через два дні Лобановському було посмертно присвоєно звання Героя України.

10. Єдина донька Лобановського Світлана закінчила Київський університет за спеціальністю викладач російської мови для іноземців. Нині разом із чоловіком Валерієм Горбиком тримає родинний ресторан. Їхні діти Богдан і Ксенія носять прізвище видатного діда.