1863, 6 вересня – у містечку Кирилів (Росія) народився Дмитро Граве, засновник математичної школи в Україні, один із фундаторів та перший директор Інституту математики ВУАН у Києві.

Мріяв стати музикантом, навіть навчився грати на скрипці та роялі.

Після захисту докторської дисертації з математики викладав, спочатку в Харківському, а потім у Київському університетах. З 1908 року, працюючи в Києві ординарним професором, започаткував знамениті наукові семінари Дмитра Граве. Відбувалися ці семінари в університеті та вдома у вченого. Серед учнів були Μ. Γ. Чеботарьов, який згодом створив казанську алгебраїчну школу, Б. М. Делоне - син професора Київського політехнічного інституту М. Б. Делоне – вчителя авіаконструктора Ігоря Сікорського, що заснував ленінградську алгебраїчну школу.

Для вдосконалення університетської програми вчений створює свою особливу програму викладання курсу “Основи нової математики”, яка складалася з глибоких теоретичних пізнань, включала нові математичні течії.

1912-го вийшла монографія “Енциклопедія математики” для широкого кола читачів, яких цікавила математика. Для абітурієнтів вчений уклав спеціальний підручник “Вступ до аналізу. Ірраційні числа і границі”. Наступна праця “Начала алгебри” була побудована на найновіших відомостях і досягненнях в алгебрі.

Математичну школу Граве було визнано не тільки в Києві, а й в інших наукових центрах України.

«Дідусь мав надзвичайне почуття гумору, – згадувала внучка Граве –  Тамара, – Яким би чином ми не бешкетували, він ніколи не читав нам нотацій. Ми дивувалися: як людині з такою веселою вдачею вдається займатися математикою. Найяскравіші враження, якими дідусь ділився з дітьми і онуками, залишилися від Монте-Карло, адже там він вирахував… як працює рулетка в казино…В основі гри був математичний прилад, який не дозволяв казино залишатися в боргу при жодних обставинах. Дмитро Олександрович наполегливо шукав зв’язок між рулеткою та страхуванням. І знайшов, потому видавши монографії «Математика страхування» та «Теорія пенсійних кас», де розповів яким чином організувати страхування з максимальною прибутковістю.»

Помер 19 грудня 1939-го, похований на Лук’янівському цвинтарі у Києві.

1897, 6 вересня – у містечку Рівному на Кіровоградщині народився Іван  Микитенко, письменник, прозаїк і драматург.

Навчався в Одеському і Харківському медичних інститутах. Активно публікувався в пресі: писав вірші, фейлетони, нариси, оповідання, статті. Один із керівників Всеукраїнської спілки пролетарських письменників, пізніше – член оргкомітету Спілки письменників СРСР і секретар правління Спілки письменників України. Від 1931-го – член Центрвиконкому УСРР.

Для творчості Івана Микитенка характерна публіцистично загострена, дотепна й колоритна драматургія, присвячена злободенним проблемам суспільства (“Диктатура”, “Справа честі”, “Соло на флейті”, “Кадри”).

Завжди підкреслював: “Треба бути виключно правдивим у своїх творах, тому що за ними будуть знайомитися з минулим наступні покоління”.

Загинув 4 жовтня 1937-го в Харкові. Напередодні його виключили з  партії “як людина, яка приховувала … своє куркульське походження”. Пішов до НКВД, щоб з’ясувати підстави цих звинувачень, після чого зник. Через два тижні його знайшли на околиці Харкова застреленим. За офіційною радянською версією – здійснив самогубство.

1924, 6 вересня – у Києві народився Михайло Брайчевський, історик та археолог, один із засновників “Руху за перебудову”.

Корінний киянин. З відзнакою закінчив історичний факультет Київського університету, працював в Інституті археології Академії наук СРСР.

Автор монографій “Коли і як виник Київ” (1963), “Біля джерел слов’янської державності” (1964), “Походження Русі” (1968), “Утвердження християнства на Русі” (1988).

1960-го була “завалена” докторська дисертація “Анти (нариси з історії Східної Європи в епоху великого переселення народів”), в якій Михайло Брайчевський обстоював виникнення державності у східних слов’ян ще в антський період, що повністю перекреслювало основні постулати норманської теорії (здобув докторську ступінь лише в 1989-му).

За працю “Приєднання чи возз’єднання” (1966), де рішуче розкритикував “Тези до 300-річчя возз’єднання України з Росією” та підпис під листом української інтелігенції на захист жертв брежнєвських репресій (“Лист 139-и”) був звільнений з роботи. Його праці не друкували, Брайчевського не допускали на конференції і забороняли посилатися на його твори.

На противагу норманістам, вважав князя Аскольда справжнім хрестителем Русі і засновником Давньоруської держави.

Переконаний захисник української мови. Звинувачував Москву в антиукраїнській політиці, нищенні пам’яток історії та культури, русифікації. Вважав, що з Європою Україну пов’язують куди більш тісніші зв’язки ніж із двома “братніми народами”: “Але хто б міг розтлумачити мені, чому Україна, скажімо має об’єднатися з Узбекистаном, або Киргизією і не об’єднуватися з Польщею, Чехією, Угорщиною, Словаччиною, Болгарією та іншими Європейськими народами, з якими її зв’язують до порівняння тісніші та органічніші зв’язки – історичні, культурні, світоглядні, конфесійні і т.д.”.

Також звертав увагу на той факт, що “російська культура в ХVІІ-ХVІІІ ст. перебувала у жалюгідному стані і стояла набагато нижче від української. Вона не тільки не могла здійснювати “благотворний вплив” на українську культуру, але навпаки, сама розвивалася під благотворним впливом останньої”. Наслідком тривалої русифікації стало те, “що країна майже із стовідсотковою грамотністю, якою описав її в середині ХVІІ ст. Павло Алеппський, Україна на початку ХІХ ст. перетворилася на країну з майже суцільною неписьменністю”.

Помер 23 жовтня 2001-го в Києві.

1981, 6 вересня – у с. Митки Барського району Вінницької області народився Вашеняк Віталій Петрович - майор, начальник медичної служби, 6 навчальний артилерійський полк (169 навчальний центр Сухопутних військ).

Загинув 16 листопада 2014 р. близько 15:00 в районі Дебальцеве внаслідок наїзду автомобіля на фугас на блок-посту “Гостра Могила” поблизу селища Польове (Шахтарський район) Донецької області. Разом з Віталієм загинули підполковник В. Рвачов, підполковник М. Яжук та солдат О. Іщенко.

Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року, нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

1989, 6 вересня – у с. Коротчаєво Ямало-Ненецького автономного округу РФ народився Зінич Ігор Вікторович - молодший сержант, санітарний інструктор медичного пункту 3 батальйону, 80 окремої десантно-штурмової бригади.

В останні дні перед підривом терористами нового терміналу аеропорту Донецька Ігор рятував життя поранених в умовах, коли їх неможливо було вивезти з аеропорту, під постійними обстрілами. Сам був поранений. Загинув 20 січня 2015 р. під завалами в новому терміналі.

Нагороджений:

-Указом Президента України № 582/2015 від 14 жовтня 2015 року, присвоєно звання “Герой України” (посмертно).

-Указом № 1 від 4 червня 2015 р. нагороджений відзнакою "Народний Герой України" (посмертно).

- 28 липня 2015 року нагороджений нагрудним знаком “За оборону Донецького аеропорту” (посмертно).

- 12 січня 2016 р. нагороджений медаллю УПЦ КП “За жертовність і любов до України” (посмертно).

- Нагороджений пам'ятною медаллю "122-й окремий аеромобільний батальон" (посмертно).

- Нагороджений почесною відзнакою "Командира 80 ОДШБр" (посмертно).