1857, 7 листопада – у Києві народився Дмитро Багалій, історик і громадський діяч.

Рано осиротів, виховувався в родині тітки. Тож його вважають людиною, яка зробила себе сама.

Закінчив із золотою медаллю 2-гу київську гімназію. Навчався в Київському та Харківському університетах, був учнем Володимира Антоновича. У віці 30 років захистив докторську дисертацію «Про колонізацію степових околиць Московської держави» (1887).

Ще зі студентських років приєднався до українського руху. Вважав, що «рідна мова – найкращий провідник освіти, науки на культури». Брав активну участь у громадсько-політичному житті. У боротьбі за національне визволення України сповідував легальність, законність та легітимність. Деякі фахівці називають це «мазепинською» тактикою: через високі посади отримати можливість зробити щось корисне для свого народу.

З 1883-го – член Харківського історико-філологічного товариства, брав участь у створенні етнографічного та художнього музеїв, історичного архіву в Харкові. Почесний викладач дев’яти університетів Російської імперії. Дійсний статський радник (1902). Ректор Харківського університету (1906-1910). На посаді міського голови Харкова (1914-1917) опікувався розбудовою міста, збудував критий ринок, створив робочу групу по будівництву спеціальної печі для утилізації сміття.

До нього однаково прихильно ставилися як «москвофіли», так і представники українського національного руху.

Один із засновників Української академії наук та один із перших українських академіків. У липні 1918-го отримав пропозицію Гетьмана Павла Скоропадського очолити уряд, яку, однак, відхилив.

За радянської влади намагався максимально використати можливості для національно-культурного будівництва. Організував кафедру історії України в Харківському інституті народної освіти. В 1923-му очолив Центральне архівне управління УСРР. Із 1926-го – директор Науково-дослідного інституту з вивчення життя і творчості Т.Г. Шевченка. Автор понад 200 наукових праць, присвячених насамперед Слобожанщині, а також Лівобережній і Південній (степовій) Україні. Серед найбільш відомих – «Історія Сіверської землі до половини ХІV століття» (1882), «Історія Харкова за 250 років його існування» (1905), «Історія Слобідської України» (1918).

Попри лояльність до влади, за яку йому часто й дошкульно дорікали, з 1930 р. проти Дмитра Багалія розгорнулася шалена критика, що стало наслідком ідеологічної кампанії проти «українського буржуазного націоналізму».

Помер 9 лютого 1932-го у Харкові від запалення легенів. Якраз того дня йому зателефонував Микола Скрипник і повідомив про згортання українізації.

1897, 7 листопада -  на Закарпатті у селі Ясіня народився Дмитро Климпуш, головний командант Карпатської Січі.

1917, 7 листопада – у Петрограді  більшовики на чолі з Владіміром Лєніним (Ульяновим) здійснили збройний переворот і захопили владу. Із цієї події розпочалося становлення комуністичного тоталітарного режиму.

“Жовтневий переворот” від початку був нелегітимним та протизаконним, проте за часів існування СРСР радянська історіографія і пропаганда намагалася його легітимізувати.

Захопивши владу в Петрограді, Лєнін та його соратники розпочали боротьбу за контроль над Україною. Їхньою суперницею була Центральна Рада, найорганізованіша на той момент сила, що мала високий авторитет у суспільстві й відкрито виступила проти незаконної узурпації більшовиками влади в Росії. Щоб компрометувати Українську Центральну Раду в очах населення та військ на фронті, більшовики звинувачували її в “контрреволюційності” та “буржуазності”, а також використовували апробований у Росії набір популістських гасел: про мир, землю, фабрики й заводи.

В Україні більшовики не мали суттєвої підтримки, тож їхні спроби перебрати владу в Києві були провальними. Слабкість позицій більшовиків продемонстрували також вибори до Всеросійських установчих зборів, які відбулися у листопаді 1917 року. За них в Україні віддали голоси лише 10% громадян – у 2,5 рази менше, ніж загалом у Росії. Соціалістичні політичні сили, що входили до Центральної Ради, набрали 77% голосів. Всеукраїнський з’їзд рад на початку грудня 1917 року висловив повну підтримку Центральній Раді й відмовився від переобрання її складу.

Після провальних “мирних” спроб захопити владу в Україні більшовики вирішили вдатися до відвертого силового протистояння з українською владою. Ширмою військової агресії більшовицької Росії проти України виступив маріонетковий уряд – Народний секретаріат. Його утворили на Всеукраїнському з'їзді рад, який відбувався у Харкові 24-25 грудня 1917 року. Бутафорний характер з’їзду у захопленому радянськими військами місті за участі в 10 раз меншої кількості депутатів, аніж у Всеукраїнському з’їзд рад у Києві, розуміли абсолютно усі сучасники. Декоративний український радянський уряд був зручним прикриттям для Раднаркому в Петрограді, бо відтепер агресія російських більшовиків трактувалась як внутрішній конфлікт між харківським Народним секретаріатом та київською Центральною Радою, тобто як громадянська війна в Україні.

Харківський уряд не мав жодної реальної влади на українській території. Усі  рішення він приймав зі згоди Петрограда. Цей “уряд” відзначився репресивними діями щодо будь-якого прояву українства.

1936, 7 листопада – на Миколаївщині народився Микола Вінграновський, поет, кіноактор, сценарист, режисер, шістдесятник.

1957-го дебютував із віршами у журналі «Дніпро». Через чотири роки розголос мала його добірка поезій у газеті «Літературна Україна». Студентом зіграв головну роль рядового солдата Івана Орлюка у фільмі «Повість полум’яних літ» Олександра Довженко. За краще виконання чоловічої ролі отримав золоту медаль кінофестивалю в Лос-Анджелесі.

Вінграновський був одним із найяскравіших новаторів у поезії періоду 1960-80-х років.

Як режисер зняв на Київській кіностудії фільми «Ескадра повертає на захід», «Берег надії», «Климко».

Помер 26 травня 2004-го року в Києві.

2015, 7 листопада – у Вашингтоні відкрили Меморіал жертвам Голодомору в Україні, присвячений пам’яті мільйонів українців, що стали жертвами сталінської політики.