1696, 7 жовтня – у м.Прилуках на Чернігівщині народився Яків Маркович. Належав до найвпливовішого козацько-старшинського роду. Мав кровні зв’язки з родиною наказного українського гетьмана Павла Полуботка. Родичався з гетьманом Іваном Скоропадським. Навчався у Києво-Могилянській Академії. Ректор Феофан Прокопович пророкував Марковичу духовну кар’єру і вважав його своїм кращим учнем. 1721-го став бунчуковим товаришем. Був наказним лубенським полковником та генеральним підскарбієм. 1762-го полишив службу і вийшов у відставку.

Маркович знав польську, німецьку, французьку та латину. Передплачував іноземну періодику. Писав вірші та прозу. Був колекціонером. Його книгозбірня налічувала тисячі томів. Книжкові інереси здружили Марковича з Павлом Апостолом, сином гетьмана та Федором Туманським – етнографом та видавцем, випускником Кенігсберзького університету та членом Королівського пруського німецького товариства.

Протягом 50-ти років вів «Діаріуш» – щоденник. Від свого тестя Павла Полуботка отримав «Хронічки» – історичні нотатки. У них охоплено період 1452 – 1715 років. Маркович продовжив записи і довів до 1723-го. Потім писав щоденник, який назвав «Домашнім протоколом». Записи перестав вести 1767‑го, коли вже фактично осліпнув.

«Щоденник» відображає повсякденне життя, побут, економічний уклад населення Лівобережжя України ХVІІІ ст. Наприклад, 21 січня 1744-го Яків Маркович занотував: «День хмарен з знатною отлигою и влагою, в сию зиму почти впервые показавшуюся. Ночь таковаж. Сего дня обідал у себя. Увечеру ездил до п.Михайла и, поигравши в пикет, доволно отехал. Сукна на кшталт маковой купил на штани по 40 р.  Писал до судии переяславской сторони розграничения з князем Трубецким. Віжевский обьявил мне, что купил меду пуд 19 и фунт по 8 золотых пуд з деревом и уже уплатил.

Перед тим, у середу обідал у себе, а после обіда бил у генерала и компания наша у мене играла у карти. То есть п. Михайло, Скоропадский, Андрій Безбородко, Іван Гамалія, Кулябка и Павел Шкорупа».

17 листопада 1743-го занотував у своєму «Діаріуші»:«Писав до поштмейстера Володимира фон Пестеля в Москву про ненадходження газет і просив наступного року їх доставляти до нас. За газети французькі та амстердамські йому минулого разу віддав 18 рублів».

 Рукопис щоденника Якова Марковича зберігається в фондах НБУ ім. В.Вернадського. Доля  рукописів двох з десяти книг щоденника невідома. Оприлюднена ця праця була на сторінках «Киевской старины» наприкінці ХІХ століття. Та окремою книжкою 1913-го.

Помер Яків Маркович у 1770-му у с.Сваркове на Глухівщині.

1864, 7 жовтня – народився Сергій Шелухин, юрист за фахом, долучився до написання Закону про Генеральний Суд – вищу судову інстанцію УНР. Перебував на посадах Міністра судових справ та юстиції при Центральній Раді й Директорії. При гетьмані Павлові Скоропадському був генеральним суддею.  

 «Головне горе, що ми звикли ждати, що нам дадуть мир! Ні! – говорив він під час дебатів зі своїми колегами щодо Берестейського договору,– Ніхто не дасть нам миру, а тільки ми самі!» Він наполягав, аби делегація Центральної Ради на переговорах у Брест-Литовську брала участь як самостійна і вела переговори від імені УНР.

Навесні 1918-го очолив українську делегацію на переговорах з більшовицькою  Росією. Результат – підписання договору про припинення воєнних дій. «З початку мирових переговорів з російською делегацією виникли сумніви, чи справді більшовикам при їх цілях та способах ведення війни та партійних завданнях, потрібен мир з Україною і чи справді вони хочуть встановити його, – писав Шелухин 31 липня 1918 –го у доповідній записці до Ради Міністрів.– Те, що російська делегація вперто уникає встановлення політичних меж (ідеться про встановлення державного кордону. – УІНП), підтверджує припущення. Російський радянський уряд всіма способами уникає виконання зобов’язань Брест-Литовського договору. Неможливі вимоги ставляться українській делегації російською делегацією з очевидним наміром затягти переговори, щоб діждатись часу, коли УНР можна буде пограбувати і підгорнути під більшовицьку владу».

На еміграції Сергій Шелухин видав працю «Назва України». «Французькі, німецькі, італійські, голландські географи назву Україна в 16, 17 та 18 столітях вживали як назву сталу, а не позначення чиєїсь окраїни чи пограниччя, - пише зокрема, -  український народ має для себе і своєї території свій власний і споконвічний внутрішній і закордонний географічний, історичний, етнографічний і політичний паспорт з іменем Україна і Українського Народу».

Помер 1938-го у Празі.

Підготувала Наталя Слобожаніна.