1709, 8 липня – битва під Полтавою між арміями Карла ХІІ та Петра І  у ході Північної війни.

Під час наступу шведського короля на Москву через Харків та Курськ основні сили Швеції та Московського царства зійшлися у битві біля Полтави, розташованої на перехресті важливих шляхів. Українці воювали по обидві сторони барикад.

Петро І мав суттєву перевагу в живій силі (60 тисяч проти 25-30-и), а особливо – в гарматах (102 проти 4-х). Однак, попри цілковиту поразку шведів, події бою розвивалися не настільки однозначно.

Баталія почалася з наступу шведів о 4-ій ранку, вони навіть захопили два ворожих редути, однак саме шквальний гарматний вогонь змінив ситуацію на користь Московії.

Після перегрупування сил і гарматної стрілянини, о 9-й годині війська знову рушили назустріч один одному. Шведи мужньо наступали, попри неймовірні втрати від картечного вогню. Потужний удар по центру російських позицій ледь не завершився проривом, доля битви повисла на волосині. Ситуацію врятував контрудар 2-го батальйону новгородців, в якому брав участь особисто Петро І. Водночас росіяни нанесли потужні флангові удари, а після поранення Карла ХІІ (він втратив свідомість і гвардійці винесли з поля бою закривавлене тіло короля) у рядах шведів почалося замішання. Відтак росіянам вдалося зім’яти центр армії супротивника, де перебувала найбільш загартована в походах піхота, і шведи почали загальний відступ, який невдовзі перетворився у панічну втечу.

Втрати шведів становили близько 10 тисяч чоловік, у росіян – 4,5 тисячі.

Протягом наступного тижня росіянами були нещадно винищені кілька тисяч мазепинців. Їх колесували, вішали, їм рубали ноги, руки, голови. А покалічені тіла виставляли на привселюдний огляд для залякування народу.  За підрахунками хроніста Петра І Петра Крекшина, в Україні за період з листопада 1708-го по липень 1709-го «изменников до тридцати тысяч порублено».

Для України наслідком катастрофи під Полтавою стала  московська військова окупація і максимальне обмеження автономних прав Гетьманщини.

1900, 8 липня – в Умані народився Юрій Корнійович Смолич, український письменник.

Автор понад 40-ка збірок оповідань та повістей. Один із основоположників фантастичної прози в українській літературі.

Редагував ряд журналів. Герой Соціалістичної Праці (1970), голова Спілки письменників України (1971-1973).

Помер 26 серпня 1976-го в Києві.

Вже після розпаду СРСР підтвердилися чутки про співпрацю з органами НКВС-КДБ (зокрема із щоденників Олеся Гончара). Систематично писав доноси на Олександра Довженка, вимагав виключення із Спідки письменників Ліни Костенко, а коли сам очолив цю організацію, то домігся вигнання звідти Івана Дзюби.

Вважається, що спецслужби завербували Юрія Смолича, оскільки той свого часу служив артилеристом у Симона Петлюри.

1907, 8 липня – у селі Конюхів на Львівщині народився Олекса Гасин (Олександр Іванович Гасин), полковник УПА, керівник групи УПА-Захід.

Олекса Гасин (1907-1949). Фото: uahistory.com.

В молоді роки брав активну участь в діяльності товариств «Сокіл» та «Просвіта», був членом УВО. З 1930-го – в ОУН. Разом із Євгеном Коновальцем написав «Військовий підручник». Створення українських Збройних сил  вважав провідною ділянкою усього свого життя, віддавав їй невтомно всі сили й знання.

Після проголошення Акту відновлення Української держави 30 червня 1941-го обіймав посаду заступника військового міністра в уряді Ярослава Стецька. Арештований гітлерівцями в 1942-му. Після звільнення загоном УПА очолив підпільну мережу в Галичині. Взяв участь у формуванні Української Народної Самооборони (з грудня 1943-го – Група УПА-Захід). В 1946-1949 роках очолював Головний військовий штаб УПА.

Радянські спецслужби влаштували на нього справжнє полювання. Олексу Гасина щонайменше двічі помилково «впізнавали» серед загиблих підпільників.

Загинув 31 січня 1949-го у Львові – застрелився, рятуючись від погоні емгебістів.

В його кишені знайшли записку до дружини Ольги (арештованої тижнем раніше): «Кохана, будемо разом – і тоді стільки будемо думати про нашу дальшу долю…».

1911, 8 липня –  в селі Піддубці Луцького району народився Анатолій Козяр – один із перших організаторів ОУН і УПА на Волині. Лицар Золотого Хреста Заслуги Української повстанської армії.

Закінчив Луцьку гімназію, був членом Пласту, товариства Відродження. Із 1936-го очолював районний провід Організації Українських Націоналістів.

Упродовж 1937-1939 Козяр служив у польській армії.

Повернувшись зі служби поринув у національно-визвольну боротьбу. З 1942-го очолював обласний провід ОУН, у 1943-му був провідником Ковельського проводу. Активно долучився до розбудови Української повстанської армії – був командиром Волинської Служби Безпеки Військової округи Тури, згодом – референтом СБ Волинського обласного проводу ОУН, заступником командира сотні УПА.

Із грудня 1944-го Анатолій Козяр був слідчим СБ Крайового проводу ОУН на північно-західних українських землях (ПЗУЗ). Працював організаційним референтом Проводу Західного краю Національно-визвольної революційної організації, згодом ПЗК.

Анатолій Козяр загинув 7 червня 1945-го у нерівному бою з підрозділом НКВД у лісі поблизу села Садів Луцького району на Волині. Як організаційний референт Західного краю «Дніпро» наказом Української Головної Визвольної Ради посмертно був нагороджений Золотим Хрестом Заслуги Української повстанської армії.

1920, 8 липня – загинув отаман Демид Остапович Ромашка.

Народився в селі Ярославка на Чернігівщині. В 1919-му очолив селянське повстання на півдні Чернігівської губернії проти Денікіна, пізніше розпочав боротьбу проти більшовиків. Його загін (до 2500 осіб) діяв на теренах сучасних Козелецького, Бобровицького районів Чернігівської області та Броварського Київської.

Ромашка використовував партизанську тактику лісової війни, тримав сувору дисципліну. Вірогідно, мав зв’язки з петлюрівським керівництвом. Діяв під гаслом: «В єднанні українців – сила».

Загинув від рук чекістів у селі Піски Козелецького повіту (за іншими даними – вбитий своїм кумом Степаном Шупликом, який перейшов на бік радянської влади; також існують версії, що насправді загинув у 1921-му).

Підготували Сергій Горобець та Леся Бондарук.