1834, 8 серпня – у селі Сторонець-Путилів на Буковині народився Юрій Федькович, письменник, почесний член НТШ, багаторічний редактор видавництва товариства «Просвіта» у Львові.

Справжнє ім’я письменника – Осип Домінік Гординський де Федькович. Ім'я Юрій він отримав у зрілому віці, прийнявши православ'я.

Народився в родині небагатого спольщеного шляхтича-службовця Адальберта Федьковича. Мати походила з сім’ї українського священика. Вчився у Чернівецькій німецькій реальній школі, пізніше працював у Ясах і Нямці.  

Понад 10 років прослужив у війську. Повернувся звідти з підірваним здоров'ям. «Гірко йому служилося, він був м’який, благий і до зброї нецікавий. Не мав великого здоров’я і здригався на гук пострілу... В війську нема жартів. Не питають тебе, як тобі. Остригли і мусили служити. І так опинився Федькович у неволі, мов той орел у клітці», - писав про нього Максим Рильський. По звільненні з військової служби працював у рідному містечку (війтом), був шкільним інспектором Вижницького повіту.

Починав писати німецькою мовою, якою послуговувався до смерті, але згодом перейшов на українську. Автор багатьох романтичних балад, писав оповідання, драми, дитячі твори. Він став передвісником українського національного відродження Буковини. За заслуги на літературному полі був обраний почесним членом НТШ.

  У 1872—1873 працював у Львові редактором у видавництві «Просвіти» і театрі «Руська Бесіда», а в 1885—1888 був редактором газети «Буковина».

Помер 11 січня 1888 р. у Чернівцях, де й похований на Руському цвинтарі.

«Такі поети як Шевченко, Федькович, мислили піснею, і то піснею в народному стилі», - так оцінював творчість Юрія Федьковича Максим Рильський.

1917, 8 серпня у Києві на залізничній станції Пост-Волинський російські полки з кулеметів обстріляли ешелон 1-го Українського полку ім. Богдана Хмельницького, який відправлявся на фронт.

Перший український полк імені Богдана Хмельницького був першою українською військовою частиною в російській армії. Він був сформований 1 травня 1917 р. із українців-добровольців, які повернулися з Першої світової війни і готові були зі зброєю в руках захищати столицю і підтриманий Центральною Радою.

Однак, командування російського гарнізону, який стояв у Києві, вороже сприйняли появу національно свідомого українського полку. Особливо в цьому плані «усердствовал» російський есер, командувач Київського військового округу полковник Оберучев. Як згадував про нього Володимир Винниченко: «Коли він говорив про українців, трусилися губи й очі сіріли від ненависти. Це був найшкодливіший, нещирий й несовісний противник українізації війська».

За наполяганням Оберучева було прийнято рішення відправити «богданівців» на фронт. Одним із головних його аргументів було прибуття до Києва «у розпорядження начальника КВО» полку донських козаків. До того ж, в Києві залишався гвардії Подільський кірасирський полк. Тож український військовий підрозділ було вирішено якнайшвидше спровадити зі столиці.

Прапор Першого українського полку імені Богдана Хмельницького

Однак у день відправлення на фронт «богданівців» сталася провокація. Коли ешелон рушив, за свідченнями представника Військового генерального комітету Миколи Левицького, дехто з бійців взявся салютувати пострілами вгору. У відповідь ешелон почали обстрілювати частини, що лишалися в Києві. Пік трагедії припав на станцію Пост-Волинський на околиці Києва, де «богданівців» чекали з кулеметами вояки 1-го Гвардійського кірасирського та 17-го Донського козацького полків, які відкрили масований вогонь. У результаті 16 «богданівців» було вбито, ще 30 поранено. За свідченням очевидців, тих, хто вижив, кірасири та донські козаки арештували з вигуками «Мы вам покажем автономию, хохлацкие морды!», «Мы стреляли хохлов и будем стрелять!», «Мы вам дадим Украину — изменники России!», "Мы скоро заведем порядки старые".

Військове командування відразу ж звинуватило у цій трагедії самих «богданівців». Цю ж хвилю підхопила київська та центральна російська преса. Працювали три комісії з розслідування цього кривавого злочину, однак жодна з них так і не визначила винних.

Похорон загиблих "богданівців"

12 серпня загиблих солдат-«богданівців» урочисто поховали на кладовищі Флорівського жіночого монастиря. Похоронна процесія пройшла по центру міста Хрещатиком та Олександрівською вулицею в супроводі 1-го українського запасного полку та представників ради військових депутатів. Вони несли вінки, українські прапори та плакати («Перші жертви перемоги темних сил», «Смійся враже та не дуже» тощо). Пізніше почався збір коштів на пам’ятник загиблим, але через революційні зміни ця справа до кінця так і не була доведена.

Щоб якнайшвидше залагодити конфлікт, кірасирів та «богданівців» відправили на фронт. Розстріл «богданівців» був засуджений у багатьох офіційних зверненнях, про нього згадували на губернському селянському з’їзді в Катеринославі (26-28 серпня) і губернському українському національному з’їзді в Києві (1-2 вересня).

Довгий час на могилу загиблих «богданівців» помилково вказували, як на місце поховання героїв Крут. Нині там стоїть символічний дубовий хрест.

У 2015 р. на залізничній станції Київ-Волинський відкрито меморіальну дошку на честь козаків і старшин полку ім. Богдана Хмельницького, які загинули від московських куль.

Сучасна меморіальна дошка на місці трагедії

1919, 8 серпня – загинув Дмитро Тимофійович Соколовський, отаман, один із керівників повстанського руху проти більшовиків на Волині, Київщині та Поділлі.

Народився в селі Горбулів на Житомирщині. Учасник Першої світової війни, прапорщик російської армії. Деякий час викладав у місцевій українській гімназії, заснованій родиною Соколовських.

У повстанському русі брали участь його брати Олексій, Василь, Степан, сестра Олександра (отаманша Маруся) та батько Тимофій.

Активну боротьбу з більшовиками розпочав на початку 1919-го, після загибелі Олексія. Сформував повстанську бригаду, яка налічувала до 8 тисяч селян. Контролював значну частину Радомисльського повіту, в селах якого були сформовані козацькі сотні. Завдяки організаційному апарату та вдалій системі оповіщення селяни займалися власним господарством і збиралися тільки за потреби.

Загони Дмитра Соколовського громили більшовицькі відділи, руйнували залізничні колії. Здобули чимало зброї, мали на озброєнні кулемети і навіть гармати. Як згадував Микола Фещенко-Чопівський, «зброя була похована, кулемети, густо наоливлені, переховувалися у криницях, гармати в річці Тетереві у Кам’янім Броді. Селяни займались своєю працею і на поклик свого отамана протягом кількох годин творили армію.

4 квітня 1919-го Раднарком у Харкові оголосив отамана поза законом. Однак спрямовані для розгрому повстанців полки нічого не могли вдіяти.

Убитий у гімназії пострілом через вікно зрадником-односельцем, який спокусився на обіцяну більшовиками винагороду у 7 мільйонів карбованців (його незабаром спіймали і забили до смерті).

Могила отамана у селі Корчівка на Житомирщині 90 років зберігалася в таємниці, лише в 2010-му на ній встановлено пам’ятний знак.

1968, 8 серпня – у с. Парипси Попільнянського району  Житомирської області народився Тітарчук Володимир Іванович – капітан, командир 1 танкового взводу 5 танкової роти 2 танкового батальйону, 1 окремої танкової бригади.

Володимир щоденно підвозив на танку боєприпаси у Донецький аеропорт, вивозив поранених. Перед черговим виїздом в аеропорт 15 жовтня потрапив під мінометний обстріл під Донецьком. О 6-й ранку 17 жовтня від отриманих поранень помер у лікарні імені Мечникова у Дніпрі.

Указом Президента України № 817/2014 від 21 жовтня 2014 року, нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

Нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно).