1871, 8 жовтня - на Полтавщині народився Іван Піддубний, спортсмен, борець, чемпіон чемпіонів, який у 76 років міг легко зігнути підкову та заплести з двох цвяхів кіску.

Світова слава до Піддубного прийшла після перемоги на чемпіонаті світу в Парижі 1905 року. Тут він був проголошений чемпіоном світу серед професіоналів.

Іван Піддубний писав із труднощами, розділовими знаками, окрім крапок нехтував. Та успіх і визнання породили в ньому пиху. Людині, яку не вважав рівнею собі, міг "по-панськи" подати для потиску два пальці. Улюбленим жартом було дати потримати комусь свої тростину – а вона важила біля 19 кг. Коли хтось із несподіванки її втримував, борець дуже веселився. А одного разу за обідом в будинку Максима Горького, чемпіон заявив письменникові:
– У Росії є три знаменитості: я, ви і Шаляпін.
На запитання, чи знає він когось сильнішого від себе, відповідав:
– У боротьбі - ні! А в житті мій батько набагато сильніший був від мене.
Та пихатість не заважала йому завжди боротися чесно. Ніколи не програвав поєдинків за гроші – у піддавки.
– Я не баба, ні під кого не ляжу, – відповідав на такі пропозиції.

У повсякденному житті був спокійним, але виходячи на борцівський килим ставав схожим на звіра. Своїх супротивників кидав із такою силою, що ті непритомніли. "На днях боролися Піддубний і німець Абс, – писала, приміром, газета "Русское слово" в серпні 1904-го про один із борцівських поєдинків, що відбувся в Москві в саду "Акваріум". – Боротьба йшла затята. Супротивники в боротьбі налітали на рампу, на задній завісу, ламали куліси. Дійшло до справжньої жорстокості. На кінець, після 37-хвилинної безрезультатної боротьби Піддубний і Абс опинилися за кулісами. Судді дали дзвінок. Борці вже нічого не чули. Піддубний схопив Абса, виніс його на одній руці на сцену і зі всієї сили кинув головою на підлогу. За кулісами роздався істеричний крик дружини Абса. Абс лежав без свідомості. Дали завісу. Публіка кричала: "Абс! Покажіть Абса! Що сталося з Абсом?" Переполох у публіці тривав хвилин десять. Нарешті відкрилася завіса, і на сцені для заспокоєння публіки з'явився Абс, який прийшов до тями".

– Чи є на землі хто-небудь, хто вас може здолати? - часто запитували в Піддубного.
– Є, – зітхав борець. – Баби! Все життя мене, дурня, зі шляху збивали.

Уперше він закохався в 17 років у дівчину зі свого села. Вона походила з заможного роду, тож її батьки не захотіли віддавати свою дочку за бідняка. Нібито саме тому хлопець подався із села на заробітки до Севастополя. Уже виступаючи в цирку він закохується в мініатюрну гімнастку Марію Дозморову. Однак, під час гастролей цирку в Тифлісі 1903-го вона зірвалася з канату й розбилася. Іван Максимович дуже болісно переніс втрату коханої, навіть збирався покінчити з своїми цирковими виступами йповернутися до села.

В сорок років він в чергове закохується, на цей раз в жінку з дворянської родини - Ніну Квітко-Фоменко. 1910 року одружилися, Піддубний полишив боротьбу й вирішив присвятити своє життя родині. Оселяється із дружиною в селі Богодухівка на Полтавщині. Купує 120 десятин землі, будує млин і починає хазяйнувати. Але господар з нього виявився невдалий, справа прогоріла. Через 3 роки, щоб підзаробити грошей, Піддубний повертається в спорт. Ніну залишає вдома, а сам їде на чергові гастролі. 1920-го під час виступів в Одесі отримує звістку, що дружина втекла з молодим денікінським офіцером до Франції. Із собою прихопила всі чоловікові медалі за борцівські перемоги.

Детальніше читайте на http://politikan.com.ua/8/3/1/71671.htm

1885, 8 жовтня – у с. Маянів Подільської губернії народився Володимир Свідзинський, поет та перекладач.

Родичі по лінії батька й матері були священиками. Традиції таких родин вимагали продовження дітьми династії духовників. Тому Свідзінський отримав духовну освіту. Згодом закінчив Київський комерційний інститут й історико-філологічний факультет Подільського університету. Заприятелював із Юрієм Липою та Людмилою Старицькою.

Деякий час жив у Житомирі, Кам’янці-Подільському й Харкові. Займався редакторською та науковою роботою. Писав ліричні вірші й баллади.

Його творчість неоднозначно сприймалась сучасниками. Валер’ян Поліщук критикував поета за відсутність у творах громадянських мотивів. Емануїл Райс, французький славіст, говорив:«Світ Свідзинського. Це країна, де ще не ступала людська нога, країна, що вражає своєю новістю та незвичністю. Занурившись у неї, не знайдеш доріг назад. Ця країна — найзаповітніша прабатьківщина нашої душі, така далека, така глибока, така прихована, що тільки велике чародійство могло злегка відкрити її для нас».

Після 1927-го перестав друкуватись, перейшовши у «внутрішню опозицію». «В цій позиції, — пише Стус, — єдиний його порятунок і надія на вижиття. Замкнутися, щоб зберегтися. Змаліти, щоб не помилитися у власній суті. Стати збоку, щоб не бути співучасником...»

1939-го Свідзінський написав вірша «Блукаю вдень то в луках, то в гаю». Стус говорив, що за такі рядки в СРСР розстрілюють.

          Тоді іду блукати в інші луки.

          Там холодом північної роси

          Торкаються мене невидні руки

          Із темряви, з Великої розлуки

          Звучать давно безмовні голоси…

1940-го у Львові вийшла збірка «Поезії». Юрій Яновський керував проектом. Серед поезій є вірш, у якому прославляється Сталін. Це викликало дискусію, чи міг він належати Свідзінському. Стус заперечив таку можливість. Аргументуючи тим, що стиль написання непритаманний Свідзінському. Існує припущення, що того вірша написав Яновський. Показати нещодавно анексованій Західній Україні, що поети-вихідці з усіх регіонів підтримують Сталіна.  

До кінця вересня 1941-го залишався у Харкові. З наближенням нацистських військ до міста спецагенти НКВС здійснювали вибіркові арешти української інтелігенції, яка не евакуювалася. Донька поета згадувала, що перед арештом за ним слідкували і «чорний ворон» стояв біля будинку. Під конвоєм заарештованих гнали на схід. Потім у сараї в селі Непокритому на Харківщині спалили. Разом з поетом згоріла частина рукописів ненадрукованих віршів.

Володимир Свідзінський передбачив власну смерть у вогні, що відобразилось у віршах. Зокрема у збірці «Вересень» 1927-го  є поезія:

          В полум’ї був спервовіку

          І в полум’я знову вернуся...

          І як те вугілля в горні

          В бурхливім горінні зникає,

          Так розімчать, розметають

          Сонячні вихори в пасма блискучі

          Спалене тіло моє...
 

1886, 8 жовтня – відбулось урочисте освячення громадської бібліотеки у Харкові. Відкриття пройшло скромно. Присутній міський голова та декілька депутатів Думи.

Три кімнати невеличкого флігелю на площі Михайлівській вмістили книгозбірню. Обслуговувалась п’ятьма співробітниками, які працювали безкоштовно. Існувала бібліотека завдяки пожертвам, яких протягом трьох років надійшло майже 5 тисяч карбованців. Поповнювалась книгарня виданнями наукових товариств, університетів, Російської академії наук. Редакції деяких іноземних видань надсилали безкоштовно періодику та книги.

При бібліотеці існував платний абонемент та безкошовний кабінет. Вибір книг для кабінету контролювався співробітницями. Тут в основному працювали молоді учительки  недільної школи Христини Алчевської. Вони читали і записували зміст книжок у окремий зошит. Щоб реагувати на смаки підписчиків та відвідувачів.

Після відкриття бібліотека налічувала близько 2 тис. книжок. Нині – друга в Україні за книгофондом, після НБУ ім.В. Вернадського.

1968, 8 жовтня –  у с. Нова Дмитрівка Золотоніського району  Черкаської області народився Лазенко Сергій Васильович - прапорщик, головний сержант взводу танкової роти танкового батальйону 72 окремої механізованої бригади.

Загинув 26.07.2014 року під час артилерійського обстрілу взводного опорного пункту в районі с. Григорівка, Амвросіївського району, Донецької області.

Указом Президента України № 892/2014 від 27 листопада 2014 року нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня.

Підготувала Наталя Слобожаніна.