1848 р., 9 серпня – скасування кріпацтва на Буковині.

Буковина однією з останніх карпатських земель позбулася кріпацтва. Це стало наслідком революційних процесів, які охопили Галичину. Ще в березні 1848 р. у Закарпатті проголосили закон угорського сейму про ліквідацію кріпацтва і феодальних повинностей селян, однак поміщики почали його саботувати. У цей же час у Львові виникла Головна Руська рада – перша політична організація, що захищала демократичний розвиток Галичини. У квітні 1848 р. у Галичині було оголошено патент імператора про скасування панщини.

Утім, звільнення це було умовним. Суть реформи полягала в тому, що держава викуповувала землі, а селяни, починаючи з 1858 року мали протягом сорока років компенсувати поміщикам 20-кратну вартість всіх річних повинностей, підлягали прямому і непрямому оподаткуванню, а також повинні були утримувати школи, шляхи тощо. Водночас громадські угіддя, ліси, пасовиська залишилися у власності поміщиків, тож селяни мали платити за заготівлю дров, будівельні матеріали, випас худоби.

Після цієї аграрної реформи 42% селянських господарств стали економічно не рентабельними і не мали можливості прогодувати своїх власників. Це було однією із головних причин масової еміграції українців  до США, Бразилії, Канади та інших країн.

Нагадаємо, що в Російській імперії кріпацтво було скасоване лише у 1861 році.

1852, 9 серпня  у Глухові народилася Варвара Ханенко, видатна українка, засновниця Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків.

Варвара була старшою донькою у великій і діяльній сім’ї найзаможнішого українського підприємця й видатного філантропа Ніколи Терещенка. Дід Варвари Артемій Терещенко заповів синам віддавати на доброчинність і церкву 80% прибутків. Лише в Києві на рахунку Терещенків була левова частка закладів соціальної та культурної сфери: лікарні, притулки, університети, гімназії, музеї, храми….

Зі своїм майбутнім чоловіком, юристом Богданом Ханенком Варвара познайомилася в Санкт-Петербурзі. Ханенко походив із давнього українського роду, серед представників якого – гетьман Правобережної України Михайло Ханенко. Обоє були тонкими цінителями справжнього мистецтва. Богдан Ханенко особисто був знайомий з художниками Шишкіним, Айвазовським, Куїнджі, мандрівником Семеновим-Тянь-Шаньським. У свою весільну подорож по Італії Ханенки придбали перші раритети, які поклали початок унікальній колекції предметів мистецтва, із якої пізніше народилося п’ять музеїв. За 50 років Ханенки зібрали 1200 художніх творів, а також багату бібліотеку з мистецтвознавства.

Водночас подружжя  підтримало традицію меценатства — вони утримували лікарні для бідних, пологові будинки, заснували торгові школи (чоловічу і першу в Росії жіночу), опікувалися археологічними розкопками та «Фондом дамського комітету» тощо. У маєтку Ханенків в селі Оленівка на Київщині Варвара заснувала ткацьку школу, де працював відомий художник Василь Кричевський. Народні орнаменти з Оленівки розходилися по всій Європі, а  на виставці в Петрограді 1913 р. отримали золоту медаль.

Свою колекцію зарубіжного мистецтва Богдан Ханенко заповів Києву. З однією умовою – музей має носити їхнє ім’я, а Варвара Ханенко має залишитися довічним розпорядником колекції та будинку. «Мати картину Тиціана чи грецький мармур V ст. і не показувати ці речі — це те ж саме, що привласнити собі одному неопубліковані твори Пушкіна, Гете чи Шекспіра. Творіння геніїв за своєю суттю не повинні належати тим, хто ними володіє», - вважав Ханенко.

    Богдан та Варвара Ханенки зі своєю колекцією

Варвара Ханенко звернулася в 1918 р. до Української Академії наук з проханням прийняти подарунок на умовах її чоловіка. За більшовиків зібрання було спочатку названо «Другим державним музеєм», потім йому було повернуто ім’я засновників, але згодом це рішення скасували «за відсутності за Ханенками революційних заслуг, так чи інак пов’язаних зі служінням пролетарській культурі».

Варвара Ханенко цього не застала — вона померла в травні 1922 року і була похована на території Видубицького монастиря біля свого чоловіка. Останні роки вона доживала у своєї служниці — бідна, хвора, всіма забута. Довгий час на могилі Ханенків стояв лише дубовий хрест із написом: «Ханенкам від Дуні».

1886, 9 серпня у селі Бикові на Львівщині народився Олександр Тисовський – вчений, педагог, основоположник і організатор «Пласту».

Навчався у Львівському університеті, у 1909 р. отримав ступінь доктора філософії.

Багато років викладав природознавство в Академічній гімназії Львова. Розробив унікальну виховну систему «Пласт», подібну до скаутського руху, з основним принципом: через працю над собою до розвитку та гартування свого характеру. Пласт поєднував християнську мораль та фізичне виховання молоді з українським колоритом. При цьому виступав проти надмірної воєнізації і політизації Пласту.

Днем народження Пласту вважається 12 квітня 1912-го. Назва походить від спеціальних піхотних відділів українського козацтва ХVІ-ХVІІ століть, які відігравали роль розвідувальної служби. Свої ідеї тисовський виклав у книгах «Пласт» (1913 р.) та «Життя в Пласті» (1921 р.). Він же уклав Пластовий закон, написав текст і музику до Пластового Обіту.

«Високий, стрункий, пропорційно збудований, держиться завжди дуже просто, так що виглядає вищий, як є, – описував ідеолога Пласту Северин Левицький. – Звичайно був убраний у темний одяг, що виказував скромність, але й рівночасно велику чистоту, дбайливість… Загально здавалося, що він штучно холодний, але я згодом пізнав, що ця поверхова холодність є випливом наскрізь опанованого характеру, хоч поза цієї холодністю криється також глибока віра фанатика-науковця в правильність обраного шляху».

Під час Першої світової війни всі члени пластового гуртка Тисовського вступили до Легіону Українських січових стрільців. Пізніше очолював Верховну пластову раду. Після заборони організації польською владою  1930-го, активно співпрацював із нелегальними пластовими структурами.

У 1944 р., з наближенням до Львова радянських військ, емігрував до Австрії.

Помер 29 березня 1968 р. у Відні. Перепохований на Личаківському цвинтарі у Львові в 2002 р.

1893, 9 серпня (за іншими даними – 5 серпня) – у Полтаві народилася зірка німого кіно Віра Холодна.

Батько Віри, Василь Левченко належав до козацько-старшинського роду, який брав початок від ХVІІ століття. Закінчив словесне відділення Московського університету, вчителював у гімназії; мати закінчила Маріїнський інститут шляхетних панянок.

Коли Вірі було два роки, батьки переїхали до Москви – там помер Вірин дід по матері, і бабуся, щоб не лишатися самою, покликала до себе доньку. Віра мріяла стати балериною і навіть вступила в балетне училище Великого театру, але через рік мусила його залишити, бо бабуся-аристократка вважала, що це непристойно. З 11 років гімназистка Віра відвідувала гурток молодих артистів Московського художнього театру, брала уроки гри на сцені, була у захваті від гри Віри Комісаржевської.

У Москві ж Віра познайомилася з майбутнім чоловіком, юристом та журналістом Володимиром Холодним. Родина Холодних на той час була дуже відома в українських колах:  один з братів Володимира, Олексій, був музичним критиком, інший, Микола - ботаніком, фізіологом та мікробіологом, чиє ім`я нині носить інститут ботаніки АН України. Ще один брат, Григорій, теж був ученим, секретарем Українського видавничого товариства у Москві. Згодом переїхав до Києва, викладав у старших класах Другої української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства, був головою «Просвіти» у Чернігові, працював в інституті Української Наукової Мови, згодом очолював його. У 1929 р. був звинувачений у належності до Спілки Визволення України та засуджений до восьми років позбавлення волі, а після відбуття терміну – розстріляний.

У 1914 р. Володимира Холодного мобілізували на війну. Щоб прогодувати родину, Віра Холодна звернулася до режисера Владислава Гардіна і отримала свою першу роль -  няньки-італійки в екранізації Анни Кареніної. Уже за рік вона знімалася у 13 фільмах, а за деякий час публіка почала цілеспрямовано йти у кінотеатри «на Холодну». Закордонні режисери,  російські кіноділки пропонували їй великі гонорари, щоб вона погодилася знятися у їхніх проектах.

У квітні 1918 р. Холодна разом із кіностудією Ханжонкова, де регулярно знімалася, переїхала до Одеси. Крім зйомок у кіно, Віра Холодна багато виступає на естраді. Подейкують, що у неї були закохані Мішка Япончик та Олександр Вертинський.

Віра Холодна померла несподівано, в розквіті сил, в лютому 1919 р. За офіційною версією – від вірусу іспанського грипу (8 лютого 1919 р. актриса застудилася, виступала на концерті на користь фонду професійного союзу театральних художників міста Одеси). Хоча пізніше пішли чутки, що Віру Холодну отруїли за наказом Троцького – Одеса в ті часи переживала інтервенцію військ Антанти, і Троцький мав план підкупити начальника штабу французької армії Фрейнберга з тим, щоб той вивів із міста своїх війська. За переказами, Фрейнбергу таки передали солідну суму, і зробила це саме Віра Холодна. За що й поплатилася – Троцькому зайві свідки не були потрібні. За дивним збігом обставин невдовзі одне за одним померли чоловік Віри Холодної та її мама.

Поховали віру Холодну в Одесі, на Першому Християнському кладовищі. Нині її могила втрачена – у 1931 році на місці кладовища з’явився «Парк імені Ілліча». Із більш як 40 картин, у яких знялася Віра Холодна, до нас дійшло 4-5 фільмів і два уривки.

1926, 9 серпня у селі Стецева на Івано-Франківщині народився Євген Грицяк, багаторічний політичний в’язень ГУЛАГу, один з організаторів Норильського повстання у 1953-му.

У період німецької окупації вчився в торговельній школі в Снятині, долучився до Юнацтва ОУН.

У липні 1944 року мобілізований до Червоної армії, воював у 265-й штрафній роті 140-ї стрілецької дивізії на 4-му Українському фронті, дістав тяжке поранення. Був нагороджений медалями «За відвагу» та «За перемогу над Німеччиною».

Однак у 1949 році «органи» дізналися про зв’язки Євгена з ОУН, і його заарештували. Грицяка засудили до смертної кари, яку замінили на 25 років концтаборів ГУЛАГу.

Покарання відбував у Джезказгані (Казахстан), Норильську, Владимирському централі, Іркутську, Мордовії. Всюди активно боровся за права в’язнів і протистояв сваволі табірної адміністрації. У ГУЛАзі познайомився з відомими політв’язнями Михайлом Сорокою, Данилом Шумуком, Юрієм Шухевичем, Володимиром Горбовим та іншими патріотами.

У таборах Євген Грицяк захопився індійською йогою та вченням про ненасильницьку боротьбу сатьяграхою. З його ініціативи керівництво повстанням свідомо дотримувалося тактики ненасильницької боротьби.

Після акцій спротиву в Караганді Грицяка перевели в 4-те відділення Гірського табору (ГорЛАГ) у Норильську. Там він став одним із п’яти керівників Норильського повстання 26 травня – 4 серпня 1953 рр., у якому взяло участь від 16 до 20 тис. в’язнів ГорЛАГу і НорильЛАГу.

1956 р. постановою Комісії Президії Верховної Ради СРСР Грицяка звільнили з ув’язнення. З 1958 р. жив у Караганді (Казахстан) через заборону проживати в Західній Україні, а в січні 1959 року його арештували вдруге, звинувативши у створенні осередку ОУН у Вінниці та в керівництві Норильським повстанням, і відправили добувати попередній вирок у 25 років.

Звільнений у 1964 р., активно займався правозахисною діяльністю, підписав заяву на підтримку «Хартії-77». У США у видавництві «Смолоскип» вийшла його книга «Короткий запис спогадів. Історія Норильського повстання».

Помер Євген Грицяк 14 травня 2017 року. Останні роки проживав у с. Устє Івано-Франківської області. Кавалер орденів «За мужність» ІІІ-го і І-го ступеня, нагороджений медаллю «25 років незалежності України».

1942, 9 серпня – у Києві відбувся футбольний матч-реванш між місцевою командою Хлібзаводу №1 «Старт» (до складу якої входили футболісти довоєнних клубів «Динамо» та «Локомотив») та командою «Флакельф», до якої увійшли  німецькі солдати. Матч закінчився перемогою киян з рахунком 5:3.

За кілька днів деякі учасники матчу потрапили до Сирецького концтабору. Сталося це, як подає дослідник історії київської футбольної команди «Динамо» Георгій Кузьмін, не через футбольну перемогу, а через те, що директор Українського стадіону Георгій Швецов нагадав окупантам про енкаведистське минуле гравців «Старта» (команда «Динамо» належала до НКВС).

Ще через півроку деяких футболістів було розстріляно. Знову ж таки – не через футбол, а через те, що 23 лютого 1943 року підпільники спалили механічний завод «Спорт», куди німці привезли сто саней для оковування. У відповідь німці влаштували показовий розстріл в’язнів Сирецького концтабору. За нещасливим збігом обставин, до числа заручників потрапили і троє динамівців: Клименко, Кузьменко, Трусевич. За інших обставин загинув у катівнях поліції безпеки та СД Коротких, заарештований як кадровий співробітник НКВС.

Фото двох команд після матчу 9 серпня 1942 р.

Після звільнення Києва одна з фронтових газет розповіла про футбольні матчі в окупованому Києві. Народження міфу «благословив» і відомий письменник та пропагандист Лев Кассіль, який вперше назвав його «матчем смерті», заявивши, що німці розстріляли усю команду, яка не захотіла програти. Цій темі були присвячені літературні твори та кінофільми.

У Німеччині з цього приводу у 1974 році прокуратура Гамбурга порушила кримінальну справу. Втім, у 2004 році її було закрито через безпідставність звинувачень.

1991, 9 серпня у Запоріжжі стартував ІІ Всеукраїнський фестиваль української пісні та співаної поезії «Червона рута», перший у східній та південній Україні.

Після вибуху «Червоної рути» у Чернівцях у 1989 році інтерес до цього фестивалю був величезний. Утім, у місті «червоних директорів заводів» до нього поставилися насторожено. На відбіркових концертах, як і на фіналі, який відбувся на стадіоні «Металург», місцевих глядачів було порівняно мало. Зате у ті дні Запоріжжя пережило справжній наплив шанувальників української пісні і культури з усієї України – тим більше, що в ці дні в Капулівці відбувалося традиційне вшанування українського козацтва.

Запорізька «Червона рута» відкрила імена Жанни Боднарук, В’ячеслава Хурсенка, Тараса Житинського, Алли Попової. Його лауреатами стали Юля Юнакова та гурт «Пліч-о-пліч», Левко Бондар і гурт «Бункер Йо», Іннеса Братущик і Орест Хома, а також Андрій Кузьменко, який виступав під сценічним іменем Андрій Кіл.

У фінальному концерті взяли участь і переможці чернівецької «Червоної рути» - Василь Жданкін, Тризубий Стас, Андрій Миколайчук, Андрій Панчишин, «Брати Гадюкіни» та сестричка Віка. Учасників фестивалю вітали відомі політики із так званого національного табору.

В'ячеслав Чорновіл на сцені "Червоної рути"

Закінчився концерт запорізької «Червоної Рути» за чотири години до ГКЧП. На ранок його організаторів та учасників чекала новина про введення у країні, тоді ще СРСР, надзвичайного стану, арешт Горбачова та «Лебедине озеро» на телеекранах. Проте загальмувати хід історії вже було неможливо…