Історична довідка

Студентській революції 1990 року, або Революції на граніті, передували події, які сталися в Україні у 80-х роках.

 

Період перебудови в УРСР (1985–1991 роки) відзначився різкими змінами в усіх сферах суспільного життя. Відчутно поглиблювалась соціально-економічна криза. Крім того, цей процес призвів до початку глобальних змін у політичній системі. Унаслідок політики демократизації і гласності постало багато громадських організацій, спілок і товариств, метою яких була боротьба за ліквідацію монополії впливу комуністичної ідеології на суспільне життя. Ініціативний комітет зі створення Української студентської спілки   (далі – УСС) розпочав діяльність у серпні 1989 року під час походу козацькими місцями, організованого студентами Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка.

 

Першою справжньою перевіркою організаційних можливостей щойно створених студентських організацій, зокрема УСС, стала акція студентського єднання у лютому 1990 року. Спершу запланована як страйк, вона надалі проводилася у різноманітних формах. Страйки, мітинги та пікети проводилися у вищих навчальних закладах Києва, Львова, Харкова, Чернівців, Дніпропетровська, Дніпродзержинська. Документи, зокрема відозви організаторів, свідчать, що студенти висували не лише економічні, а й політичні вимоги.

 

У березні 1990 року в Україні було проведено перші “альтернативні” вибори до Верховної Ради УРСР, за результатами яких сформовано прокомуністичну більшість – “групу 239” та демократичну опозицію – Народну Раду, що складалася переважно з українських дисидентів. 16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР проголосила Декларацію про державний суверенітет України, чим розпочала новий етап боротьби українців за незалежну державу. Піком протистояння між комуністичним режимом і демократичною опозицією стала акція протесту та голодування студентської молоді у Києві на площі Жовтневої революції (нині – Майдан Незалежності), відома як Революція на граніті.

 

На початку 90-х років масові акції протесту проходили у багатьох республіках СРСР, проте в Україні особливістю Революції на граніті було те, що її рушійною силою були не політики, а студентська молодь.

Ідея проведення акції протесту та голодування зародилася влітку 1990 року всередовищі УСС в Києві. Замисел швидко підхопило Студентське братство Львова.  Було обрано співголів акції, якими стали: Олесь Доній (голова УСС Києва), Маркіян Іващишин (голова Студентського братства Львова), Олег Барков (голова УСС Дніпродзержинська). Комендантом наметового містечка обрали студента IV курсу Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка Т.Корпала.

 

11 вересня Верховна Рада УРСР прийняла рішення про заборону проведення будь-яких мітингів у відстані одного кілометру біля будівлі парламенту, однак 2 жовтня акція протесту все одно розпочалася.  Зранку того дня кілька десятків активістів зібрались на площі Жовтневої революції і, розстеливши на граніті матраци та спальники, розпочали голодування. Трохи згодом з’явилися плакати із гаслами. Ввечері було розгорнуто наметове містечко, яке мало чітку організацію. Усі рішення приймались Координаційною Радою табору, основні питання вирішували 12 осіб. Були окремо намети для прес-групи (за зв’язки з громадськістю відповідали Сергій Бащук та Олег Кузан), а також медслужби (Олег Тягнибок та Тарас Семущак). Було організовано також охорону наметового містечка (керував Андрій Кліщ). Міліція так і не наважилась розігнати демонстрантів, а згодом Київська міська рада дала дозвіл на проведення масових акцій в центрі міста.

 

Наступного дня з голодуючими зустрілись представники Верховної Ради УРСР, працівники Міністерства вищої і середньої освіти, політики, зокрема – Ігор Юхновський – голова опозиції групи Народна Рада у парламенті. Студентами було проголошено основні вимоги: 

1) відставка голови Ради Міністрів В. Масола;

2) проведення позачергових виборів Верховної Ради УРСР на багатопартійній основі не пізніше, аніж весною 1991 року; 

3) прийняття постанови про націоналізацію майна КПРС та ВЛКСМ в Україні;

4) відмова від підписання нового союзного договору; 

5) повернення на територію республіки військовослужбовців, які проходять строкову службу за межами України, та забезпечення проходження військової служби на території республіки цьогорічного та наступних призовів.

 

У наступні дні до мітингувальників приєднувалася молодь з усіх куточків України. Всього голодувало близько 150 осіб, ще стільки ж допомагали. На захист студентів стали як прості кияни, які несли теплі речі й чай, так і багато українських діячів. Так, Олесь Гончар повністю підтримав вимоги студентів.

 

У 1990 році серед учасників голодування були студенти, багато з яких у майбутньому стали відомими громадськими діячами, політиками, очільниками міністерств, відомств, керівниками творчих гуртків і колективів, журналістами, музикантами, художниками, успішними підприємцями тощо.

 

9 жовтня відбувся круглий стіл за участю представників Верховної Ради УРСР та делегації протестуючих, яку очолив Олесь Доній. Наступного дня Верховна Рада УРСР відмовилась включити до порядку денного обговорення вимог, які висували студенти.

 

Вирішальні події відбулись протягом 12–17 жовтня. Більшість вишів Києва підтримали вимоги демонстрантів. Маніфестації пройшли у Львові та Луганську. Заклики до загальнонаціонального страйку були озвучені по телеканалу УТ–1. 

 

Вже 17 жовтня 1990 року Верховна Рада УРСР прийняла Постанову “Про розгляд вимог студентів, які проводять голодування в м. Києві з 2 жовтня 1990 року” – вимоги студентів було виконано. 23 жовтня 1990 року Верховна Рада України проголосувала за відставку В.Масола.

 

Революція на граніті 2–17 жовтня 1990 року – перший успішний ненасильницький політичний протест проти чинної комуністичної влади в УРСР, поштовх до демократизації українського суспільства.

Акції громадянської непокори, які охопили Україну в жовтні 1990 року, заклали традиції проведення демократичних акцій протесту, подальшим виразником яких стала Помаранчева революція та Революція Гідності.

 

Революція на граніті стала переломним моментом в утвердженні незалежності України, а молоде покоління вже на початку 90-х років засвідчило своє бажання і відстояло право жити у вільній демократичній державі. Юнацький ентузіазм, помножений на чітку та продуману організацію акцій, дав змогу проявити неабиякий політичний потенціал українського молодіжного руху, який змусив рахуватися з собою і тодішніх компартійних можновладців, і досвідчених діячів опозиції.

 

Орієнтовна тематика заходів

Під час підготовки матеріалу та вибору форми заходів, присвячених 25-й річниці Революції на граніті, рекомендуємо приділити особливу увагу таким питанням: причини та ідеологічні підвалини Революції на граніті; основніподії, які відбулися протягом 2–17 жовтня 1990 року в Києві; суспільна реакція в регіонах України на національне піднесення студентської молоді; внесок активістів-мітингувальників у здобуття Україною незалежності у 1991 році. 

У зв’язку з цим пропонуємо орієнтовну тематику для заходів:

 

Про революцію:

“Акцію придумали в гуртожитку філософського факультету університету імені Тараса Шевченка, в кімнаті В’ячеслава Кириленка.  Про основні події революції знало, посуті, троє людей” – О. Доній.

“Сьогодні площа Жовтневої революції, де розмістилося наметове містечко студентів, нагадує вибухонебезпечний механізм. Хитання збуджують всю республіку, а її серце сьогодні, даруйте, шановні депутати, все-таки не в парламенті, а тут, поряд з голодуючими студентами…” – І.Островський, Є.Черненко “Великий злам. Хроніка революції на граніті” – 1990.

“Із самого голодування мені найбільше запам’яталось єднання молодих демократичних сил. До того Київ лякали “бандерівською загрозою”. А в жовтні 1990 року, вперше, на демонстрації зібралося все студентство вузів та технікумів міста, а також учні старших класів київських шкіл. Це було колосальне єднання представників тодішнього молодого покоління” – І. Островський, Є. Черненко “Великий злам. Хроніка революції на граніті” – 1990.

“Усі студенти-голодуючі тримаються мужньо, хоч самопочуття їх далеко не однакове. Змінюється вигляд облич зовнішньо, проте змінюється з їхньою позицією і політичне обличчя України”; “…ЦК компартії в паніці давив на заводські парткоми: дайте своїм робочим горілки, хай розгонять тих сопляків! – розрахунок на “інертну масу”. А маса раптом перестала бути інертною. “Це наші діти!”- заявив у відповідь і “червоний Арсенал”, і завод “Більшовик”, і “Ленінська кузня” – І. Островський, Є.Черненко “Великий злам. Хроніка революції на граніті” – 1990.

“Всі знали, що у голодування треба входити. Але ніхто цього не робив. І потім у всіх почалися проблеми, завороти кишок, внутрішня інтоксикація організму. Всіх забрала швидка. Ми знали, що під час голодування потрібно пити теплу воду. Але на третій день цього вже ніхто не робив, бо від теплої нудило. Тому пили холодну воду. На шостий день нудило вже й від холодної. Тоді з’являється присмак оцту в роті – організм починає спалювати жири. Також у всіх падав цукор і тиск. З голодування більшість вже виходила за правилами” – М.Свистович.

“Я не знаю психічно здорову людину, яка не боїться, що її поб’ють, або що вона помре. Тільки є питання страху, а є питання мети. І так, було страшно, але ми усвідомлювали, чому ми це робимо” – А.Салюк.

“Це був десятий день голодування і не було жодної реакції. Тоді майже половина студентів виступила з ідеєю про самоспалення. Це було просто неймовірно, ці люди усвідомлювали, що там, на граніті, їхнє життя може закінчитися” – М.Іващишин.

“Кожного дня нас перевіряли, брали аналізи, які показували, хто голодує, а хто ні. Якщо аналізи показували, що людина їсть, її виганяли. Наприкінці голодуючих було купа – більше 200. Навіть стояла черга з тих, хто хотів приєднатися до голодування, але ми вже не брали, бо не було, де їх дівати. Тільки в тому разі, як хтось вибував, заходив новий” – М. Свистович.

“До нас приходили КГБісти і казали, що довго терпіти не будуть і подавлять танками. Навіть намагалися нацькувати афганців, які мітингували за свої права (їм обіцяли виконати їхні вимоги, якщо вони нас розженуть, але врешті-решт вони до нас приєднались, бо серед нас теж були афганці). Тому ми постійно очікували, що буде якийсь напад. Ми були готові до всього. І ти не знаєш, що буде. Увесь час переслідують думки про смерть” – М.Свистович.

“Була спроба замінувати наметове містечко. Це було, здається, 15-го, пізно ввечері. Прийшла міліція й повідомила: поступила інформація, що табір заміновано. Напруга була неймовірна. Якраз відбувались останні перемовини в парламенті. Керівництво табору наказало вийти і заховатися за пам’ятником Жовтневої революції, який тоді був приблизно на тому місці, де тепер височіє скляна стіна “Глобуса”. Але розуміючи, що може початися захоплення табору, охорона наметового містечка лягла по кордону табору, тримаючись за руки. Якби міліція побігла захоплювати намети, то вони стали б на заваді. А ми бачили це з-за пам’ятника, метрів зі ста. Нам було дуже смішно, що ми сховалися за Леніним. Але так нічого не знайшли — і ми повернулись на ніч до наметів” – В.Кіпіані.

“Ми не сиділи і не лежали на Майдані постійно – ходили по університетах, заводах –  піднімали народ. Останній день голодування зустрів на заводі “Буревісник”. У нас були такі мобільні групи, які їздили по підприємствах… Приїхали на збори колективу. Нас посадили за стіл, поставили воду у трилітрових банках (зустріч тривала години три, і за цей час свою банку я всю спорожнив). У залі в перших рядах сіли комуністи з парткому. Деякі навмисно їли смачні канапки з ковбасою, баликами, ікрою. Періодично  пропонували нам. Це щоб вивести з рівноваги. Вони сперечалися з нами, але ми все-одно загітували робітників на страйк, приїхали щасливі назад і побачили натовп значно щасливіших за нас людей. Виявилось, що ми щойно перемогли. От тільки загітували людей на страйк, а тут – перемога” – М.Свистович.

 

Додаток 2

«Іти ще довго…»

Пісні у виконанні та під авторством учасників Революції на граніті

 

Марічка Бурмака:

“В ярмах туги” (сл. М.Філянський, муз. М. Бурмака)

“Сніг в гаю” (сл. О.Олесь, муз. М. Бурмака)

“Ой не квітни, весно” (сл. О.Олесь, муз. М. Бурмака)

“Іти ще довго” (сл. М.Йогансен, муз. М. Бурмака)

“Ми йдемо” (сл., муз. М. Бурмака, М.Павлів)

“Він іде по воді” (присвята Героям Майдану) (сл., муз. М. Бурмака)

 

Андрій Хавунка:

“Чорний ворон” (автори невідомі)

“Хмари грізніше зійшлися над головами” (сл., муз. І.Особік)

“Задивлюсь у твої зіниці” (Моя Україна) (сл. В.Симоненко, муз. – композитор невідомий)

 

Едуард Драч:

“В чужині не родяться пісні” (сл., муз. Е.Драч)

“Віддайте мову” (сл., муз. Е.Драч)  

“Грай кобзарю” (сл., муз. Е.Драч)    

 

Тарас Петриненко:

“Я професійний раб” (сл., муз. Т. Петриненко)