2 лютого цього року Верховна Рада України ухвалила в першому читанні проект Закону «Про Державний Прапор України» № 3334 від 16.10.2015 р. Згідно з ним, Днем цього державного символу визначається 23 серпня – відповідно до чинного нині Указу Президента № 602/2009 від 7 серпня 2009 року.

Вшановувати на державному рівні синьо-жовтий прапор безумовно необхідно. Три державні символи – Герб, Гімн і Прапор – є (чи, принаймні, мають бути) не лише атрибутами влади в країні чи на міжнародній арені, але й знаками національної єдності. В буквальному сенсі обпалений війною та скроплений кров’ю стяг вже давно став чимось більшим, ніж «просто прапор». Саме тому Український інститут національної пам’яті вітає рішення парламенту. Певні сумніви викликає лише обрана для святкування календарна дата – 23 серпня. На нашу думку, найкращим варіантом дати відзначення Дня Прапора було б 24 липня, і в цій статті я спробую довести, чому саме.

Contra 23

Святкування Дня Державного Прапора України було запроваджене указом президента Леоніда Кучми 23 серпня 2004 року. У 2009-му зміни до указу вніс наступний президент – Віктор Ющенко, – але дата відзначення, запроваджена його попередником, залишилася тією ж.

Чи був вчинок другого Леоніда Даниловича волюнтаристським? Чи пов’язана дата 23 серпня із історією державного прапора як такого? Відповідь на перше питання – «так», на друге – «ні».

Звідки ж узялася «президентська» дата? Згідно із новочасною легендою, поширеною серед депутатів Верховної Ради УРСР останнього скликання, синьо-жовте полотнище було стихійно внесено до сесійної зали начебто 23 серпня 1991 року, напередодні проголошення Акта про незалежність, і саме цей переказ увічнює дата зі згаданого указу.

Натомість офіційний документ, а саме стенограма засідання парламенту 24 серпня того ж року, свідчить про інше. Дебати з приводу внесення в зал національного стягу розгорілися «під куполом» саме в цей день, до того ж – під кінець засідання, буквально за кілька хвилин до проголошення Акту про незалежність. У результаті полотнище внесли, і вже після цього голосували за відродження української державності. Це зафіксовано кадрах архівної хроніки: група депутатів на чолі з В’ячеславом Чорноволом вносить прапор до зали саме 24 серпня о 21:04.

Однак, навіть це внесення прапора України до сесійної зали було лише другим. Перше ж відбулося ще в жовтні 1990 року. Таким чином, відзначати День Прапора саме 23 серпня не має жодного обґрунтування.

Є друга, ще більш вагома причина. 2 квітня 2009 року Європарламент оголосив 23 серпня Європейським днем пам’яті жертв сталінізму і нацизму – на згадку про укладений цього дня в 1939-му пакт Молотова-Ріббентопа. Цей, за висловом британського історика Роджера Мурхауса, «пакт двох дияволів» (ясна річ, ідеться не так про підписантів, як про їхніх вождів - Гітлера і Сталіна) відчинив шлюзи Другої світової війни, віддав Східну Європу на поталу двом людиноненависницьким тоталітарним режимам та спричинився до масштабних злочинів і трагедій, в тому числі й українського народу.

Протягом 2008 – 2012 років, окрім загальноєвропейського Дня, свої власні дні пам’яті жертв нацизму і сталінізму запровадили Швеція, Естонія, Латвія, Литва, Болгарія, Хорватія, Польща та Словенія. З-поза континенту такий самий пам’ятний день мають Грузія, Канада та Сполучені Штати Америки, а також низка окремих організацій, зокрема Меджліс кримськотатарського народу.

Із пактом Молотова-Ріббентропа і в нинішній Україні, на жаль, пов’язано чимало старих радянських міфів, старанно підтримуваних російською пропагандою. Зокрема, багато хто досі вірить, що Другу світову війну «віроломно» розпочав Гітлер, а Сталін займав виключно оборонну позицію; що пакт дозволив відтягнути початок війни і краще підготуватися до неї; і, найголовніше – що об’єднання Західної України із рештою українських земель стало можливим лише завдяки цьому договору. І сьогодні ми можемо почути голоси російських політиків та українських «корисних ідіотів», що начебто засудження пакту на державному рівні призведе до повернення Львова Польщі.

Україна, що окремим Законом засуджує нацистський та комуністичний тоталітарні режими, зобов’язана долучатися до світової практики вшановувати 23 серпня жертви злочинів «червоних» та «коричневих» і доносити правду про співпрацю Гітлера та Сталіна. Прямою вимогою Закону є встановлення окремого Дня пам’яті жертв комуністичного та нацистського тоталітарних режимів, і якнайкраще для цього підходить саме 23 серпня.

Pro 24

Український інститут національної пам’яті пропонує для відзначення Дня Державного Прапора України іншу дату - 24 липня. Чому саме цей день?

Бо саме тоді вперше після десятиліть перерви над українською столицею було підняте синьо-жовте полотнище, попри факт існування Радянського Союзу й опір комуністичної партії.

Востаннє перед тим жовто-блакитний прапор майорів над українською столицею 12 червня 1920 року. Того дня війська Симона Петлюри та Юзефа Пілсудського залишили Київ, і більшовики підняли над дніпровськими кручами червоне полотнище. Йому судилося висіти сім десятиліть (за винятком трьох років під час Другої світової війни), але 24 липня 1990 року доба цього символу закінчилася. Через три покоління українці, нарешті, змогли добитися того, щоб національну столицю прикрашав національний прапор.

Процес повернення українцям їхнього стягу розпочався 26 квітня 1989 року із першого публічного підняття синьо-жовтого полотнища над Львовом – хай не над урядовою будівлею, але на велелюдній площі Ринок. Ініціативу перехопив Стрий, і там 14 березня 1990 року вперше в УРСР прапор був піднятий над будинком міської ради. Далі Тернопільська міськрада першою 23 березня того ж року офіційно визнала синьо-жовте знамено одним з елементів національної символіки. Далі український стяг почав підкорювати місто за містом: Івано-Франківськ – 15 квітня, Житомир – 13 червня, Київ – 24 липня, а в першу річницю Декларації про державний суверенітет України, 16 липня 1991 року, ще до краху радянської влади, прапор замайорів на Святих Горах на Донбасі.

Процес встановлення українського прапора над столицею 24 липня 1990 року також супроводжувався масовими мітингами на підтримку ідеї незалежності України. Ось розповідь очевидця того історичного дня Олега Кареліна, Голови Комітету захисту національних символів України:

«У приміщенні Київради політичні події того історичного дня відбувалися наступним чином. Зранку зал президії був майже повний, де обговорювалися питання страйку водіїв трамвайно-тролейбусного підприємства. Щоби зірвати обговорення питання про символіку членам президії було запропоновано піти на страйкуюче підприємство, а через відсутність кворуму перенести засідання президії і таким чином зірвати політичну акцію. Питання про символіку також постійно переносилося на пізніший час, а розглядалися дріб’язкові питання порядку денного. По-обіді до Київради прийшли представники страйкуючих, які виклали свої вимоги до керівництва міста та трамвайно-тролейбусного підприємства Коли ж їх запитали про ставлення до національної символіки – вони відповіли, що наші колективи поважають цей прапор і вважають його національною святинею українців.

Про напруженість та драматичність подій того дня в Київраді можуть свідчити наступні факти: по-обіді, не пояснивши причин відсутності на засідання президії не з’явилися голова постійної комісії з охорони здоров’я материнства і дитинства О. Бернович, голова постійної бюджетно-фінансової комісії Ю.Лебединський, голова постійної комісії з архітектури, містобудування та благоустрою Г. Малишевський; через надмірні хвилювання голова Київради А. Г. Назарчук отримав серцевий напад і «швидка» відвезла його до лікарні; депутати демократичного крила Київради вистежили і впіймали в туалеті заступника начальника УМВС В. Шапошніка, одягнутого у цивільне, який по радіотелефону віддавав накази снайперам, що розмістилися на дахах навколо Київради. Отже, із 23 членів виконкому відсутні було 10 чоловік і, через відсутність кворуму, президія Київради не змогла прийняти повноцінного рішення.

О п’ятнадцятій тридцять у супроводі молодого рухівця з управи ми рушили до Софіївського собору де мала відбутися урочиста церемонія посвячення українського прапора. Проходячи біля будинку КДБ УРСР на Володимирській вулиці, я здивувався, незважаючи на те, що був день всі вікна світилися, посилена охорона на вході – там активно працювали. Величне дійство організоване не владою,а народом, було таємничим і урочистим, зароджувалися перші традиції екуменічного об’єднання традиційних українських церков. Церемонію посвяти біля Софіївського собору проводили єпископ УПЦ Володимир (Романюк) і настоятель православного храму Бориса і Гліба отець Юрій.

Ситуація різко змінилася коли на підтримку політичної акції підняття українського прапора на Софіївський майдан вийшло майже сто тисяч громадян України. На чолі стотисячного гурту громадян України синьо-жовтий прапор освячений трьома українськими єпископами Української Греко-католицької і Православної церков поплив по Хрещатику.

Попереду йшли хлопці кияни в гарних козацьких строях з шаблями і самопалами. Авангард колони разом з прапором охороняли галицькі січові стрільці. Рух Хрещатиком зупинили і ми підійшли до Київради. Наші люди організовано розступилися і ми без проблем підійшли до флагштоку і міцно прив’язали освячений прапор до металевої линви. Рівно о 19:00 під спів гімну «Ще не вмерла Україна» вже двохсоттисячного гурту громадян України, що прийшли на Хрещатик, ми врочисто підняли Перший синьо-жовтий прапор над Києвом. На висоті прапор розгорнувся, і під чистим синім небом Києва поплив по золотому Хрещатику, символізуючи могутній поступ молодої держави України» (Прапори над Україною. – Львів : Каменяр, 2011).

Summa

Отже, ситуація із датою святкування Дня Прапора є очевидною. У 2004 році президент Кучма, ні з ким не порадившись, на основі хибного усного переказу приурочив День Державного Прапора України до подій, що начебто мали місце 23 серпня 1991 року, а 2009-го президент Ющенко не виправив свого попередника.

Натомість 23 серпня - надзвичайно невдала дата для цього свята. По-перше, цього дня не відбулося жодної події, що мала би відношення до історії українського прапора. А по-друге – на 23 серпня припадає річниця укладання пакту Молотова-Ріббентропа, і у зв’язку із цим – Європейський день пам’яті жертв сталінізму і нацизму. Неможливо рухатися у Європу, у спільний день пам’яті святкуючи день національного прапора.

Але дата 24 липня є чудовою альтернативою: йде відразу після чергової річниці Декларації про державний суверенітет і пов’язана із реально визначною подією – підняттям українського прапора над українською столицею.

Щиро сподіваюся, що у депутатів буде достатньо часу, аби зважити всі аргументи і прийняти єдине вірне рішення щодо встановлення Дня Державного Прапору України саме 24 липня.

Автор: Сергій Громенко, заступник начальника управління Українського інституту національної пам’яті

Джерело: "Дзеркало тижня"