Степан Семенюк народився у 1919 році на Волині. Член ОУН з 1938-го. Боєць УПА з 1943-го. В 1944 до 1960-их - в'язень радянських таборів. Учасник концтабірного повстання 1953 року. Мешкає в Польщі.

 

Степан Семенюк:

 

У ніч з 13 на 14 лютого 1945 року мені замінили смертний вирок на 20 років "каторжних робот".

 

Пройшовши всі "кращі" тюрми і лагері Росії, проїхавши 30 тисяч км у тюремних вагонах, суднах і " воронках", знову опинився поза межами України. Втратив усе - друзів, кохання, сім'ю, здоров'я.

 

Троє братів загинуло від куль ворога, батько вмер з голоду за Уралом. Коли по 30 роках зустрівся з матір'ю, яка двічі втікала з Сибіру, то вона сказала мені ніби з докором: "Сину, сили свої тратиш на чужині".

 

А почалась чужина того 13/14 дня, точніше - ночі, лютого 1945 року з виходом із смертної камори. І забути її прокляту годі. Весь той тягар, наче рани, які не загоюються, все зо мною.

 

ЗАМІСТЬ ЩОДЕННИКА

 

...Тяжко на душі, коли востаннє бачиш людей, можливо, що дехто з засуджених передасть листа на волю, або дістане побачення з рідними, або - дай Боже! - повернеться додому на волю, а ти не маєш права, не можеш ані слова сказати про себе.

 

Тобі лишилось одне - вмерти мовчки! Вмерти безіменно, лише, як українець, український повстанець. А чи то мало!? А все ж таки боляче на душі і в серці!

 

Тюрма № 1, знов підвал. Чекісти наказали зняти взуття, я скинув дерев'яні трепи й онучі.

 

- Портянкі бєрі, - сказав наглядач.

 

- Нащо вони смертникові...

 

- Дурак, єщо не одін город построіш родінє, - сказав чекіст, який був старшим у цьому "чистилищі" і впхнув мене в камеру, замикаючи двері.

 

З темряви камери дивилося на мене кількадесят очей. Сам Данте не вигадав би більш жалюгідних істот, які лежали тут ниць, і одною з них став я.

 

- Що, злякався? Через кілька днів і ти будеш таким, - сказав хтось. Поволі піднімались з підлоги люди і сідали під стінами, бо не могли вже сидіти не підпершись об стіну, в камері були сутінки.

 

- Друже, то камера номер 14, тут увесь підвал запханий смертниками, наче почекальня до раю на той світ. Але відразу тебе не розстріляють, мусиш відчекати своє і перемінитись в тінь людини, як ми. Ну, а тепер розказуй, що там у світі, як наші? Ти ж був недавно, мабуть, ближче світу і арештований пізніше нас, - хтось ледь чутно мовив.

 

Так почалось моє смертне життя. Пригорнув мене біля себе Гнат (прізвища, на жаль, вже не пригадую), десь родом з Михайлівського району Чернігівщини, чотовий УПА.

 

Перше враження - жах! Об'явлення смертного вироку не викликало страху, бо кожен революціонер готовий завжди на смерть і підготовляє себе до цього. Але до московської смертної камери не можна приготуватись, бо цього не можна уявити.

 

Дивлячись на смертників, можна було подумати, що ти в дослідній анатомічній лабораторії, а довкола тебе людські кістяки, обтягнуті шкірою, або живі мумії.

 

День у смертній розпочинався від підйому. Чекіст-наглядач гримав у двері, відчиняв "кормушку" і гавкав: "падйом!" Через "кормушку" робили й перевірку - наказували сісти під стінами або лягти ниць, і нас лічили. Після цього подавали кип'яток, але не для гігієнічних потреб, а на сніданок.

 

Протягом дня давали, хоч не щодень, один раз по 100-150 г чорного хліба, а іноді замість хліба квашу - заварене в воді борошно. На обід суп - навар з картоплі або з іншої городини.

 

Суп подавали в жерстяних літрових посудинах, їх називали мисками, але без ложок. Одну посудину давали на двох. Ми сідали один проти одного і сьорбали (пили) оцей суп по черзі, раз я сьорбнув і подавав другові, він сьорбнув і подавав мені, і так доти аж поки не опорожнили миску.

 

Під вечір іноді ще раз давали кип'яток. Щоб обманути голодний шлунок, дехто пив більше кип'ятку, мовляв - де вода ляже, там хліб не ляже. Таке харчування швидко доводило організм до крайнього виснаження і людина тільки існувала - втрачала не лише фізичну силу, але й розумову.

I як не повіриш в чистилище?

 

Біля дверей у кутку стояла бляшана 200-літрива бочка-"параша", яка служила в'язням за туалет. Щоб дійти до неї, в'язні тримались руками стіни, від чого на стіні залишались відтиски наших пальців і долонь, а щоб сісти на парашу, то мусили помагати кілька інших, бо сам не мав сили.

 

Парашу забирали з камери надзєратєлі, а на коридорі брали в'язні-"битовики" і в такий спосіб повертали її до камери. Під час цієї процедури нам наказували відсунутися від дверей і сісти.

 

Камера була десь п'ять метрів у довжину і дещо більше двох метрів завширшки. Під стелею - невеличке, як у пивницях, заґратоване і забите дошками (козирком) віконце. Зовнішня стіна - мур завтовшки більш як метр.

 

На цій "житловій площі" камери № 14 в тюрмі № 1 в Рівному на переломі 1944-45 pp. перебувало 42 (сорок два) смертники.

 

Спали ми "валетом", мої витягнуті ноги сягали до підборіддя товаришеві, що лежав з другого боку, а його - мені. Лежали лише на боці, інакше не вистачало місця; лягали всі разом і змінювали положення на "другий бік" також разом. Якщо хтось обернувся сам, міг втратити місце, бо тіла людські самі стискались. Всі лежали на голій підлозі.

 

Раз на тиждень у "кормушку" заглядала лікарка і питала, чи "єсть болньниє". Хтось просив часом чогось від болю голови, тоді лікарка подавала якийсь порошок в папірці, папірці обов'язково треба було повернути надзєратєлю. Чого боялись?

 

Також полички, якими скріплювали кусники хліба, треба було повертати назад.

 

Лікарка, як не було близько надзєратєлів, іноді казала якесь втішаюче слово українською. Від бруду і видихів "параши" учепилася нас короста, ця свербляча хвороба не давала спокою. Лікували коросту рідиною з вибухівки, яка страшно роз'їдала роздряпані прищі, але короста зникала, а разом з нею і лобкові воші.

 

Ізоляція, брак руху і повітря та безнадійність притуплюють людський розум. Тому дехто з кришок хліба робив шахові фігури і висушував їх. А при першій провєрці чекісти забирали - "нє положєно". А ми знов ліпили шахи з кусників хліба...

 

Колись Ґерцен писав, що інтелігентна людина скоріше звикає до в'язничних умов, ніж прості люди. Але цього не можна сказати про большевицьку тюрму. Можливо, так було колись, адже Ґерцен отримував з волі книжки, листи і навіть харчі за свої гроші.

 

Майже щоденно перевіряли міцність ґрат у вікні, стелі, підлоги і стін. Тоді через "волчок" офіцер верещав:

 

- Ложісь на живот! Рукі витянуть по швам! Ноґі вверх! Ґолови повєрнуть до двєрєй!

 

Ми лягали ниць, руки витягували до ніг і ноги згинали в колінах догори. Після цього кілька москалів вбігало до камери з великими дерев'яними молотками і гримали ними по віконних ґратах, підлозі, стінах, стелі. Не один молоток молотив наші кістки.

 

Подібне дійство було, коли мали викликати когось на страту, тільки тоді не входили до камери. Лише коли ми вже лежали "по-правілам", відчинялась "кормушка" і появлялась у ній морда опер-капітана НКҐБ. Він довго оглядав нас мовчки і відходив.

 

Були це жахливі хвилини, бо вночі когось мали забрати на страту і кожен приготовляв свою душу до смерті, бо тіло давно вже було готове.

 

За 79 днів мого перебування в смертній не було випадку, щоб, йдучи на смерть, хтось проявив страх чи жаль, чи плакав, а серед нас були й діти. Всі бажали тим, які ще лишались, вийти на волю. Члени ОУН завжди прощались окликом: "Слава Україні!"

 

Бувало, що чекісти на коридорі голосно оповідали собі, як когось вішали чи розстрілювали, чим хотіли нам завдати, мабуть, психічних мук. Можливо, що вони й видумували. А оскільки в камері було тихо, голосно розмовляти "нє разрєшалось", то ми чули ті розмови.

 

За час "смертної" один раз погнали нас до бані, яка була в іншому крилі тюрми. На коридорі і тюремному подвір'ї чекісти стояли суцільним живим парканом, а нам казали бігти і молотили нас киями, викрикуючи: - бєґом, волкі!

 

Ми і справді, мабуть, виглядали не на людей, зарослі, обдерті, босі, брудні. Хоч вимитись по-справжньому не було можливості, бо не було мила, ні досить води, ані зміни білизни, та все ж таки ополоскане водою тіло здавалось легшим.

 

 Степан Семенюк з побратимами на засланні (сидить праворуч)

 

У бані з сусіднього приміщення через дірку в дверях хтось запитав моє прізвище. Озвався М.Лебідь, вони були вже "помилувані", яке щастя! Я радів, що він вже не смертник, а він, що я ще живий.

 

- Треба думати, що вас помилують, тому і погнали до бані, - потішив він.

 

* * *

Увесь підвал тюрми був заселений смертниками. До 1945 року випадків заміни ВМН (вищої міри покарання - ІП) на ув'язнення майже не було. Нещодавно тут побував сам Лаврентій Берія і стежив за виконанням вироків.

 

За дослідженням проф. Пацули, на 1 січня 1945 р. в тюрмі № 1 в Рівному під вироком ВМН перебувало 372 особи, в тюрмі № 4 - 2 особи, в тюрмі м. Дубно - 349 осіб, і в м. Острог - 44 особи.

Разом тільки у Рівненській області 767 осіб, серед них жінки і молодь до 18 років. А по всій Україні?! Хто пред'явить рахунок Москві?

 

Після кількох моїх днів у смертній до мене підсунувся (!) молодий юнак з великою бородою (ми всі були бородаті і вусаті) і запитався, звідки я. Я йому відповів і він, усміхаючись, сказав, що зрозумів, і ми більше до цього не повертались. А я щойно тоді впізнав його.

 

Був це провідник юнацтва Острожецького району, з села, здається, Княгиніна. Ще на волі він хворів на туберкульоз коліна, лікував його незабутній д-р Ґросс, а тут неліковане розрослось воно, як диня, і ноги не згинались.

 

До визвольного руху вступив у 1942 році і вся його діяльність, як і його товаришів, була спрямована проти німців. Стратили його москалі ще в 1944 р. Честь Вам, молоді герої!

 

Серед смертників було двоє хлопців-братів з Чорторийська - поліського села, що на середньому Стирі. Один не мав іще шістнадцяти, а другий - сімнадцять років. Сиділи вони в смертній вже півроку і так виснажились від голоду, що не могли навіть розмовляти і вставати. Одного з них стратили. Йдучи на страту, мужньо прощались діти-брати. Яку загрозу імперії становили ці діти? Яке дике право має Москва розстрілювати дітей?!

 

Такий в тюрмі звичай, що в'язні виписують або вишкрябують на стінах своє ім'я чи прізвище. Придивляючись до цих написів історичних, що поставали десятиліттями, можна зробити перелік іменний людей різних мов. Навіть під відпалою штукатуркою можна було вичитати чиєсь прізвище чи ім'я, зокрема ті, що були написані фарбою.

 

Мінялись окупанти, а в'язниці були повні.

 

Хтось дочитався по цих настінних написах, що у цій тюрмі восени 1939 року сидів один з князів Радзивілів, аж поки Сталін передав його Гітлерові. Проживав князь тепер у Варшаві, користуючись всіма своїми маєтностями в Генеральній губернії (ГГ). Був прийнятий Ґерінґом, у якого інтернувати мав в справі польського католицького духовенства.

 

Що ж, кожна людина повинна користуватись свободою, це її природне право, Радзивіла також. Але ж... Радзивіли були, за визначенням комуністичної науки, "експлуататорамі народних мас", "злєйшимі враґамі і поработітєлямі трудящіхся Літви, Білорусіі і Украіни" і т.д., що, зрештою, не було далеко від правди.

 

То що сталося? Князь мінився на пролетарія, чи заграли інші інтереси? Чи з класових позицій вина цих хлопців-дітей могла бути більшою, ніж Радзивіла?

 

Тут, під вироком смерті, сиділи колишні його піддані - чвораки, наймити і просто поліські селяни з його маєтностей на Волинському Поліссі. Хто має голову - нехай зрозуміє...

 

 ***

Дивне створіння - людина. Сидить у смертній і чекає на страту, а мислить і мріє. Мріє, якою повинна бути і буде Україна вільною державою.

 

I сни нам сняться - зокрема, смачні обіди і вечері. Часто снились мама, хоч я не знав, де перебувала моя сім'я, вивезена 15 травня 1941 р. Снилась також Квітка, приходила як янгол і додавала сил, так було і в лагерах.

 

"Ми мусимо чути себе українцями - не галицькими чи буковинськими, а українцями без офіційних кордонів" І.Франко

 

Оце Франкове об'єднувало всіх нас - і тих, хто із східних, і тих, хто із західних областей, хоч віками ділили нас політичні кордони чужих держав. Ми були одні.

 

"Західняки" дуже добре знали про події в УССР, про репресії і голод. Деякі події в УССР і на землях під Польщею відбувались майже одночасно. Наприклад, українізація чи пак боротьба за рідну мову, за автокефалію Церкви, за збереження своєї тотожності.

 

Різниця була та, що в УССР ці акції перехопила влада і криваво припинила її, а у Польщі люди самі домагались своїх прав через громадські і політичні організації.

 

* * *

У грудні 1944 р. хтось укинув нам в камеру через віконце газету українською мовою ("преса для українців", як казали), де була інформація про смерть і похорон Митрополита А.Шептицького, якого названо Князем Церкви.

 

На фотографії було видно "почотний" відділ червоноармійців, які брали участь у похороні Митрополита. Скільки облуди і лицемірства! Львів'яни знали добре, що "почотний" відділ чекістів ішов не для віддання пошани Митрополитові, а для того, щоб запобігти маніфестаціям, і для зовнішнього світу, бо були тоді у Львові представники західних альянтів.

 

Переглядаючи ту стару газету, пригадалось мені, як Сталін сказав передати через К.Левицького митрополиту Шептицькому, що він (Шептицький) у нього (Сталіна) мучеником не буде. I слова дотримав, наказав з почестями його поховати. Але що тепер буде, по смерті Митрополита, з греко-католицькою Церквою?

 

В половині лютого (з 13 на 14?) вночі розбудила нас біганина на коридорі. Кожен знав, що воно означає - виклик на смерть. Але викликали на "букву" в кількох камерах нараз і виводили всіх на коридор і казали сісти на долівці.

 

Викликали і мене, на коридорі було вже кілька десятків смертників. Обходились з нами, на диво, лагідно.

 

Прийшло начальство і почало кликати до стола і зачитували кожному, що Вєрховний Совєт СССР замінив вирок смерті на 20 років каторжних работ. Такого тут ще не було, щоб разом так багатьох "помилували". I тих, хто писав, і тих, хто не писав "помилування".

 

Після цього нас повкидали до інших камер і вже так не набивали густо як у смертній - всього 18 осіб. Вранці склав нам візит начальник тюрми з цілою тюремною свитою. Запитався про настрій і обіцяв, що як тільки відновимо свої сили, то вишле нас на етап у табори.

 

Правду говорив чекіст, як приймав нас до смертної, - "родіна" вимагала дармової робочої сили "строіть новий странє ґород".

 

Почали нас виводити на прогулянку на 10 хв, хоч не щоденно, бо прогулочні дворики не могли пропустити всіх в'язнів за один день. На прогулянці можна було почути якусь вістку з сусіднього двору, а для нас, досі дуже ізольованих, було це важливо.

 

Але був у прогулянках і трагізм, бо "прогулочні" двори-бокси поставлені на терені в'язничного подвір'я, на якому були закопані в'язні, розстріляні чекістами в червні 1941 року і німцями в 1942 році.

 

Скільки нас тут лежало під прогулочними боксами? Чи нащадки випишуть крижалі з їхніми іменами? Чи світ буде знати про злочинців, які розстрілювали тисячі в'язнів і чи будуть вони покарані? Такі думки лізли в голову нам, коли ми "гуляли" на наших могилах.

 

*** 

А хто були ці "лицарі відважні", що йшли першими до бою за волю народу і Українську державу? Ось кілька з них, з якими звела мене доля у ті героїчні і буремні роки.

 

Сергій Качинський, ОСТАП - перший командир відділу УПА, син бідного селянина з с. Піддубці, що недалеко Луцька, їхня господарка - однокімнатна хата і хлів під одним дахом солом'яним, навіть кухні не мали окремо, не мали клуні. Брат Степан був кравцем і музикантом, вмер у Бельгїі в лікарні для невиліковно хворих. Батьки і сестра Зіна були депортовані в 1940 році.

Микола Мостович, член Проводу ОУН, син православного священика з с. Малин на Дубенщині. Батьки депортовані в Сибір 1940 р.

Люба Гнатюк, БІЛА, РУСАЛКА, КВІТКА - дочка селянина з с. Гаражджі, що неподалік Луцька, референт жіноцтва Ковельської Округи ОУН і Волинської обл., голова Українського Червоного Хреста (УЧХ) Військової округи (ВО) УПА "Турів" і ГВО УПА "Завихост". Сім'я депортована 1941 р.

Анатолій Козяр, ГАЙ, Володимир, син безземельних селян з с. Піддубці. Обласний провідник Волинської ОУН.

Микола Якимчук-Ковтонюк - ГРІША, з с. Піддубці, син бідних селян. Окружний ОУН Луччини, перший командир Групи УПА "Турів" - ОЛЕГ.

Кузьма Музичук, КАРКОЛОМ, син сільського пастуха з с. Гаражджі, референт Служби Безпеки ОУН району.

Ярослав Гарасименко, Я.МОВА, з украінської інтелігентської сім'ї з м. Луцька; редактор і мовознавець, поет.

Юрко Миськовець, син дорожнього службовця з Луцька, емігранта зі східних областей.

Ярослава Скаб, ІВГА, донька сільської вчительки з Томашівщини, Окружна УЧХ.

Олена Мостович, ВЕРБА, донька сільського православного священика з села Малин, Млинівського р-ну, тепер Рівненської області, референт жіночої мережі ОУН ПЗУ3, перша голова УЧХ УПА і його організатор.

Василина Демчинська, ЦИГАНКА, бідна селянка з Піддубців, керівник військових лікарень УПА на Колківщині.

Сергій Манько, ЯЩУР, з с. Садів, син полтавця, Окружний ОУН Ковельщини.

Юхим Вах, переселенець з Холмщини, і сотні-тисячі інших.

Ось вони - "буржуазні націоналісти" і "синки куркулів" за московською термінологією. I так по всій Україні.

 

Джерело: Історична правда