Публічну дискусію на таку тему Український інститут національної пам’яті організував до 77-ї річниці наступної після національно-визвольних змагань 1917-1921 років спроби утвердити незалежність та державність на українській території.

Зустріч відбулася в Музеї історії Києва у рамках проекту «Історія: (не)засвоєні уроки». Формат публічних дискусій – один з інструментів, за допомогою яких Інститут національної пам’яті працює над публічним осмисленням історичних подій, які, на нашу думку, недостатньо осмислені або ж продовжують впливати на сучасність.

Карпатська Україна, як зазначив історик УІНП, модератор дискусії Сергій Громенко, є однією з ланок, що поєднують українське державотворення у ХХ столітті з Україною сучасною. У розмові про цю короткочасну державність взяли участь Андрій Руккас, доцент Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, та Олександр Пагіря, історик, автор книги про Карпатську Україну.

Типовий для підручників виклад історії Карпатської України розповідає, що, увійшовши після Першої світової війни до складу Чехословаччини, незадовго до Другої світової, у 1938 році, Карпатська Україна проголосила автономію та отримала власний уряд. У краї діяла Організація народної оборони «Карпатська Січ». Після того, як Чехословаччина фактично капітулювала перед гітлерівською Німеччиною, а її територію було поділено, на Карпатську Україну в ніч на 14 березня 1939 року напала Угорщина. 15 березня Сойм Карпатської України проголосив незалежність та прийняв Конституцію, а січовики вступили в бій з угорськими військами. За 4 дні, 18 березня, опір українців було зломлено.

Незадовго до Другої світової війни на європейській мапі одні держави зникали, а інші з’являлися. Один із прикладів – Словаччина, територія якої також входила до складу Чехословаччини у міжвоєнний період. Чому доля Словаччини та Карпатської України виявилася відмінною?

Франція й Англія були готові змінювати кордони, встановлені у рамках Версальської системи, на догоду гітлерівській Німеччині, аби не допустити нової війни в Європі, зазначає Андрій Руккас. Обидві держави не були готові до війни. Найкращий сценарій для тодішніх Франції та Англії полягав у тому, щоб зіштовхнути у виснажливому протистоянні Третій Райх та Радянський Союз. Натомість СРСР до 1939 року не брав активної участі у європейській політиці.

Розчленовуючи Чехословаччину, Адольф Гітлер вів гібридну війну, активно використовуючи тезу про право націй на самовизначення, стверджує Олександр Пагіря. Українська карта, зокрема, використовувалася Гітлером як інструмент, щоб залякувати Європу, шантажувати Угорщину, а також з’ясувати, чи є простір для співпраці з Радянським Союзом. Розстановка фігурок на європейській шахівниці у другій половині 1930-х постійно змінювалася. Втім, Адольф Гітлер ніколи серйозно не цікавився українським питанням, переконаний Олександр Пагіря.

Натомість західна преса постійно тиражувала думку, що Карпатська Україна може стати плацдармом для німецького наступу на Схід. Очільники КУ, не будучи глибоко обізнаними в тонкощах європейської політики, вбачали в Гітлерові захисника прав націй на самовизначення  й покладали надії на Німеччину як на гаранта кордонів Карпатської України.

12 березня 1939 року Угорщина отримала від Гітлера дозвіл на окупацію Карпатської України. А в Хусті досі були впевнені, що їм уготована доля Словаччини.

Незабаром ми опублікуємо повний відеозапис розмови.

Також читайте: 

"Гібридна війна в Карпатській Україні. Як українське питання стало розмінною монетою під час розчленування Чехословаччини у 1938-1939 рр."

"«Український П’ємонт у Карпатах»: українське питання в західному дискурсі 1938–1939 рр."