"Приїздив недавно якийсь адвокат-жид з Франції, щоб збирати матеріал на процес убийці Симона Петлюри, – записав у щоденнику 20 грудня 1926 року літературознавець академік Сергій Єфремов. – Матеріал, звичайно, мусить показати погромницьку діяльність замордованого. В Києві справили приїжджого до Інституту книгознавства: там, мовляв, усі газети – вибирайте. Він і повибирав. Переписано було так, що коли в статті були відомості про погроми денікінців, червоноармійців і українського війська ("петлюрівців"), то лишалось тільки про останніх.

Фраза часто на півслові уривалась, щоб не згадувати про червоноармійців. Справили його до директора, славнозвісного Махера Іванова-Меженка. І договорились. Меженко завірив, що копія цілком відповідає оригіналові. Тепер ці "документи" за підписом Меженка мають фігурувати на суді, як доказ злочинності С. Петлюри".

Симон Петлюра (1879 - 1926).

У вівторок 25 травня 1926 року о першій дня Симон Петлюра пішов пообідати до дешевого паризького ресторанчика "Шартьє", за три квартали від його будинку. Після обіду, ідучи вулицею Расін, зупинився біля лотка з книгами. О 14.12 до нього підійшов невідомий чоловік вихопив пістолет і почав упритул стріляти.

– Це тобі за вбивства! Це тобі за погроми! – вигукував при цьому.

Випустив шість куль.

– Боже мій, хватить, хватить! – устиг сказати Петлюра.

До нападника підскочив поліцейський і відібрав револьвер. Петлюру відвезли до шпиталю на вулиці Сан-Жермен. Через 20 хв. він помер.

До Парижа Симон Петлюра перебрався у жовтні 1924-го. Незадовго перед тим у листі до Миколи Шумицького писав: "Мені хотілося б пожити хоч місяць у спокійній обстановці, бо маю таку моральну утому і такі пошарпані нерви, дякуючи всьому, що прийшлося пережити, що мрію про спокій – хоч протягом одного місяця – як про передумову і моральні рівноваги і дальшої праці".

У Парижі якийсь час мешкає у Шумицького, потім у готелі "Ідеал готель". Перебивається "з хліба на квас", як сам пише в одному з тодішніх листів. Дружина Ольга з донькою Лесею ще були в Варшаві - першому місці їхньої еміграції – і чекали слушної нагоди приїхати до нього. "Почуваю я себе фізично – зле, але лікуватися тут не дуже зручно: грошей це великих коштує, – пише Петлюра дружині 22 травня 1925 року. – Отже, й не знаю, що робити? Поки що обмежуся домашніми засобами: хожу багато, щоб змучитися, втомився, тоді лягаю на ліжко і читаю. Спати вдень не можу, хоч і хотів би заснути, аби всяка чепуха в голову не лізла... Твій Симон".

Через брак коштів Петлюра в Парижі не міг собі навіть купити нормального тютюну – а був затятим курцем. "Ти мене, Лесік, питаєш, скільки я цигарок на день палю? – пише 1925-го в листі до доньки в Варшаву. – Можу тобі правду написати: від 30 до 40. Коли нічого не пишу, то палю менше, коли ж беру перо до рук, то виходить більше: сама рука якось тягнеться до цигарки. Тільки і тютюн тут і цигарки – лихі! На тютюн тут державна монополія, так само, як і на запалки, отож через це він і не дуже добрий. Купувати ж англійський тютюн (він куди кращий) мені не по кишені".

Ольга Петлюра з донькою Лесею. Прага. 1920 р. 

"Дорога Лесю! Вітаю тебе з днем янгола і бажаю всього кращого. Хотів би тебе за вушка потягати в цей день та пригорнути до себе. Роблю це заочно. Дуже мене цікавить, чи отримали ви з мамою по парі панчіх, які я вислав вам? Якщо вони дійшли, то напишіть мені, чи прийшлися вони до ноги та чи колір вподобався. Тут всі ходять в панчохах такого кольору.

В день іменин ви мене з мамою згадайте, але вже не так, як восени, коли я був такою свинею, що забув про день народження моєї дочки. Більш ніж коли, в цей день я душею з вами обома. Напиши мені, чи мама тобі спекла солоденький пиріжок? Чи може шоколадку чи щось інше купила? Тут порівняно дешево коштують помаранчі. Жалко, що на митниці беруть цло – а то я послав би їх тобі на іменини. Ну, бажаю тобі, мій цюцік, усього кращого. Міцно тебе цілую. Обніми за мене маму".

Лист Симона Петлюри з Парижа до 13-річної доньки Олесі, яка з матір'ю тоді ще жила у Варшаві, 4 квітня 1925 року

У серпні 1925-го до нього нарешті приїхали дружина й донька. Петлюри оселилися в Латинському кварталі, біля Сорбони – вул. Тенар, 7. Винайняли дві кімнати. Своєї кухні не мали, обідати ходили до маленьких ресторанів. Бувало й так, що Симон Петлюра просив доньку почистити його фронтовий плащ, щоб продати на базарі.: "Коли згадуєш той холод у цьому помешканні, з яким Отаман боровся, роздмухуючи сам вугілля у каміні, коли згадуєш скромність щоденної страви та бідність хатньої обстановки, начиння, то вже не серце стискається, а сльози ллються з очей", – писав історик Ян Торжевський-Карашевич про життя Петлюр у Парижі.

Головний дохід – здебільшого пожертви друзів і знайомих. Хоч і цих мізерних коштів Петлюра не завжди дозволяв собі брати. Одного разу, довідавшись про фінансову скруту колишнього голови Директорії, соратник по справі Ю. Гуменюк надіслав йому трохи грошей. "Дякую за Ваше бажання допомогти мені персонально в моєму житті, та повинен відмовитися від цієї допомоги, – відписав Петлюра Гуменюкові 10 травня 1926 року. – Я знаю добре, що Вам оті доляри з неба не падають, і що кожний цент доводиться Вам заробляти тяжкою працею. З мого боку було б зле, коли б я запрацьоване руками наших, хоч би й по-приязному до мене настроєних людей, зажиткував особисто для себе. На це я не маю права. Отож присланих Вами 128 франків і 5 канадських долярів для своїх потреб прийняти від Вас не можу. Проживу якось і без них".

"Потреби Отамана та його родини, були надзвичайно скромні: Симон задовольнявся самою простою їжею, ніколи не звертав уваги на свій одяг (...). Коли став Генеральним Секретарем Військових Справ, а потім Головним Отаманом Військ УНР, він не залишив своїх демократичних звичок щодо їжі й одягу: і немало хитрощів треба було вжити близьким особам, щоб нишком замовити кравцеві той чи інший одяг для нього" (Степан Сірополко).

Під час судового засідання.

На першому ж допиті вбивця Петлюри заявив, що він Самуїл Шварцбард і що злочин скоїв умисно намагаючись таким чином помститися Петлюрі за єврейські погроми в Україні в 1918-1920 роках. Вони були. Та Симон Петлюра до них непричетний. Навпаки, як керівник України намагався боротися з погромництвом. Так, уряд УНР різко відреагував на перші погроми на початку січня 1919 р. в Житомирі і Бердичеві. 28 січня розпочато розслідування цих інцидентів. Організаторів арештували й розстріляли. Одну із частин, що вдалася до погромів, розформовано. За наказом Петлюри із державної скарбниці після погромів у Житомирі та Бердичеві єврейському населенню цих міст виділено 7 млн крб.  компенсації.

Коли погроми почастішали, головний отаман 1919-го видав звернення до українського населення й війська: "Час уже зрозуміти, що мирне єврейське населення, їхні діти і їхні жінки, так само, як і ми, було поневолене і позбавлене своєї національної волі. Йому нікуди йти від нас, воно живе з нами з давніх-давен, поділяючи з нами нашу долю і недолю. Тих же, що підбурюють вас на погроми, рішуче наказую викидати геть з нашого війська і віддавати під суд, як зрадників вітчизни".

17 липня 1919-го в Кам'янці-Подільському зустрічався з делегацією єврейського населення з приводу погромів.

Хто насправді стояв за вбивством Симона Петлюри? Існує кілька версій. Основні дві. Перша: це справа рук Кремля, щоб знешкодити небезпечну для себе особу. Тим більше, що в травні 1926-го у Польщі повернувся до влади Юзеф Пілсудський – союзник Петлюри 1920-го. Могла виринути небезпека поновлення польсько-українського союзу для боротьби проти Москви.

Друга версія: акт помсти єврея-одинака.

Суд над убивцею Самуїлом Шварцбардом після 14-місячного слідства розпочався в жовтні 1927-го. Адвокат підсудного Анрі Торез зіграв на емоціях присяжних. Звинуватив Петлюру в антисемітизмі, германофільстві, ворожому ставленні до Франції. Хоч у звинувачувальному вироку й ішлося, що вбитий боровся з єврейськими погромами в Україні і не був їх організатором чи винуватцем, під дією емоцій і непрофесійної інформації восьмеро із 12 присяжних заявили, що Петлюра винен, а Шварцбард заслуговує виправдання.

"Чисту людину зроблено погромником, а убийника – героєм, – занотував Єфремов у щоденнику 27 жовтня 1927 року. – Дванадцятеро французьких міщан, які навіть не уявляють собі, яка була складна ситуація та рахунки на Україні 1917-1920 рр., своїм "авторитетним" словом спробували розв'язати ті рахунки. Вийшла, звісно, обурлива кривда, якої без сорому і здумати не можна, якої не зрозуміти ніколи людям, що знали і замордованого, і його діла. Чи фанатик з убийника, чи найманий душогуб – тепер нам нема до цього діла, бо французький суд і жидівство усього світу взяли його провину на себе і зав'язали ще один вузол на майбутнє, ще одну кривду додали до тих, яких так рясно зазнав наш безчасний народ, винний тільки тим, що доля не дала йому створити своєї державності. "Сипнули грішми", – ось загальна у нас оцінка цього ганебного процесу. Виправданням Шварцбарта процес не скінчено, а тільки нову завдано рану, за яку може одбувати доведеться майбутнім поколінням".

"Безумовним фактом є те, що нi Петлюра, ні Винниченко, ні решта видатних членів цього українського уряду ніколи не були тими, як їх називають, "погромниками". Я добре знаю цей тип українського інтелігента-націоналіста із соціалістичними поглядами. Я з ними виріс, разом із ними вів боротьбу проти антисемітів і русифікаторів – єврейських та українських. Ані мене, ані решту думаючих сіоністів південної Росії не переконають, що людей цього типу можна вважати антисемітами", – заявив 4 липня 1926 року видатний єврейський діяч Володимир Жаботинський у нью-йоркському The Jewish Morning Journal

Адвокат родини Петлюри Вільм, розуміючи, що програв справу, у заключному слові сказав:

– Кожна нація вибирає героїв своїх, де захоче і як захоче. Єврейська нація вибрала собі Шварцбарда. Нехай же буде певна, що на такого героя ніхто інший не заявить претензії!

1879, 23 травня – Симон Петлюра народився в Полтаві. Був третім із 12 дітей місцевого візника Василя Петлюри. Четверо з них померли ще в дитинстві.

1888- 1901 – навчався у початковій церковно-парафіяльній школі, потім у Полтавській духовній семінарії. Петлюру постійно вабило світське життя: історія, музика, театр, а архаїчні дисципліни навіювали нудьгу. Гарно співав, грав у виставах, цікавився історичною літературою і політичними гуртками. "Ще коли ми всі протирали батьківські штани на семінарських "лавах", то Петлюра щодня псував "пищеварениє" старому сивобородому ректору своїми явно-гайдамацькими симпатіями: або ж замість богословії українську книжку в семінарію притарабанить, або "Ще не вмерла Україна" замість "Спаси Господи" мугичить, або якого маминого сина в українську віру призвиде", - писав про цей період життя Симона Петлюри його товариш по парті Пилип Капельгородський.

1903 – перший арешт за революційну діяльність. Просидів у в'язниці біля трьох місяців. Випущений "на поруки". Виїхав до Києва, звідти восени 1904-го до Львова, який входив до Австро-Угорської імперїі. Працював там співредактором часописів "Селянин" і "Праця". Познайомився з Іваном Франком, Михайлом Грушевським.

1911 – переїхав до Москви. На одній із українських вечірок познайомився з Ольгою Більською, студенткою Московського університету. Зав'язався роман. Згодом стали разом жити в цивільному шлюбі. 25 жовтня 1911-го в них родилася дочка Олеся. Одружилися й повінчалися щойно 1915-го. Не сприймав алкоголю й галасливих застіль.

1912-1914 – редактор журналу "Украинская жизнь", що виходів під час першої світової війни.

1917, 31 жовтня – постановою Центральної Ради призначений Генеральним секретарем із військових справ. 10 листопада започаткував Український Генеральний Штаб.

1918, 27 липня – арештований гетьманською владою, у листопаді звільнений із в'язниці. Історик Дмитро Дорошенко, міністр закордонних справ у гетьманському уряді, у своїх спогадах пише про це: "Увільнив" його на свою відповідальність і взявши слово, що не буде брати участі в ніякій змові новий міністр юстиції Андрій Вязлов. На четвертий день по своїм звільненні Петлюра виїхав до Білої Церкви, щоб організувати повстання".

1918, 15 листопада – за своїм підписом як Головного отамана військ УНР видав лист-універсал до українського народу, в якому закликав до боротьби за волю України.

1919, 9 травня – обраний головою Директорії УНР.

1920, листопад – Петлюра – керівник екзильного уряду УНР у Польщі. "Перебуваючи в еміграції у Варшаві, Петлюра вів надзвичайно скромне життя, – згадує його соратник і товариш Степан Сірополко. – Мені не раз доводилося в свої приїзди до Варшави зупинятися у нього і жити по декілька день у квартирі, що він займав зі своєю родиною, коли не передбачалося присутність будь-кого зі сторонніх за обідом, найулюбленішою стравою Петлюри залишався незмінно борщ та каша".

Від жовтня 1924 року постійно жив у Парижі. Організував видання тижневика "Тризуб", виконував обов'язки голови Дерикторії УНР і Головного отамана УНР.

1926, 25 травня – вбитий Самуїлом Шварцбардом.

Автор: Володимир Гінда, кандидат історичних наук. 

Із книги: Файзулін Я., Гінда  В. Україна у вогні минулого століття: події, факти, версії. - Харків, 2015.