Україні є чого повчитись у центральноєвропейських держав, які 25 років тому розпочали процес декомунізації й відтоді спромоглися збудувати значно щасливіше й справедливіше суспільство. 

 

На круглому столі «Від диктатури до свободи: механіка змін» у Київському національному університеті імені Шевченка про те, як не забувати тоталітарне минуле, але не бути його заручниками, говорили представники Німеччини, Польщі, Чехії та України.

 

Німецький досвід

 

Гітлерівський режим два десятиліття панував в усій Німеччині, комуністичний – понад сорок років у східній її частині. І якщо абсолютна більшість колишніх нацистів уже віджили своє, то людей, що допомагали Радянському Союзу підтримувати у Східній Німеччині лояльний режим, серед живих іще досить багато.

 

Цікаво, що саме у Східній Німеччині, контрольованій радянськими військами, у вісімдесяті роки минулого століття почали відроджуватись пронацистські настрої. На думку дослідників, причина в тому, що денацифікація в НДР – на відміну від демократичної Західної Німеччини – не пройшла повною мірою й не була публічною.

 

Декомунізація по-німецьки – доволі поміркована: Німеччина не обмежувала права колишніх співробітників спецслужб комуністичного режиму бути обраними до парламенту, хоча їм не дозволено обіймати посади у виконавчій владі. Ліві політичні сили виступають за те, щоб навіть дані про співпрацю кандидатів на виборні посади з комуністичним режимом не розголошувались, але ця ідея не знайшла суспільної підтримки. Втім, не вдалося цілком виключити з політичної системи держави й Комуністичну партію, яка досі діє.

 

Понад двадцять п’ять років тому німці, як і ми тепер, побоювались конфліктів у суспільстві як можливих наслідків декомунізації. Тому, розповідає вповноважена федеральної землі Тюрінгія з опрацювання матеріалів «Штазі» (міністерства держбезпеки Німецької Демократичної Республіки) Гільдігунд Нойберт, часто документи, доступ до яких був відкритий, виявлялись ретельно заретушованими. Та віднедавна правила доступу до матеріалів «Штазі» змінились: тепер науковці можуть знайомитись із документами, в яких не закреслено жодних прізвищ або назв, та водночас повинні дбати про нерозголошення персональних даних.

 

Особливістю декомунізації та денацифікації в Німеччині є цілковита незалежність установ, що відповідають за цей процес: у посадових обов’язках керівників зазначено, що вони повинні бути незалежними у своїх діях.

За словами пані Нойберт, дуже важливо, щоб інформація, яку розкриває відповідальна за декомунізацію установа, була правдивою та перевіреною.

 

Чеський досвід

 

«Коли в Чехії тільки створили декомунізаційні інституції та архів, – розповідає перший директор чеського Інституту досліджень тоталітарного суспільства Павел Жачек, – туди приходили цілі групи колишніх в’язнів комуністичного режиму й дякували за те, що нарешті можуть почуватись повноцінними громадянами».

 

Чехи і словаки не забороняли комуністичну партію, і вона брала участь у виборах 1991 року, два роки по оксамитовій революції. Лише після серпневого путчу в Москві радянські війська були остаточно виведені з Чехословаччини. Можливо, радянська присутність не дозволяла розпочати повноцінний процес прощання з комуністичним минулим. Перший чехословацький люстраційний закон, ухвалений у жовтні того року, був радше емоційним; згодом стало зрозуміло, що потрібні правові рамки для регулювання процесу декомунізації. За цим законом, який із певними доповненнями діє дотепер, люди, що працювали в народній міліції, вчились у партійних школах чи школах Комітету державної безпеки в Радянському Союзі, працювали у спецслужбах чи співпрацювали з ними таємно, не можуть балотуватись на виборні посади та працювати в низці державних органів та компаній.

 

Ухваливши закон про люстрацію, чехословаки, однак, спершу не відкрили архівів та не створили незалежної інституції, що контролювала би доступ до матеріалів спецслужб комуністичного режиму. Архіви у Чехії залишились під контролем Міністерства внутрішніх справ, а публікація даних про зв’язок особи зі спецслужбами заборонена. Через непрозорість закон був підданий критиці з боку європейських правозахисних організацій.

 

У 90-ті парламент Чеської Республіки ухвалив закон, за яким доступ до архівів спецслужб могли отримати лише чеські громадяни. Чехи побоювались, що дані з архівів можуть стати інструментом політичної боротьби, а також дискутували про те, чи люди, що співпрацювали з комуністичним режимом, можуть виправитись і долучитись до розбудови демократичної держави.

 

Зрештою, 2008 року була створена централізована цивільна інституція, що адмініструє колишні архіви спецслужб та забезпечує відкритий доступ до всіх документів, які в них містяться. Тепер кожен громадянин може віддалено подивитись, чи є в архіві потрібні йому матеріали, замовити та отримати електронну копію.

 

Павел Жачек наголошує на важливості оцифровування оригіналів усіх документів, що убезпечує від фальсифікації та маніпуляцій із використанням архівних матеріалів. Певним ризиком він називає залежність чеської архівної інституції від парламенту, а отже, й від політичної кон’юнктури.

 

Польський досвід

 

Заступний директора Люстраційного бюро польського Інституту національної пам’яті Радослав Петерман каже, що в Польщі люстрація досі породжує величезний спротив, а декомунізація не завершена.

 

Карають у Польщі «не за співпрацю, а за неправду – якщо в люстраційній декларації особа приховала факти співпраці з комуністичним режимом».

 

Закон, що зобов’язав посадових осіб офіційно зізнаватись у співпраці з режимом, був ухвалений 1992 року. Преса зустріла його нищівною критикою, висловлюючи сумніви як у достовірності інформації, яка мала бути опублікованою, так і в доцільності її оприлюднення. У списку посадовців, пов’язаних із спецслужбами комуністичної Польщі, були перші особи держави, зокрема президент Лех Валенса. Архівні документи почали використовувати для політичної боротьби й навіть шантажу.

 

Зрештою, люстрацію відклали на кілька років. Тим часом вирішили створити Інститут національної пам’яті, який мав займатись не лише розсекреченням архівних матеріалів, а й історичними дослідженнями, зокрема, розкриттям злочинів комуністичного й нацистського режиму. «Закон, який стосувався і люстрації, й інституту, був змінений 2006 року. Тоді люстрацію та адміністрування архівів поєднали в межах одного відомства: було створене люстраційне бюро, в якому працюють прокурори, - розповідає Петерман. – Було розширено перелік посадовців, що повинні подавати люстраційну декларацію. На той час ми оскаржили в суді шістсот люстраційних декларацій. Половина з них виявились брехливими, тож їхні автори були позбавлені права обіймати державні посади».

 

Польському Інститутові національної пам’яті доводиться виконувати архівну, освітню, прокурорську та люстраційну функції. Голову інституту обирають за процедурою, що забезпечує його неупередженість, а співробітниками не можуть бути люди, що за комуністичного режиму співпрацювали зі спецслужбами. Радослав Петерман наголошує на тому, що для декомунізації необхідно дати належну оцінку тоталітарному минулому, покарати винних у злочинах, а також забезпечити моральне й матеріальне відшкодування жертвам комуністичного режиму.

 

Українська дійсність

 

За словами голови Українського інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича, через те, що в Україні у 90-ті не було повноцінної демократичної революції, нам довелося повставати 2004-го та 2014-го.

 

«Причина тих жертв, які Україна понесла минулого року під час подій Євромайдану та які подовжує нести зараз, — це наслідок того, що процес декомунізації не був проведений належним чином в перші роки української незалежності», — вважає голова парламентського комітету з питань науки та освіти Лілія Гриневич. Тому люстраційне очищення, яке Україна починає зараз, дещо відмінне від того, що відбулось у Чехії, Польщі та Німеччині: воно почалося запізно й триватиме роки.

 

В Україні, за словами В’ятровича, основну частину роботи з декомунізації спершу взяла на себе інтелектуальна еліта з колишніх репресованих, переважно літніх людей із підірваним таборами здоров’ям. Влада, що складалася з учорашніх комуністів, намагалась убезпечитись від люстрації ухваленням фасадних законів, а заборона Комуністичної партії виявилась тимчасовою та невдовзі була скасована.

 

У вересні 1991 року було ухвалено рішення передати архіви КГБ до державних, проте цей процес майже відразу призупинили; до обласних архівів устигли передати лише півтора мільйона справ репресованих. 1993 року було ухвалено закон, що надавав статус ветерана Великої вітчизняної війни також воякам Української повстанської армії, але лише тим, хто боровся проти гітлерівців і склав зброю по закінченні війни, ті ж, хто відстоював незалежність у боротьбі з комунізмом залишалися злочинцями у розумінні законодавця.

 

1996 року було створено Державну міжвідомчу комісію у справах увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій, діяльність якої не принесла жодних видимих результатів. Також на початку 90-х була започаткована державна програма «Реабілітовані історією», яка й на сьогодні залишається відомою здебільшого історикам. Український інститут національної пам’яті, створений 2006 року, почав займатись питанням Голодомору та радянської топоніміки. Створення центрального архіву на базі інституту було заплановане, проте для цього не ухвалили жодних нормативних актів. Аж у січні 2009 року з’явився Указ Президента «Про розсекречення, оприлюднення та вивчення архівних документів, пов’язаних з українським визвольним рухом, політичними репресіями та голодоморами в Україні»… Однак із приходом до влади Віктора Януковича 2010 року процес декомунізації зупинився.

 

Після Революції гідності відбулися суттєві зрушення. Інституту повернули статус центрального органу виконавчої влади. Ухвалили й люстраційний закон, якого, втім, не досить для вирішення проблем декомунізації і який потребує уточнення та роз’яснення в багатьох пунктах. Відтак, Український інститут національної пам’яті розробив «декомунізаційний пакет» законів, які допоможуть урешті завершити процес подолання тоталітарного минулого: Україна засудила комуністичний та нацистський режими, поставивши між ними знак рівності та відкрила раніше таємні архіви для кожного. Законодавець також надав статус борцям за незалежність України та увів правові підстави для «ленінопаду», який стартував з Революції гідності.

 

Проте, крім законодавства, для цього необхідна загальнонаціональна консолідація та готовність чути одне одного в дискусіях.

 

Матеріал підготовлено за результатами круглого столу «Від диктатури до свободи: механіка змін» організованого Фондом Конрада Аденауера в Україні, Центром досліджень визвольного руху, Українським Інститутом національної пам’яті, Київським національним університетом ім. Т. Шевченка.

 

Відеозапис круглого столу можна переглянути за посиланням.

 

Авторка: Анна Олійник

Джерело: lb.ua