Леся  Бондарук 

Повстання, що отримало назву Кенгірське, відбулося поблизу великого селища міського типу Джезказган, яке було районним центром Карагандинської області Казахської РСР. Кенгір – селище, розташоване за декілька кілометрів північніше Джезказгана на річці Каракінгір. На початок 1950-х рр. до Степлагу МВС СРСР входило 9 табірних відділень.  

Фото Кенгірського концтабору

В’язні Степлагу були задіяні на будівництві Кенгірського водосховища і гідровузла, ТЕЦ, а також збагачувальної фабрики і об’єктів соцкультпобуту селища Кенгір (майбутнього міста Жезказган), на добуванні руди в шахтах і кар’єрах, розташованих поблизу селища Джезказган (Рудник), у Джездах і Балхаші [2, с.17]. До 1952 р. управління групи таборів Джезказгана перебувало у смт. Джезказган, але на початку 1952 р. було переведене у Кенгір. Очолював це управління полковник Олександр Чечев [35,с. 111-113]. Кенгірське повстання відбулося у 3 зоні Степлагу, що базувалося на південно-східній околиці селища Кенгір. На його території розміщувалися три табірні пункти: 1-й – жіночий, 2-й і 3-й – чоловічі. 1-й табпункт був відділений від 2-го і 3-го господарським двором. В’язні 3-го табірного відділення працювали на будівництві 7 об’єктів: ДОЗ, цегельний завод, хлібзавод, збагачувальна фабрика, клубна площа, 6-й і 10-й квартали (спорудження житлових будинків) [2, с.22].

На 10 червня 1954 р. в зоні проживало 20698 ув’язнених: 16677 чоловіків і 4021 жінок. Українці у цьому таборі складали 46,3% (9596 осіб), ув’язнені з Прибалтики – 22,4% (4637 осіб), росіяни – лише 12,8% (2661 осіб). Більшість ув’язнених (14785 осіб – 71.4%) були засуджені за зраду Батьківщини (за статтею 58 I, „а” і „б”), 1421 осіб (6,8%) – за бандитизм; 1202 (5,8%) – за шпигунство, 1140 (5,5%) – за участь в антирадянських змовах; „троцкістсько-бухаринські агентів” було 78 осіб (0,3%) [15, арк.171-173]. У 3 зоні Степлагу перебувало 5617 ув’язнених, з них – 3203 чоловіки, 2414 жінок; 72% із загального числа були засуджені за зраду Батьківщини; у 44,7% (2512 осіб) термін ув’язнення складав 25 років примусових робіт; більше половини ув’язнених народилися після 1920 р. [15, арк. 189]. Склад політичних в’язнів, серед яких найбільше було українських націоналістів, визначав політичну та ідейну спрямованість переважної більшості ув’язнених, а також характер Кенгірського повстання.

Перші прояви опору в’язнів у Кенгірі спостерігалися наприкінці 1953 р. – на початку 1954 р. Управління Степлагу в Джезказгані відзначалось особливою жорстокістю, нормою були знущання над в’язнями, побої, вбивства, невмотивовані розправи. Режим терору в зонах і на виробництві міг довести лише до повстання [19, с. 115]. Влада й сама була незадоволена становищем у концтаборах. ЦК КПРС постановою від 12 березня 1954 р. „Про основні задачі МВС” зауважив, що МВС незадовільно виконує важливу державну справу з перевиховання в’язнів, у зв’язку з чим було ухвалено рішення „Про покращення роботи виправно-трудових таборів ГУЛАГу ВМС з перевиховання в’язнів” [6, арк.41, 85]. У квітні 1954 р. на партзборах Степлагу обговорювали питання трудової дисципліни, були побажання для розрядки обстановки якомога швидше покращити умови утримання в’язнів [6, арк.56]. Зокрема, було зазначено, що в’язні недостатньо забезпечені майном і харчуванням, про грубе ставлення охорони до ув’язнених, безпідставне запроторення їх до штрафних ізоляторів та інше [12, арк.34, 39-40].

Вибухонебезпечна ситуація у 1954 р. в Кенгірі наростала. Її можливі наслідки вже були відомі з повстань у Воркуті та Норильську влітку 1953 р. Переміщення в’язнів були недостатні для утримання спротиву, що невпинно зростав у всіх концтаборах. Якщо раніше така практика була успішною, то скоро вона стала основною причиною поширення руху опору у концтаборах. Від 1952 р. управління Степлагу наголошувало на необхідності ізоляції українських і прибалтійських націоналістів від інших ув’язнених і водночас зауважувало, що було неможливо здійснити через величезну їх кількість [16, арк.21]. Протести політв’язнів Степлагу розпочалися також 1953 р.: 8 листопада 1953 р. відбувся масовий перехід чоловіків-в’язнів у жіночу зону, що супроводжувалося непокорою адміністрації табору; 25 грудня 1953 року у знак протесту на роботу не вийшло 160 політв’язнів, на початку квітня 1954 року протягом 4-5 днів на роботу не виходило понад 2 тисячі в’язнів, 14-15 квітня 1953 р. у 2 зоні не вийшли на роботу всі ув’язнені у протест проти побиття в’язня Травника [12, арк. 45-46].

Взимку 1953 р. охорона тричі самовільно відкривала вогонь в  і вбила кілька ув’язнених [12, с.324]. Щоб стримати повстанський дух, що зароджувався серед політичних в'язнів, 22 квітня 1954 р. з Новосибірського ВТТ і з таборів Колими прибув етап із 494 кримінальних злочинців [14, арк.75], яких помістили у третій табірний підрозділ, де перебували в'язні, засуджені за контрреволюційну діяльність, тобто переважно націоналісти. Кримінальники, яких ще називати побутовиками, мали допомогти табірній адміністрації розправлятися з політичними в'язнями. За свідченнями Р.Тамариної, для кримінальників, що вважали себе великими патріотами, політв’язні були „фашистами”, і начальство охоче натравлювало їх на політичних; це була свідома політика ГУЛАГу, щоб створити привід для жорстокої розправи з політичними [30, с.191, 192].

15 травня 1954 р. у Кенгірі трапився випадок, коли вартовий Калімудін випустив автоматну чергу по ув'язнених, внаслідок чого було вбито 13 чоловік, 5 померло від поранень, 33 було поранено. З документів дізнаємось, що протягом 16-18 травня солдати і працівники табору понад 35 в'язнів побили (у кількох випадках було нанесено важкі тілесні пошкодження), у той час, як легкі ушкодження отримали 2 табірних працівники. Лише через 2-3 місяці після придушення Кенгірського повстання слідством було встановлено, що „у застосуванні зброї не було потреби” [14, с. 60]. Причинами масової непокори політв’язнів, як зазначено у документах слідчої справи № 84, були: незаконне застосування зброї до в’язнів у період з 1950-1954 рр.; безпідставне утримання під вартою в штрафному ізоляторі; незаконне застосування зброї в ніч з 16 на 17 травня 1954 р.; скарги в’язнів на умови утримання [9, арк. 64].

Вечері 16 травня політичні в'язні на чолі з політв’язнем, членом ОУН із Волині Віталієм Скіруком та іншими українськими націоналістами [13, арк.113] групою понад 60 чоловік подолали загорожу між 3 і 2 зоною, розгромили штрафний і слідчий ізолятор третього табірного відділення Степлагу, звільнили звідти людей, зруйнували огорожі між табірними пунктами [14, арк. 126]. Так в’язні об'єдналися у боротьбі проти свавілля адміністрації. О 10 год. вечора того ж дня у бунтівну зону табірна влада ввела війська, внаслідок чого 13 чоловік було вбито, 43 поранено, з числа табірного персоналу 10 чоловік було поранено. Вранці 17 травня протести у таборі продовжилися, тому адміністрація видала наказ про введення вогневих ліній між зонами із застосуванням зброї по порушниках [8, арк. 2]. Але повсталих це не зупинило, і вогневі точки були зняті, щоб уникнути великих людських жертв. 17 травня було порушено кримінальну справу по факту повстанських та інших кримінально-карних дій ув’язнених 3 зони Степлагу [8, арк. 1-3].  

Передбачаючи наростання руху опору, на зустріч із в'язнями із службовим розслідуванням конфлікту 19 травня у Степлаг прибули: заступник начальника ГУЛАГу генерал-лейтенант В.Бочков, міністр внутрішніх справ Казахської РСР Губін і заступник начальника управління прокуратури СРСР О.Самсонов. Щоб вгамувати непокору в’язнів, вони повідомили про Указ Президії Верховної Ради СРСР і наказ міністрів МВС, прокуратури і юстиції „Про дострокове звільнення осіб, що здійснили злочин у віці до 18 років, і про звільнення інвалідів”. Після трьох днів переговорів чиновники пообіцяли розслідувати випадок розстрілу 17-18 травня [15, арк.272]. В'язні знову вийшли на роботу, але працювали погано. „Західні українці і литовські націоналісти разом із чечено-інгушами виходили на роботу лише з метою зв’язку з в’язнями рудника, де також перебували їхні люди”, – свідчать документи [14, арк.18]. Ув’язнені націоналісти готувалися до масштабного повстання.

Знаючи мету привезення у табір кримінальників, лідери політв'язнів – колишні члени ОУН і УПА – провели переговори з їх лідерами. Націоналісти нагадали їм, як протягом багатьох років у концтаборах захищали політичних в'язнів від сваволі адміністрації і кримінальників, переконали, що цього разу знову перевага на їхньому боці, тому краще спільно діяти проти табірної адміністрації. За свідченням О.Солженіцина, політв’язні зуміли переконати кримінальників у тому, що понад 2600 політичних в’язнів супроти 650 побутовиків-кримінальників не найкраща для останніх ситуація для війни, тому краще діяти спільно проти табірної адміністрації. „Події відбувалися незворотньо. Не можна було злодіям відмовлятися від союзу. А встановленому союзу не можна було нидіти – він би розпався і почалася б внутрішня війна”, – писав О.Солженіцин [29, с.197-198]. Учасник Кенгірського повстання Ференц Варконі стверджує, що „дії шестиста новоприбульців були вмонтовані до плану повстання, саме вони повинні були його розпочати” [4].

Запідозривши змову політв’язнів і кримінальників, табірна адміністрація 23 травня вивезла із зони 421 кримінальника в інше місце ув’язнення, а зруйновані огорожі між зонами відновила [15, с.48]. Це було прямим порушенням домовленостей під час переговорів із владою табору і дало привід до початку повстання. Проте офіційно датою початку Кенгірського повстання вважається 16 травня, коли в’язні вперше вчинили опір сваволі адміністрації. У  документах зазначено, що з 16 травня весь контингент ув’язнених у Кенгірі, у кількості 6500 осіб, відмовився виходити на роботу [18, с.268]. До 7 тисяч страйкарів приєдналося 12 тисяч в’язнів, що працювали на рудниках за 20 км від Кенгіру [27, с. 384-390].

У ніч на 24 травня політв'язні почали повстання. За їх ініціативою ті кримінальники, які залишилися, вибили колодою отвір у заборі до жіночої зони. Слідом за кримінальниками, „щоб їх вгамувати”, у жіночу зону увійшли політв'язні. Всю адміністрацію в'язні вигнали за межі табору, розібрали мури між зонами, збудували барикади, виставили охорону, озброїлися. Над їдальнею вивісили червоно-чорний прапор як символ трауру по загиблих [16, с.89]. Прикметно, що червоно-чорний прапор був і символом революційної боротьби ОУН і УПА. Таким чином, група політв’язнів з 3-го табірного пункту та побутовики, що до них приєдналися, прорвалися через другий пункт і господарський двір до жіночої зони. Як згадує одна з очевидців тих подій, коли „блатні” відступили з господарського двору, його зайняв каральний взвод, тоді політв’язні з 2-ої і 3-ої зон з’єдналися через пролом, бо там вже не було наглядачів і влади МВС. Почулися постріли в господарському дворі, тоді прорвалися в жіночу зону. Свідок стверджує, що „на цей раз це не були жадні здобичі блатні, а друзі долі, жінки заховали їх” [19, с.126]. У телеграмі Міністру внутрішніх справ СРСР С.Круглову йдеться, що контингент 3-го табірного відділення 25 травня цього року на роботу не вийшов, відмову від роботи мотивує: „Чому заклали повністю стіну у жіночу зону, навіщо забрали побутовий контингент, адже побутовики нам не заважали, а допомагали” [18, с.634-635-94]. Цей документ також підтверджує змову політв’язнів і кримінальників.

Як стверджує Марта Кравері, наміри кримінальників щодо жінок не були агресивними: під час повстання не було зафіксовано жодного випадку зґвалтування. Поступово змінювалося мислення ув’язнених і відносини між ними. Така зміна була пов’язана переважно з тим, що засуджені за 58-ю статтею користувалися авторитетом у кримінальників. Із зростанням рівня організованості політв’язнів вони послідовніше чинили опір адміністрації і кримінальному середовищу та шанобливо ставилися до жінок [23, с.324].

Для розслідування застосування зброї 17-18 травня в'язні утворили свою комісію. До неї увійшли: Капітон Кузнєцов (звільнений вранці 18 травня із СІЗО, який сам зголосився керувати комісією), Вагаршак Батоян, Семен Чинчаладзе, Олексій Макєєв, Любов Бершадська і Марія Шиманська. Як зазначено в документах слідства, ця комісія була утворена самими в’язнями в період непокори, яка й керувала нею з 17.05 по 26.06 1954 р. [10, арк.69]. Але у інших документах слідства уточнено функцію комісії: табірна комісія на чолі з К.Кузнєцовим вибрана для переговорів і зв’язку з представниками МВД і Прокуратури СРСР [11, арк.263].

Капітон Кузнєцов – найбільш суперечлива постать Кенгірського повстання. Він народився 1913 р. в с.Медяниково Воскресенського району Саратовської області. Був безпартійний, мав вищу освіту. До 1948 р. працював агрономом райсільгоспвідділу Ростовської області. У травні 1942 р., будучи в лавах Червоної армії командиром полку, що неодноразово нагороджувався орденами і медалями, у 1942 р. попав у німецький полон. У Перемишльському таборі військовополонених за рекомендацією зонденфюрера Райтера у жовтні 1942 р. К.Кузнєцова призначено комендантом табору російських військовополонених. У 1948 р. К.Кузнєцова радянська влада засудила на 25 років за співпрацю з німцями та участь у каральних операціях проти радянських партизанів [11, арк.265].

29 грудня 1953 р. К.Кузнєцов був заарештований за відправку нелегально на волю листів з критикою табірних порядків [33]. У архівних документах збереглися ці листи К.Кузнєцова до коханої жінки (дружина загинула від рук німців, а четверо дітей виховувалися в інтернаті) і до сина. В одному з листів до сина К.Кузнєцов зазначає, у тилу у німців організовував саботаж і диверсії, за що німці його разом з групою із 14 чоловік майже 3 роки тримали у німецьких тюрмах і концтаборах смерті. К.Кузнєцов обурено пише, що нині його – ветерана війни – знову тримають в ув’язненні, ще звинувачують у тому, що приречений німцями до смерті – залишився живим [7, арк.285]. В листі до коханої жінки Кузнєцов описує, що став хворим, старим, зовсім сивий і лисим, що умови утримання в’язнів жахливі, а також зауважує: найгірше, що розстріли в’язнів у радянських концтаборах проводять комуністи з ветеранами війни, які захищали Батьківщину [7, арк.282-284].

З огляду на біографію К.Кузнєцова і приєднання у таборі до малочисельної групи комуністів, після обрання його головою комісії повсталих в’язнів українські націоналісти, як свідчить О.Солженіцин, не мали до нього довіри [29, с.216]. 24 травня представники націоналістичного конспіративного центру, який організував Кенгірське повстання, поставили перед Кузнєцовим питання про переобрання комісії найближчим часом.

24 травня в’язні на чолі зі Слученковим, Кнопмусом та Іващенком зламали стіни в сусідню зону, а в ніч з 24 на 25 травня агітували по бараках не виходити на роботу [13, арк. 113]. 25 травня понад чотири тисячі в’язні третього табірного відділення Степлагу відмовилися вийти на роботу. Міністр внутрішніх справ СРСР С.Круглов і Генеральний прокурор СРСР Руденко у доповідній записці до Ради Міністрів СРСР і ЦК КПРС зазначали, що „масовою непокорою керують засуджені оунівці” [18, с. 618-619].

27 травня розпочалися переговори із повстанцями Кенгіру. Разом із начальником табору, начальником політвідділу, начальником парткому, до табору прибули начальник Управління з нагляду за місцями ув’язнення прокуратури СРСР Вавілов, заступник міністра внутрішніх справ СРСР С.Єгоров, начальник ГУЛАГу МВС І.Долгіх. Комісія в’язнів на чолі з К.Кузнєцовим розпочала переговори у їдальні у присутності близько двох тисяч в’язнів. Біля Кузнєцова були представники націоналістичного конспіративного центру, які тримали ситуацію під контролем.

В’язні поставили перед владою вимоги: „а) притягнути до відповідальності винних у застосуванні зброї 17 травня, а також розслідувати всі факти застосування зброї, що були у 1954 році; б) не застосовувати репресії до членів комісії ув’язнених і не проводити відправку етапів до кінця розслідування, ліквідувати слідчий ізолятор і штрафний барак; в) знизити термін ув’язнення засудженим на 25 років, а також змінити відношення до сімей в’язнів, засуджених за статтею 58; г) відмінити заслання для осіб, звільнених із спецтаборів; д) встановити оплату праці ув’язнених на рівні із вільнонайманими робітниками, підняти шкалу заліків до 5 днів і ввести восьмигодинний робочий день для всіх в’язнів; е) відмінити урядові вироки табірних судів за статтею 58; ж) дозволити вільне спілкування чоловіків і жінок; з) обмежити право адміністрації у питаннях робочої дисципліни стягнень із в’язнів, запроторення в ШІЗО лише з санкції прокурора; и) встановити пільгові умови для заліків жінок; к) приїзд у табір члена Президії ЦК КПРС або секретаря ЦК”. В’язні заявили, що до приїзду члена Президії ЦК КПРС або секретаря ЦК на роботу не вийдуть [18, с.620-621].

28 травня для припинення непокори у найкоротший термін начальник ГУЛАГу І.Долгіх видав наказ №101 про покращення умов утримання ув’язнених, дотримання законності і відновлення порядку у третьому табірному відділенні Степлагу МВС. В’язням 28-29 травня по радіо оголосили поступки: зняти замки з дверей і решітки з вікон житлових бараків, їдалень, санітарних приміщень; ліквідувати слідчий ізолятор, як невідповідний своєму призначенню; враховуючи особливі умови роботи у Джезказгані, переглянути шкалу нараховування заліків робочих днів ув’язненим, надати протягом трьох днів нові правила на затвердження керівництву МВС СРСР; у місячний термін виготовити бланки книжок із заліків робочих днів, заповнити їх і видати в’язням; вжити заходи для своєчасної видачі зарплати ув’язненим;  забезпечити своєчасне виведення і забирання в’язнів з роботи, не допускаючи затримок їх як біля вахти житлової зони, так і на виробничих об’єктах; протягом семи днів облаштувати кімнати для особистих побачень ув’язнених із рідними, а також ввести в дію вказівки МВС СРСР у цьому питанні; у жіночому табірному пункті облаштувати кімнати гігієни; протягом одного тижня вивісити у житлових бараках в’язнів правила внутрішнього розкладу; забезпечити восьмигодинний безперервний відпочинок ув’язнених [15, арк.53-56].

Виконано також й інші вимоги політв’язнів: відповідно до наказу міністра внутрішніх справ СРСР, міністра юстиції СРСР, голови Комітету державної безпеки при Раді Міністрів СРСР і Генерального прокурора СРСР від 13 травня 1954 р. „Про порядок звільнення ув’язнених, які стали душевно хворими або захворіли тяжкою невиліковною недугою” протягом одного місяця оформити справи на в’язнів, що попадають під дію цього наказу, і направити їх у суд на предмет дострокового звільнення від покарання; начальнику і керівному складу табору встановити прийом ув’язнених з особистих питань; з усіх заяв, що поступатимуть, вживати заходи і результати доводити до заявників; покращити роботу спецвідділу для прийому від ув’язнених заяв до вищих інстанцій і своєчасного їх направлення адресатам; відповідно до наказу МВС, МЮ і Генерального прокурора СРСР від 5 травня 1954 р. про виконання Указу Президії Верховної Ради СРСР від 24 квітня 1954 р. „Про дострокове звільнення від покарання засуджених за злочини у віці до 18 років”, оформити справи на осіб, що попадають під дію цього наказу, і направити їх в суд на предмет дострокового звільнення або скорочення терміну покарання; керівництву табору спільно з адміністрацією госпоргану покращити трудове використання ув’язнених, вжити заходи до своєчасного забезпечення бригад матеріалами, інструментами, а також забезпечити виконання заходів охорони праці і техніки безпеки [15, арк.53-56]. З цих часткових поступок влади на вимоги повсталих в’язнів Кенгіру стає очевидним той незадовільний стан, у якому перебували ув’язнені до повстання.

25 травня у повстанців відбулася реорганізація комісії. На зборах у справі переобрання комісії вирішальну роль відіграли політв’язні-члени ОУН і УПА, висунувши кандидатури своїх. Від жіночої зони на місце Бершадської членами комісії стали українки Лідія Супрун і Ганна Михайлевич. Лідія Супрун народилася у 1904 р. в Одесі. До ув’язнення вона проживала у с.Бідків Надвірнянського району Станіславської області, до війни працювала вчителькою. Засуджена в 1945 р. за ст. 54-1„а” і 54-11 із застосуванням Указу Президії Верховної Ради СРСР від 19.04.1943 р. до 15 років каторжної праці. Причиною покарання у московських документах вказано, що „Супрун, проживаючи на окупованій німцями території, добровільно вступила в члени ОУН, де мала псевдо „Орел”. За завданням станичного керівника для УПА збирала серед населення продукти харчування, підготувала двох жінок в члени ОУН, вивчивши з ними 10 заповідей ОУН. При відступі німецьких військ займалася збором інформації про радянську армію і передавала її у підпільний центр ОУН. Її син, Володимир Супрун, в 1944 р. пішов з німцями у складі дивізії СС” [15, арк.17]. Ганна Михайлевич народилася в 1927 р. в с.Славськ Дрогобицької області, закінчила сім класів. У 1945 р. вона була засуджена за ст. 54-1 „а” із застосуванням Указу Президії Верховної Ради СРСР від 19.04.1943 р. до 20 років каторги. Причиною покарання вказано, що у 1943 р. вступила в члени ОУН, з 1944 р. за завданням ОУН носила естафети в села, у вересні 1944 р. була районовою ОУН – старшою сільської сітки 13 населених пунктів (жіноча сотня ОУН) [15, арк.16].

Від другого табірного пункту замість В.Батояна і Чінчаладзе в комісію обрали Омеляна Суничука, Юрія Кнопмуса і Енгельса Слученкова (табірне ім’я – Гліб). Українець Омелян Суничук – греко-католицький священик і капелан УПА [14, арк.21]. Від 3 зони у комісію увійшов вірменин Артавазд Авакян. Реорганізована комісія в’язнів складалася з 10 осіб: К.Кузнєцов, Е.Слученков, Ю.Кнопмус, М.Шиманська, Л.Супрун, А.Михайлевич, О.Макєєв, А.Авакян, О.Суничук, Семкін. Проте кількість членів комісії була несталою, Конспіративний центр часто присилав у комісію нових людей для роботи і контролю над ходом повстання.

К.Кузнєцов виступав за припинення повстання і вихід на роботу, його погляди підтримували і деякі члени Комісії, а О.Макєєв втік від повстання за зону. Знаючи все це, українські націоналісти зумисне, залишили К.Кузнєцова на чолі Комісії політв'язнів. Обрання Кузнєцова головою комісії було потрібно, щоб надати цьому повстанню менш виразний антирадянський й антиросійський характер і тим самим у майбутньому зберегти від репресій і помсти каральної системи якомога більшу частину активних учасників повстання. Під приводом безпеки Кузнєцову виділили особисту охорону, щоб тримати його під постійним наглядом і перешкодити йому втекти з табору [14, арк.21]. Факт такої охорони підтверджують і матеріали слідства, де йдеться: „Навіть так званий „голова комісії” Кузнєцов і той охороняється злочинцями – не тому, що Кузнєцову хочуть забезпечити життя, а з бритвою в руці примушують бути організатором їх розгулу” [15, арк.96]. А.Кропочкін у спогадах зазначав: „Зрозуміло, що забастовку затіяли „західники”, „бандерівці” – так ми їх називали, росіяни… І після заклику до забастовки настало певне заціпеніння, і перша думка: „Чим все це закінчиться?” Їм, з двадцятилітніми термінами, втрачати було нічого, а ми, багато „москалів”, відбули хто половину з десяти, хто закінчував термін. І тепер ми повинні стати якщо не співучасниками забастовки, то заручниками. Потім воно так і стало” [24, с. 396-397].

Насправді керівництво повстанням взяв на себе Конспіративний центр із українських і прибалтійських націоналістів. Повсталі навмисно оберігали справжніх своїх лідерів від ризику. Колишні члени ОУН не дозволили ввійти у керівництво Михайлу Сороці – провідному члену ОУН, людині, яку вважали ідейним патріархом політв'язнів у радянських концтаборах. „Михайло Сорока до комісії не ввійшов. Однак своїм табірним досвідом, своїми порадами Сорока був неоцінимий. На повстання він дивився скептично, воно, на його думку, не матиме успіху, якого ждала ця чесна патріотична молодь. Як і бувало, на такі протести Москва має одну відповідь – кулі!”, – вважає автор книжки „Чайки Кінгіру” Йосип Кульчик [25, с.72]. Основна робота і відповідальність лягла на плечі тих, хто діяв відкрито.

Про те, наскільки керівництво Кенгірського повстання було контрольоване українськими націоналістами, О.Солженіцин свідчить: „Чи увійшли в цю Комісію головні справжні натхненники повстання? Очевидно, що ні. Центри, а особливо український (у всьому таборі росіян було не більше чверті), очевидно залишились самі по собі. Михайло Келлер, український партизан, який з 1941 р. воював то проти німців, то проти більшовиків, а в Кенгірі публічно зарубав стукача, з’являвся на засідання мовчазним спостерігачем від того штабу” [29, с.206].

Особа Келлера є дуже цікавою. Коли члена УПА Василя Пендрака спіймали партизани С.Ковпака, то хтось висловився, що попався єврей з УПА. В.Пендрак миттєво зреагував і назвався Гершем Келлером, що родом із с.Аненберг Славського району Дрогобицької області (колись він знав цього єврея). Таким чином, він вберіг від репресій рідних і знайомих, а також друзів по боротьбі, які його за таким іменем не знали. Насправді, як вважає М.Формозов, В.Пендрак родом із села Огерці з місцевості Ліско (нині територія Польщі) [33]. У документах слідства йдеться, що Келлер був засуджений 1944 р. за ст. 58-1 „а” і 58-11 КК РРФСР на 10 років ВТТ за участь в ОУН-УПА, вдруге у 1948 р. був засуджений табірним судом „Карлагу” за ст. 2 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 4.06.1947 р. за крадіжку державного майна на 10 років, втретє 1950 р. „Келлер” був засуджений за ст. 59-3 КК РРФСР „за вбивство у таборі кухаря” [15, арк.15].

Матеріали слідства також свідчать про те, що Кенгірським повстанням керував Конспіративний центр націоналістів, переважно українських. У документах збереглася детальна схема керівництва повстанням. У ній вказано така структура: головним керівним органом був Конспіративний центр; йому підпорядковувалась комісія з ув’язнених і три відділи: військовий, безпеки і пропаганди. Члени Конспіративного центру були засекречені, і прізвища усіх так і не були встановлені. Конспіративний центр представляли п’ять в’язнів: І.Кондратас, Віктор „Ус”, О.Суничук, Вахаєв, Келлер [15, арк.18].

Іозас Кондратас народився в 1913 р. в с.Кінка Попилянської волості у Литві. Мав вищу юридичну освіту. Належав до організації литовських націоналістів. Уперше засуджений 1941 р. Особливою Нарадою при НКВС СРСР на 8 років ВТТ, удруге засуджений 19.08.1951 р. Судовою Колегією з кримінальних справ Кокчетавського облсуду за ст. 58-10 ч.1 КК РРФСР на 10 років ВТТ. Українець Віктор Скірук мав табірне псевдо „Ус”. Народився В.Скірук в 1929 р. у с.Мстишин Луцького району Волинської області. Освіта 8 класів. За участь в ОУН і УПА був засуджений 24 липня 1948 р. воєнним трибуналом МВС Волинської області за ст. 54-1 КК УРСР на 25 років ВТТ [14, арк.145-147].

Комісії політв’язнів підпорядковувалися відповідальні чергові у табірних пунктах: 1 т/п – М.Шиманська, 2 т/п – Фіш, 3 т/п – Гончаров, а також групи постачання на чолі з М.Шиманською і санітарів на чолі з А.Авакяном [15, арк.18].

Знаючи жорстокість радянської системи, в'язні готувалися до оборони. Воєнний відділ очолив „Келлер”. Відділу підпорядковувалися: лабораторія з виготовлення вибухових речовин на чолі з Лобастовим, хімічна лабораторія з видобутку водню під керівництвом Релена. У кожному табірному пункті було призначено командира пункту опору і керівника штабу: 1 т/п – З.Ібрагімов, В.Іващенко, 2 т/п – Лежава, Вахаєв, 3 т/п – Задорожний, Долгополов, 4 т/п – Варуняк, Драк. Усі вони мали у своєму підпорядкуванні командирів корпусів, бараків, секцій, бригад, контрольних постів, ударних бригад із чеченців [15, арк.18].

Відділ безпеки, який очолив Е.Слученков, створено для виявлення і захисту від агентів табірної адміністрації, яких вона мала серед в'язнів. У документах слідства в назві відділу безпеки слово „безпеки” скрізь українською мовою. Очевидно, це збережено для доказу того, що цей відділ був створений на зразок Служби Безпеки УПА. Він мав три підрозділи комендатура і поліцейська дільниця (очолював В.Іващенко), розшукове бюро (входили Віктор „Ус”, Мельников, Хартанович), тюрма (очолив Рябов). Литовський націоналіст Іозас Кондратас керував всіма прибалтійськими націоналістами і, будучи юристом за фахом, організував Бюро збору скарг в'язнів про злочини в Степлагу, яке підпорядковувалося комісії в’язнів. У цьому Бюро йому допомагав Геннадій Литвинов [15, арк.18].

Від 24 травня Урядова комісія, створена у зв'язку з повстанням, в яку ввійшли керівники ГУЛАГу і Прокуратури СРСР, розпочала через радіо і гучномовці вмовляти в'язнів припинити страйк і вийти на роботу, обіцяючи полегшення. Ув’язнені розуміли, що обіцянки влади часто були лише на папері. У відповідь на ці заклики Конспіративний центр 1-2 червня 1954 р. утворив відділ пропаганди на чолі з Ю. Кнопмусом [14, арк.42]. Відділ мав підрозділи: радіовузол (в'язні давали у відповідь свої радіопередачі і виступи), рупористи (виголошували заклики до солдат не підкорятися табірній адміністрації і не вбивати невинних людей), наочної агітації (малювали бюлетень, карикатури), друкарі (випускали листівки), розповсюджувачі листівок (розкидали їх за зону на повітряних зміях), агітатори, священики (відправляли богослужіння, вінчали закоханих). У підрозділ радіовузла входили: Сапрін, А.Кострицький, Ліпко, Курсаков, Шахватов, „Борис Олексійович”, Котенко; до рупористів належали: Комаров, Касимов, Пескін, Гриневич, Зель, Гончаров; у підрозділ наглядної агітації входили: Бойко, Коротин; розповсюджувачами листівок були: Зехов, Соболєв, Ямало-Чото, Худенко; у підрозділ друкарів входили: Шілівський, Густів, Судороженко; агітаторами були: Грикало, Бакастов, Соніч, Король; священики: Куява, Бережний, Григорій, Зора [15, арк.18].

Повстанці виготовили повітряну кулю з листівками для підйому гасла про приїзд члена Президії ЦК КПРС і плаката з текстом: „Ганьба берієвському свавіллю!”, але після злету куля зачепилася за паркан і згоріла. Під керівництвом пропагандивного відділу політв’язні запускали за допомогою повітряних зміїв за межі зони близько 25 видів різноманітних листівок російською і казахською мовою загальним накладом понад 600-700 екземплярів [2, с.101]. За час повстання було виготовлено сім бюлетенів, в’язні випускали плакати, відозви, стінгазету з новинами і карикатурами. Вночі вони по радіо зверталися до солдат, зібраних біля зони, із закликами не стріляти у в’язнів, пояснювали їм свої вимоги  [15, арк.219].

Документи слідства неодноразово свідчать, що під керівництвом Віктора Скірука за вказівкою Келлера і Слученкова, із матеріалу з господарського двору в’язням-охоронцям Степлагу було пошито взуття і форму на зразок одностроїв УПА [14, арк.29]. На охорону, як правило, Конспіративний центр ставив в’язнів з колишніх прибалтійських націоналістів і вояків УПА, їм допомагали ударні загони з чеченців, про які згадується у структурі воєнного відділу [15, арк.219]. Очевидно, що усі в’язні були погано забезпечені одягом, тому охорону, на яку покладалася найбільша відповідальність, вирішили одягнути першочергово.

Надзвичайний талант під час повстання виявив український політв'язень Анатолій Кострицький. Він народився в 1927 р. у місті Великий Тормак Запорізької області, освіта – сім класів. Засуджений 6.08.1949 р. воєнним трибуналом Таврійського воєнного округу за статтями 58-1 „а” і 182 ч.1 КК РРФСР на 25 років ВТТ [14, арк.145]. Незважаючи на малу освіту, А.Кострицький був чудовим спеціалістом по радіоелектротехніці, він зробив радіовузол, виготовив мікрофони і динаміки, які поставив на бараках, укріпивши на них резонатори, контролював нормальну роботу радіовузла при передачі текстів промов. Коли в червні 1954 р. зона табору була відключена від електромережі, Кострицький створив міні-електростанцію і переобладнав генератор. Він встановив телефонний зв'язок між приміщеннями членів Комісії і штабами повстання, обладнав комутатор, навчив телефоністок і склав графік чергувань [13, арк. 116]. А.Кострицький намалював схему самопалів і саморобної гранати, а також обладнав майстерню по виготовленню холодної та вогнепальної зброї [14, арк.133-134].

Виготовлення зброї тривало у повсталому таборі цілодобово, адже в’язні розуміли, що попереду можлива збройна сутичка із військами влади. Як згадує білоруська повстянка Вєра Космовіч, жінки брали активну участь у виготовленні скляного порошку, наповнюванні пляшок піском і вапном для кидання в очі на випадок нападу на них. І самі жінки на шиї носили хустинки з піском [22]. Усі повстанці брали активну участь у спорудженні барикад. Як свідчать документи, під час повстання комендант жіночої зони Зайдула Ібрагімов виводив жінок також на спорудження загороджень [8, арк. 37].

Очевидці подій згадують, що на подвір’ї табору завжди відбувалися богослужіння, які правили православні й католицькі священики-в’язні. Греко-католицький священник Антон Куява провів вінчання кількох молодих пар ув’язнених чоловіків і жінок. Багато з них раніше таємно листувалися, а в час повстання зустрілися і вирішили взяти шлюб. Він цих шлюбів народжувалися і діти – діти Кенгірського повстання. Українка Ольга Лядська взяла шлюб з угорцем Ференцем Варконі. Доля після Кенгірського повстання розвела їх назавжди, але в Ольги народилася донечка Олена, яка нині є відомим українським політиком, народним депутатом України – її ім’я Олена Бондаренко [4].

Жінки прикрашали табір, шили і вішали прапори на дахах їдалень усіх трьох таборів. Ковалі день і ніч кували у табірних кузнях ножі й своєрідні списи з віконних ґрат, жінки робили „гранати” з пляшок, наповнюючи їх бензином або хімікатами з лабораторії здобування кисню. Для звернення за допомогою до Міжнародного Червоного Хреста в’язні з частин рентгенівського апарату з лікарні та інших медичних приладів зібрали надавчий радіоапарат, за допомогою якого постійно посилали заклики на волю різними мовами. Звісно, радіо було слабке, але його передачі чули у Караганді й столиці Казахстану – Алма-Аті [1, с. 82-86].

Михайло Сорока організував і керував хором, який виконував „Гімн Кенгірського повстання” на його слова і музику, пісню „Любіть Україну” на слова В.Сосюри, „Соколи, соколи, ставайте в ряди” та пісні інших національностей. Як згадує І.Пінчуков, у дні повстання в’язні відчували себе вільними [26]. „Хоч ми й жили надголодь, цього не відчували і в пам’яті не зафіксувалося. Ми жили емоціями. Богослужіння, молебні, репетиції хору, концерти і готовність кожної хвилини – на барикади. Не було часу думати про їжу! Які були цікаві концерти! В них брали участь усі народності”, – згадує Е.Войцехович-Рафальська [5, с.112].

Члени урядової комісії С.Єгоров, І.Долгіх і Вавілов звітували 19 червня Міністру внутрішніх справ СРСР генерал-полковнику С.Круглову, що в 1-му і 2-му табірних відділеннях на роботу виходять всі, але ув’язнені виявляють велике зацікавлення до подій у 3-му табірному відділенні [18, с 632-633]. Чутки про події у 3 зоні Степлагу поширилися далеко за межі табору, області і республіки. Про це свідчили факти попередження родичів, що їхали на побачення до в’язнів [12, арк. 41]. Влада у своїх повідомленнях до повсталих в’язнів перелічувала поступки, на які частково пішла, навіть звітувала про певні покарання винних. Зокрема, в одному зі звернень йшлося, що солдата охорони Калімудіна, який стріляв по колоні в’язнів 15 травня 1954 р., засуджено до 4 років позбавлення волі. Окрім того, влада застерігала, що масова непокора політв’янів набрала антирадянського характеру зі всіма відповідними наслідками [8, арк. 166]. Ці повідомлення про поступки режиму, вважає В.Козлов, а також можливість проводити службові розслідування і передача по них висновків у прокуратуру для притягнення винних до кримінальної відповідальності, свідчить про високий урядовий статус комісії [21, с.324]. Але жодні вмовляння і обіцянки влади пільг та полегшень не діяли на повсталих.

Багатозначними є факти, які прозвучали на партійних зборах первинної парторганізації 3-го табірного відділення Степного табору МВС, що відбулися за участю урядової комісії з Москви. У виступі одного з працівників адміністрації табору йшлося, що в’язні живуть впроголодь, що наглядачі своєю поведінкою вросли в табір – за рахунок відходів від харчоблоку в’язнів вони вигодовують своїх свиней, а під час повстання відверто кажуть, що горять на цій забастовці, бо нема чим свиней годувати. [12, арк. 34]. Інший комуніст на зборах висловив жаль, що після Норильського повстання не прислухалися до пропозиції вивезти харчоблоки за межі зони, тоді б кенгірські повстанці на штрафному пайку так довго б не протрималися [12, арк. 37].

Представник урядової комісії І.Долгіх на партзборах зазначив, що табори захопилися господарчою діяльністю, а замість перевиховання в’язнів – дресирували їх, бо всі табірні стіни, побудови, клітки зроблені для дресирування тварин, а не для людей. І.Долгіх наголосив, що повстанські події, що відбуваються у таборі внесли розгубленость серед працівників табору, проте обстановка і умови роботи змінилися, а робота з ув’язненими і є їхнє виробництво [12, арк. 40-41].

Проте у Москві вирішили, що вже досить чекати на мирне вирішення справи повстанців. 21 червня С.Круглов повідомив телеграмою, що 24 червня у Кенгір прибуде військовий ешелон, у складі якого п’ять екіпажів танків Т-34 з першої дивізії внутрішніх військ [18, с.615]. Разом із технікою 24 червня у Кенгір С.Єгорову надійшла телеграма С.Круглова: „Обговоривши обстановку у Степовому таборі, комісія у складі Руденка, Сєрова і Круглова прийшла до висновку про те, що непокору в’язнів у 3-му табірному відділенні і кримінально-злочинну діяльність організаторів цієї непокори треба присікти... Метою операції має бути – зломити опір...” [18, с.622-623]. 26 червня з 3 години 25 хвилин до 4 годин ранку комісія МВС по радіо звернулася до повсталих політв’язнів із вимогою здатися, з повідомленням про введення військ. Після цього в зону було введено 1 600 осіб, солдат із 98 собаками, 3 пожежні машини, 5 танків Т-34 [16, арк.156]. Це був єдиний випадок використання танків для придушення повстання у таборах.

Почалася кривава розправа. В'язні організували самооборону, забарикадувавшись у шести бараках [18, с.641-642]. У страшній кривавій боротьбі у хід пішли танки, їм допомагали літаки стріляючи згори. Солдати-піхотинці кидали у в’язнів газові шашки і стріляли. Михайло Сорока разом із санітарами рятував поранених. Очевидець тих подій Ференц Варконі згадує: „Побачивши танки, в’язні жіночого табору, щоб рятувати своїх друзів, вийшли назустріч ворогу. Майже всі вони були святково вдягнуті у вишиті сорочки. Близько двох сотень жінок і дівчат взялися за руки і лавами рушили проти танків. Але танки не зупинилися. Вони навіть не зменшили швидкість й один за одним переїхали живу фалангу. Одночасно солдати кинулися до бараків, розстрілюючи кожного зустрічного” [1, с. 82-86]. Багато з учасників Кенгірського повстання розповідають різні епізоди, які вкарбувалися в їхню пам’ять під час придушення повстання. Литовський націоналіст Альфонсас Урбанас на все своє життя запам’ятав, як його відштовхнула від танка ціною свого життя дівчина-українка [32]. Повстанці Кенгіру виявили свій героїзм не лише у сміливості повстати проти цілої карально-репресивної системи СРСР, а й в останньому своєму опорі при придушенні повстання. Вони вирішили зустріти свою смерть у бою під час повстання, а не загинути від щоденної рабської праці, знущань і катувань.

Документи слідства значно занижують кількість знищених повстанців, оскільки перед комісією МВС було поставлене завдання придушити Кенгірське постання із найменшими втратами [18, с.636-637]. В одних документах вказано, що із повсталих в’язнів загинуло лише 35 чоловік [18, с.641], в інших – 37 в’язнів загинуло, 61 доставлено у шпиталь, з яких 9 померло, 543 отримали тілесні пошкодження, із солдат лише 40 отримали тілесні пошкодження і контузію [15, арк.278]. Водночас, у документах сказано, що „у масовій непокорі 3 табірного відділення Степлагу брало участь 5392 ув’язнених, з них 43% жінок. Основну масу в’язнів в табірному відділенні складали (72%) засуджені за зраду Батьківщини та інші тяжкі злочини (оунівці, прибалтійські націоналісти) [17, с.52]. На таку кількість посталих вказана кількість загиблих у придушенні повстання виглядає достатньо сумнівною, тож єдиним більш повним джерелом кількості загиблих можуть вважатися спогади учасників, які залишилися живими. Аналіз цих свідчень показує, що у середньому убитих і покалічених повстанців було понад 700 осіб. Цю цифру загиблих називає у своїх спогадах і політв’язень Я.Цилинський [34, с.15].

Під час придушення Кенгірського повстання, за даними слідства, на території житлової зони табірного відділення, у бараках, а також в ув’язнених вилучено: 1577 металевих прутів і пік, 291 ніж зразка „фінки”, 68 саморобних шабель, 36 саморобних гранат, 4 пістолети, 26 сокир, 40 саморобних вил і списів, 400 пляшок із негашеним вапном і 300 пляшок із піском, понад 20 кілограмів товченого скла, 2113 штук інших видів гостро ріжучих і металевих предметів [15, арк.280]. Про інший конфіскат свідчить і Акт на знищення речових доказів із кримінальної справи № 84. [8, арк.190]. Щоб скомпрометувати повстанців, адміністрація концтабору пустила чутку серед населення Казахстану, яке дізналося про Кенгірське повстання, ніби війська стріляли холостими патронами, а в’язні самі вбивали один одного. Копати могили цього разу не поставили, як раніше, в’язнів (щоб уникнути зайвого розголошення); це зробили військові. Біля 300 чоловік закопали в зоні, решту – десь у степу [20, с. 81].

 „Нас по чотири вишикували у колону і в супроводі конвоїрів із собаками повели у степ, – згадує Ганна Борецька. – Там напоготові стояли „чорні ворони”. До кожної групи підходили військові з формулярами особових справ, зачитували прізвища в’язнів. Каторжників і тих, у кого термін покарання був 25 років, повантажили у „чорні ворони”, повезли у невідомому напрямі. Нас, десятилітників, повернули у зону. У зону подали вантажні автомобілі. Нас заставили вантажили тіла людей, розчавлених танками. То було страшне, нелюдське видовище. Карателі заставляли нас класти трупи один на один штабелем, наче дрова. З кузовів автомашин текла кров. Від болю і мук надривалися наші серця. Здавалося, що весь світ став пеклом для людей” [3].

Спогади очевидців природно відрізняються одне від одного, оскільки кожен з них міг бачити іншу картину й інакше сприймати хід подій. Загиблих повстанців Кенгіру поховали у степу – так вважає інший учасник повстання Ілько Тафійчук: „Уся земля була залита кров’ю. На тій території, де щойно був табір, трупів лежало стільки, що не можна було йти, не ступаючи на криваве місиво. Отак солдати виводили під дулом автомата тих небагатьох, хто залишився у живих. Коли пилюка сіла, в зону в’їхали самоскиди і солдати почали вантажити на них розстріляних та рештки розчавлених гусеницями. Вивозили ховати в степ, де екскаваторами для цього викопали траншеї. Я бачив, як вантажили на самоскиди не лише мертвих, але й поранених, покалічених. Їх, ще живих, закопували бульдозерами разом із мертвими” [31].

Влада заарештувала 436 активних учасників повстання, з них 36 (у тому числі і члени Комісії) проходили по справі про Кенгірське повстання, всі інші потрапили до тюрми. Тисяча ув'язнених (500 жінок і 500 чоловіків), які підтримували повсталих, були відправлені у Дальстрой і в Озерний табір [15, арк.282]. У липні-серпні 1954 р. тривало розслідування причин Кенгірського повстання. 29-31 серпня начальник слідчого відділення режимно-оперативного відділу Степлагу МВС СРСР старший лейтенант Дерюгін склав обвинувальний висновок активістам повстання, які залишилися живими після його придушення. 31 серпня затвердив обвинувальний висновок начальник режимно-оперативного відділу Степлагу МВС СРСР капітан Васильєв [14, арк.91, 147]. Попереднє розслідування завершилося 29 серпня 1954 р. Карна справа №84 мала назву „Справа про звинувачення Слученкова, Келлера та інших”, вона складалася із чотирьох томів, останній том містив речові докази (10 пакетів-підшивок) [9].

У слідчій справі №84 обвинуваченими були: Енгельс Слученков, Герша Келлер, Віктор Рябов, Юрій Кнопмус, Капітон Кузнєцов, Зайдула Ібрагімов, Валентин Іващенко, Віталій Скірук, Анатолій Задорожний, Анатолій Кострицький, Болеслав Геріньш, Марія Шиманська, Іозас Кондратас. Їх було обвинувачено у злочинах за статтями 59-2 ч.1 „а”, 59-3 і 58-14 КК РРФСР, ст. 2 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 4 червня 1947 р. „Про кримінальну відповідальність за крадіжку державного і громадського майна”, ст.2 ч.2 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 4 червня 1947 р. „Про посилення охорони особистої власності громадян” [14, арк.91]. Суд над активістами Кенгірського повстання проходив від 21 липня до 8 серпня 1955 р. у місті Джезказган. Головою суду був член Верховного суду Казахської РСР Тлегенов, народними засідателями – Шейн, Татімов, секретарем – Владімірова. Як записано у вироку суду, Слученкова, Келлера, Рябова, Кнопмуса, Кузнєцова, Іващенка було засуджено на 10 років ув’язнення, а „згідно з указом від 13 січня 1953 р. „Про заходи для зміцнення боротьби з особливо злісними проявами бандитизму серед в’язнів у виправно-трудових таборах” – до вищої міри карного покарання, розстрілу. На підставі ст. 49 всіх звинувачених вважати засудженими до розстрілу” [13, арк. 111-123]. Але точно відомо, що 18 вересня 1956 р. розстріляли Г.Келлера і Ю.Кнопмуса, який перед смертю встиг передати записку з повідомленням, що їх зрадив К.Кузнєцов. За інформацією М.Формозова, Е.Слученков відсидів у таборах аж до 80-х років [33]. Згідно вироку, Ібрагімову, Задорожному, Кострицькому, Геріньшу, Шиманській, Кондратасу „на підставі ст. 49 звинувачених вважати засудженими згідно з ст. 59 п.3 на 10 років ув’язнення, окрім Шиманської, якій на підставі ст.51 знизити термін до 5 років” [14, арк.294]. А.Кострицького було звільнено у травні 1957 р. Помер він 19 вересня 1995 р. в с.Ярців на Івано-Франківщині, де проживав [33].

Із трьох жінок, що входили до складу комісії політв’язнів, засуджено було лише одну М.Шиманську. Л Л.Супрун загинула під час придушення повстання, Г.Михайлевич перевели до тюрми, як і В.Скірука [8, арк. 86]. Із приречених на розстріл вижив лише В.Скірук. Він написав прохання про помилування голові Верховної ради Ворошилову, який прохання задовільнив. Проте звільнено В.Скірука було лише через 10 років – у 1966 р. Він повернувся жити у Луцьк, де помер 13 січня 1998 р. [28]

К.Кузнєцов, попри смертний вирок, не був розстріляний. Одразу після придушення повстання протягом 27-29 червня він за власним бажанням написав на ім’я заступника міністра С.Єгорова і членам комісії МВС СРСР і Прокуратури СРСР повідомлення, де повністю видав усіх організаторів Кенгірського повстання. Це повідомлення зіграло значну негативну роль у формулюванні звинувачень активістам повстання. К.Кузнєцов детально описав хід повстання, а також вказав, що головними його організаторами були українські націоналісти. Щодо свого головування у комісії в’язнів під керівництвом і повним контролем Конспіративного центру, Кузнєцов писав: „Мені довелося грати неблагородну роль артиста, але не маріонетки... Визнаю свою вину в тому, що брав участь у повстанні і був головою комісії, і, не дивлячись на мої зусилля, не зміг добитися виходу в’язнів на роботу”. І далі: „Я не заперечував наполегливості націоналістів бути присутніми на зустрічах із вами, щоб показати їх комісії МВС і прокуратури... Залишався в комісії з метою добитися того становища, яке було після другого протесту в’язнів, намагався знайти шляхи для виходу в’язнів на роботу, а також прагнув знайти можливість подачі будь-якими способами вам інформації про становище в таборі, про що повідомив вам через прокурора Степлагу Нікологорського” [14, арк.21, 26, 37, 38]. Ціною зради К.Кузнєцов не був розстріляний. У жовтні 1954 р. Його справу було переглянуто й відправлено на дорозслідування (згодом слідство визнало його звинувачення у співпраці з німцями в роки війни недоведеним). 8 серпня 1955 р. виїзна сесія Верховного суду Казахської РСР засудила його до розстрілу як керівника комісії повсталих в’язнів, але у вересні 1955 р. К.Кузнєцов попав під амністію, 30 листопада це рішення було замінено на 25 років ув’язнення у ВТТ, Кузнєцов був переведений в Карлаг. У листопаді 1957 р. справу Кузнєцова було припинено, а в квітні 1960 р. Він вийшов на волю і поселився в м. Анапа Кустанайського краю Казахстанської РСР [7, арк. 258-259, 273]

У 1956 р. Степлаг агонізував. Ув’язнені ходили без номерів на одежі і спали у бараках без решіток на вікнах. Нові засуджені за ст. 58 в табір не поступали. Степлаг поповнювався за рахунок переведення ув’язнених із інших таборів, що мало менше економічне значення. Влітку 1961 р. табір припинив свою діяльність [34, с.34-36.]

Кенгірське повстання тривало 42 дні – від 16 травня до 26 червня 1954 р. Попри те, що повстання було придушене, політв’язні – повстанці Кенгіру – здобули перемогу, яка своїм значенням перевищувала жертви. Трагедія і героїзм повстанців у Кенгірі – яскравий приклад незламності, прагнення до волі. Чітка організація постання, діяльність у концтаборі та їх масштабність свідчать про рівень політичних в’язнів у своєму розвитку – освіченість, інтелектуалізм, досвід національно-визвольної боротьби тощо. О.Солженіцин стверджує, що „якщо Кенгірському страйку можна приписати у чомусь силу, то сила була – в єдності” [18, с.207]. Українці гуртувалися між собою і ставали гідним прикладом згуртованості для представників інших поневолених націй і народів у боротьбі за права людини і нації, у боротьбі за незалежність своїх національних держав.

Кенгірське повстання стало одним з найяскравіших виразників кризи ГУЛАГу. Воно спричинило серйозні зміни в каральній системі. Була проведена реорганізація виправно-трудових таборів, створено нові табірні відділи з меншою кількістю ув’язнених, зосереджених в одному місці, оскільки цей фактор мав вирішальне значення під час повстання. Здійснено перегляд всієї системи кадрів, що займались наглядом над ув’язненими, з вимогою більш суворої репресивної політики. Поступово почалось демонтування величезної мережі концентраційних таборів, чим змінювалась сама роль МВС в економіці країни. ГУЛАГ як економічна „імперія” міг вижити тільки за умови посилення терору і беззаконня, однак це було прямим протиріччям потребам бюрократичного апарату. Тому була здійснена повна реорганізація системи: протягом кількох років було звільнено дві третини ув’язнених, виправно-трудові табори (ВТТ) були скасовані; в’язні, що відбували термін ув’язнення у ВТТ, були переведені до колоній, а особливо небезпечні – до тюрем. Основною метою примусових робіт оголосили перевиховання ув’язнених, а не експлуатацію їхньої праці. Це „перевиховання” носило тоталітарний характер, було спрямоване на нівелювання особистості. За кілька років було звільнено дві третини ув'язнених, величезна мережа концтаборів була суттєво зменшена. ГУЛАГ було реорганізовано, зменшилась роль концтаборів і в економіці СРСР.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА:

1. 500 Безіменних // Визначні українські жінки: матеріали і гутірки для юначок СУМА. – Нью-Йорк: СУМА. Головна управа, 1967. – Вип. ч. 24.
2. Алланиязов Т., Наймушина О. «…Неповиновение надо пресечь». К истории восстания заключенных 3- го отделения Степного лагеря МВД СССР (16 мая – 26 июня 1954 года). Документы. Факты. Суждения / Турганбек Алланиязов, Олеся Наймушина. – Алматы: «Фонд XXI век», 2004. – 157 c.
3. Борецька Ганна. Спогади, 14 жовтня 2002 р. Оригінал, автограф (з приватного архіву Л.Бондарук).
4. Варконі-Лебер Ференц. Допоки оного дня // http://www.rukhpress.com.ua/008815/print.phtml
5. Войцехович-Рафальська О. Нас було десять тисяч у Кенгірі... / Омеляна Войцехович-Рафальська // Біль. – 1991. – Вип. 1. – С. 109-112.
6. Государственный архив города Жезказган (далі – ГАГЖ). – Ф. 468 П. Политотдел Степлага.  – Оп.39. – Д. 50. Протоколы собраний первичной парторганизации 3 лагерного отделения за  1954 год. – 421 лл.
7. ГАГЖ. – Ф. 89. Прокуратура города Жезказгана. – Оп. 3. – Д. 4099. Материалы следственно-архивного дела Кузнецова Капітона Івановича. – 285 лл.
8. ГАГЖ. – Ф. 89. Прокуратура города Жезказгана. – Оп. 3. – Д.19. Наблюдательное производство по уголовным делам на буквы К,С,Г,Р,З,Ш. – 752 лл.
9. ГАГЖ. – Ф. Коллекция документов из следственного дела  84. –Определение судебного заседания Постоянной сессии Карагандинського обласного суда. – 2 лл.
10. ГАГЖ. – Ф. Коллекция документов из следственного дела  84. –Определение № 22/56н Судебной коллегии по уголовным делам Верховного Совета Казахской ССР.  – 1-4 лл.
11. ГАГЖ. – Ф. Коллекция документов из следственного дела  84. –Определение Судебной коллегии по уголовным делам Верховного суда СССР. – 3 лл.
12. ГАГЖ. – Фонд 468 П. Политотдел Степлага. – Оп.39. – Д. 2 – Протоколы собраний первичной парторганизации 3 лагерного отделения за 1950-1955 годы. – 685 лл.
13. ГАГЖ. – Ф. Коллекция документов из следственного дела  84. – Приговор. – 113 лл.
14. Государственный архив Российской Федерации (далі – ГАРФ). ГАРФ. – Ф. 8131. Прокуратура СРСР. 1924-1991. – Оп. 32 за 1954 г. – Д. 3777. Материал проверки о применении оружия в Степлагу МВД (Кузнецов К.И, Задорожный А.И и др.) . – 14.06.1954 г. – 8.02.1956 г. – 309 лл.
15. ГАРФ. – Ф. 9414. Главное управление мест заключения (ГУМЗ) Министерства внутренних дел СССР. 1930-1960. – Оп. 1. – Д. 228. Материалы по расследованию случая массового неповиновения заключенных в Степном ИТЛ. – VI – VII 1954 г. – 291 лл.
16. ГАРФ. – Ф. 9414. Главное управление мест заключения (ГУМЗ) Министерства внутренних дел СССР. 1930-1960. – Оп. 1. – Д. 2616. Материалы переписки по режиму содержания заключенных: Степной ИТЛ. Т.3, 1953 р. – 36 лл.
17. ГАРФ. – Ф. 9414. Главное управление мест заключения (ГУМЗ) Министерства внутренних дел СССР. 1930-1960. – Оп.1. – Спр.1394 – Докладные записки и справки, аналитические сведения о числености, движении и составе заключенных. 1953 г. – 1956 г. – 53 с.
18. ГУЛАГ: Главное управление лагерей, 1917-1960. / Под ред. акад А.Н.Яковлева; сост. А.И.Кокурин, Н.В.Петров. – М.: МФД, 2000. – 888 с. – (Россия. ХХ век. Документы).
19. Дашкевич Я. Кенгірське повстання 16 травня – 26 червня 1954 р.// Україна в минулому. Випуск 3. – Київ-Львів, 1993. – С. 114-133.
20. Карпенко В. Українці в Казахстані / Віталій Карпенко. – Київ: Газета “Вечірній Київ”, 2000. – 128 с.
21. Козлов В.А.Неизвестный СССР. Противостояние народа и власти. 1953-1985 гг. / Козлов Владимир Александрович, М.: Олма-пресс, 2006. – 448 с.
22. Космович Віра. Спогади. 21 жовтня 2004 р. Відеозапис, оригінал (з приватного архіву Л.Бондарук).
23. Кравери М. Кризис Гулага. Кенгирское восстание 1954 года в документах МВД / Пер. с итал. С.Логиша / Марта Кравери // Cahiers du Monde russe. – juillet-septembre 1995. – № 36-3. – С.319-343.
24. Кропочкин А.Е. Воспоминания бывшего каторжника СЛ-208 // Поживши в ГУЛАГе: Сб. воспоминаний. / Сост. Солженицын А.И. - М.: Русский путь, 2001. – 408 с. – (Всероссийская мемуарная библиотека. Наше недавнее / Ред. Солженицын А.И.; Вып. 7). – М.: Рус. путь, 2001. – С.359-401.
25. Кульчик Й. Чайки Кiнгiру / Йосип Кульчик. – Львiв: Край, 2000. – 121 с.
26. Пінчуков Ігор. Спогади, 22 жовтня 2004 р.  Оригінал, автограф (з приватного архіву Л.Бондарук).
27. Силюети непокірних... / Лист Михайла Сороки // Визвольний шлях. – 1973. – № 4-5. – С. 384-390.
28. Скірук Віталій. Спогади, 18 квітня 1996 р. Оригінал, автограф (з приватного архіву Л.Бондарук).
29. Солженицын А. Архипелаг ГУЛАГ. Т.3. – М.: Инком НВ, 1991. – 384 с.
30. Тамарина Р.М. Щепкой в потоке... / Руфь [Мееровна] Тамарина; Томское обл. ист.-просвет., правозащит. и благотв. о-во „Мемориал” // Музей обществ.-полит. истории ХХ в. - Томск: „Водолей”, 1999. – 320 с.
31. Тафійчук Ілля. Спогади, 5 вересня 2002 р. Оригінал, автограф (з приватного архіву Л.Бондарук).
32. Урбонас Альфонсас. Спогади. 20 жовтня 2004 р. Відеозапис, оригінал (з приватного архіву Л.Бондарук).
33. Формозов Н. Кенгир: 40 дней и 50 лет / Миколай Формозов // 30 октября. - № 44, 45. - 2004 г.
34. Цилинский Я.Я. Записки прижизненно реабилитированного / Ян Янович Цилинский. – М.: Изд-во АСТ, 1998. – 480 с. – (ХХ век глазами очевидца)
35. Яковлев Б.А. Концентрационные лагери СССР / Ин-т по изучению истории и культуры СССР (Мюнхен) / Яковлев Б.А. – Мюнхен, 1955. – 253 с. (Исследования и материалы: Сер.1; Вып. 23.)