Володимир В’ЯТРОВИЧ: «Досвід посткомуністичних країн демонструє — розкриття секретних документів призводить до «реанімації» суспільства»

Служба безпеки України знову повертається до практики вільного доступу до документів радянської епохи. Про це повідомили на круглому столі, присвяченому 20-й річниці з дня підписання указу про утворення Галузевого державного архіву СБУ. Саме ця інституція стала спадкоємцем усіх документів, що містили відомості про діяльність державних органів, спецслужб, розвідок та, завдяки політиці минулого керівництва, поховала на своїх полицях сотні тисяч справ про жертв комуністичної імперії. Зміна політичної кон’юнктури призвела до відродження напрацьованих за часів президентства Віктора Ющенка механізмів відкриття архівів та розробки нових підходів до роботи із архівами. Впродовж років каденції Віктора Януковича 86% дослідників скаржилися на обмеження у доступі до документів. Експерти відзначають, що відкритість потрібно зробити незворотним явищем й встановити запобіжники, які мають захистити лінію публічності від зазіхань будь-якої влади.

Однією з головних проблем доступності архівів називають перехід на електронний формат. Маси документів потребують цифрової обробки, що забезпечить їх належне збереження та суттєво полегшить доступ. Окрім того, потребують перегляду документи із грифом «Таємно», що збереглися з часів СРСР. «Суспільство не просто готове до розкриття архівів, воно цього прагне, — відзначає у розмові з «Днем» історик, громадський діяч, директор Інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович. — Є чималий інтерес до документальних фільмів, праць, зроблених на базі цих архівів. Більш того, елементом стихійної «десовєтизації», яка сталася завдяки Майдану — сподіваюся, це виллється у певне річище державної політики — є розвінчання багатьох радянських міфів, які досі живуть в суспільстві. Люди, наприклад, хочуть розібратися, хто такий Бандера і чому його так ненавиділа радянська влада — для цього потрібен доступ до архівів».

Утім, найважливішою складовою у процесі боротьби дослідників із державним апаратом завжди була увага громадськості. В’ятрович вважає, що суспільний інтерес до історичних відомостей радянської доби буде зростати у консонансі з відкриттям архівів. «Щойно ми задовольнимо попит громадськості, який вже є, це спровокує додатковий попит», — говорить він. В’ятрович пояснює, що останніми роками багато дослідників просто не могли працювати із архівами через обмеження у доступі. «Тепер вони побачать, що це просто і цікаво. Почнуть з’являтися наукові, науково-популярні праці, які також будуть посилювати інтерес», — додає фахівець.

Не останню роль у популяризації історичної правди тоталітарних часів покладено на медіа. «Пам’ятаю у 2008—2010 рр. медіа писали на історичні теми ледь не щодня, знімали сюжети, робили радіопрограми. Це створювало певний ажіотаж й усе більше людей зверталися до архівів. Відповідно, потрібно знімати обмеження на доступ до цієї інформації та проводити інформаційну, популяризаційну та пропагандистську роботу», — зазначає В’ятрович.

Одним із питань, яке потребує перегляду та належного законодавчого оформлення дослідники вважають визначення конфіденційної інформації. Більшість із них стикалися із проблемами обмеження доступу саме через те, що певні відомості розглядалися як конфіденційні відповідно до чинного законодавства. Звідси випливала проблема пріоритету катів над жертвами — доступ до кримінальних справ, за якими репресували, було обмежено саме через небажання відкривати імена прислужників режиму.

«Очевидно, що кожен режим — це люди, які його творять, — говорить директор Інституту національної пам’яті. — Ми не повинні говорити про певну деперсоніфікацію — треба називати людей, які творили й служили цьому режиму. Якщо ми й надалі будемо пам’ятати лише імена жертв, але не будемо називати катів, це не буде повним засудженням минулого. Те ж стосується і сьогодення. Якщо ми будемо знати лише імена Небесної Cотні, але не будемо знати, хто в них стріляв, це не буде належною даниною їхній пам’яті».

Найбільшою ж проблемою, за визначенням присутніх на круглому столі експертів, є те, що протягом 20 років роботи ГДА ключові питання доступу до такого роду інформації не було вирішено. Історики зазначають, що більшість демократичних країн із колишнього комуністичного табору вже розсекретили свої архіви. Фактично, саме за цією ознакою можна провести межу між країнами, що побороли тоталітарний спадок та тими, що й досі борються з його привидами. «Досвід інших посткомуністичних країн Центральної та Східної Європи демонструє, що розкриття архівів та розсекречення імен призводить не до загострення ситуації, а до певного очищення. Очевидно, що будуть певні драми та розчарування, але в результаті ми отримаємо суспільний катарсис», — констатував В’ятрович.

Джерело День