У 70-ту річницю завершення бойових дій Другої світової війни у Європі в Україні не тільки святкуватимуть традиційний День перемоги 9 травня, але й відзначатимуть 8 травня - як День пам'яті та примирення. Громадські діячі та представники влади запропонували і символ для цього дня - квітку червоного маку.

 

 

Історики кажуть, що за зміною дат і символів має відбутися і переосмислення того, чим була Друга світова війна для України.

 

Вони припускають, що нинішній конфлікт на сході країни певним чином допоможе українцям зрозуміти об'єктивну картину тієї великої війни та ролі українців у ній.

 

Оцінити втрати, визначити час

 

До останнього часу історики переважно сперечалися щодо втрат України, територією якої війна у 1941-1945 роках пройшлася із заходу на схід та зі сходу на захід. Дехто почав додавати до цих втрат і події, що відбувалися на заході країни від 1939. Інші ще додавали і голод повоєнних років. Проте в Києві майже не викликало суперечок твердження, що Україна у цій війні понесла чи не найбільше жертв як серед військових, так і цивільних.

 

Керівник Центру історичної політології Інституту політичних та етнонаціональних досліджень ім. Кураса НАНУ Юрій Шаповал наводить статистику:

 

"Друга світова війна у всьому світі забрала життя 50 мільйонів людей. Сталін казав, що жертвами війни (у СРСР. - Ред.) були 7 мільйонів. Хрущов озвучив цифру у 20 мільйонів, і вона на довгий час стала канонічною для СРСР. Нею ж послуговувалися у "брежнєвську епоху". У "горбачовську перебудову" втрати визначили у 27 мільйонів. У добу Єльцина цю цифру зрізали на 400 тисяч. І зараз у Росії вживається цифра у 26 мільйонів 600 тисяч осіб".

 

Для порівняння, загальні втрати Німеччини - 6 мільйонів життів.

 

Кількість громадян СРСР, яких призвали на військову службу, - 34,5 мільйони осіб. До 1 липня 1945 у радянських збройних силах залишалося всього 11 мільйонів 400 тисяч вояків. Перша офіційна цифра втрат особового складу була оприлюднена у 1990 році - це 8,6 мільйони осіб. Нині називають цифру у понад 10 мільйонів осіб.

У Німеччині втрати особового складу - 3 мільйони.

"Загальні людські втрати України від війни, включно із убитими, померлими, жертвами концтаборів, депортованими, евакуйованими, тими, хто відійшов разом із німцями, становлять до 14 мільйонів осіб. Від 1 січня 1941 року до 1 січня 1945 населення України зменшилося із 40,9 мільйони до 27 мільйонів осіб", - каже Олександр Шаповал і додає, що матеріальні втрати СРСР становили близько 40% від загальних втрат усіх країн, що брали участь у Другій світовій. При цьому частка України у втратах СРСР - близько 40%.

 

Як твердить голова Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович, треба враховувати, що на території нинішньої Україні фактично точилися кілька воєн - німецько-польська (1939-45), німецько-радянська (1941-45), німецько-українська (1941-44), польсько-українська (1942-1947) та радянсько-українська (1939-54).

 

"В українських реаліях не можна навіть визначити чіткі часові рамки цієї війни. Адже перші бойові дії, які були пов'язані із Другою світовою, почалися не у вересні, а у березні 1939 року на Карпатській Україні. Останні постріли українських повстанців пролунали на початку 1960 року. Можна заперечити, що ці події не були безпосередньо пов'язані із Другою світовою, але справа у тому, що в рамках Другої світової війни в Україні відбулися не одна, а кілька воєн, ареною яких були наші землі", - вважає Володимир Вятрович.

 

У всіх цих війнах Україну та українців розглядали як ресурси, каже пан В'ятрович, а звідси і величезна кількість втрат, і те, що українці брали участь у всіх цих війнах на боці різних сторін.

Саме тому, каже історик, що Україні не можна нав'язувати чорно-білу схему, де "з одного боку наші, а з іншого - німці". На думку Володимира В'ятровича, враховуючи, що за підсумками тієї війни Україна не стала незалежною, а українці - не стали вільними людьми, для сучасної України логічніше говорити не про визволення, а про вигнання нацистів з території країни, згадувати не про перемоги, а вшановувати пам'ять усіх жертв тієї війни.

 

Нові-старі дати і символи

 

Юрій Шаповал нагадує перебіг подій, що призвів до "роздвоєння" дат кінця війни.

Перший акт про безумовну капітуляцію підписали 7 травня 1945 року після 2 години ночі з німецькою делегацією за присутності представників західних союзників та СРСР у французькому місті Реймс.

 

Він набув чинності 8 травня після 23 години. На вимогу Сталіна підписання капітуляції продублювали у зоні, яку зайняла Радянська армія. Це сталося 8 травня у передмісті Берліну Карслхорсті о 22 годині 43 хвилини за середньоєвропейським часом. У Москві тоді вже було 9 травня.

 

"Ще до підписання цього акту Сталін підписав указ Президії Верховної Ради СРСР про проголошення 9 травня Днем перемоги. І ось так ця важлива для людства дата виявилася розділеною навпіл. До речі, за Сталіна це свято перемоги протрималося недовго і було скасовано у 1948 році з огляду на жахливі наслідки війни, в тому числі, і велику кількість калік на вулицях. Вони унаочнювали банальну істину: як можна святкувати те, що принесло стільки горя? Поновили День перемоги як свято і вихідний лише за Брежнєва у 1965 році", - нагадує Юрій Шаповал.

 

Володимир В'ятрович додає, що згодом День перемоги навіть став посувати на друге місце свято Жовтневої революції, бо, за словами історика, "міф про велику перемогу став державотворчим для СРСР", у якому жив "єдиний радянський народ". Згодом цей міф допомагав у спробах тримати СРСР докупи, а нині використовується для збереження імперських амбіцій російського керівництва:

 

"Втримання радянських міфів про війну в Україні сьогодні є надзвичайно важливим для Росії, бо вони стали головним та останнім елементом радянської ідентичності частини наших громадян", - каже Володимир В'ятрович і додає, що саме "острівки цієї радянської ідентичності" стали місцями нових збройних конфліктів.

 

У таких місцях, як каже завідувач відділу історії України 20-30-х років ХХ століття Інституту історії України НАНУ Станіслав Кульчицький, пізнавальним знаком "свій-чужий" стали так звані георгієвські стрічки. Але, якщо залишити поза увагою історичну неточність щодо їхньої назви (бо насправді вони є гвардійськими), і права їх носити, "георгієвські" стрічки є не єдиним символом, запозиченим сучасною Росією як із імперських, так і з радянських часів:

 

"Запозичена мелодія гімну Радянського Союзу із іншими словами стала гімном Російської Федерації, а, наприклад, Андріївський прапор із дореволюційного минулого".

 

Директор Українського центру вивчення історії Голокосту Інституту політичних та етнонаціональних досліджень ім. Кураса НАНУ Анатолій Подольський звертає увагу і на те, що певні зміни у символізмі, пов'язаному із Другою світовою, відбулися буквально впродовж останніх двох років, коли їх почали політизувати, а "з головами людей відбувається жах, коли вони через брак освіти, пропаганду та неможливості критично осмислити інформацію, просто сприймають це на віру". Він також вважає, що через це "георгієвські" стрічки для більшості українців перетворилися на символи небезпеки, і аж ніяк не перемоги.

 

Історики звертають увагу і на нову символіку Дня пам'яті - червоний мак - квітку скорботи за всіма жертвами війни.

 

"Георгієвська стрічка - символ одночасно імперський та радянський, пов'язаний із концептом Великої Вітчизняної війни, тоді як мак - в українських піснях, віршах - квітка, що росте там, де пролита козацька кров", - каже Володимир В'ятрович.

 

"Червоний мак - це європейська скорботна символіка, більше, ніж переможна, бо сучасна Європа складається із тих країн, які воювали між собою у Другій світовій війні. І мені важко уявити, щоб, наприклад, французи сідали на мотоцикли і намагалися встановити якісь свої державні символи десь у Берліні. Україна за ХХ століття пережила так багато трагедій, що нас не повинні турбувати якісь звитяги. Ми були частиною імперії, але ми не є імперія, тому для нас важливий День пам'яті, як день скорботи", - зауважує Станіслав Кульчицький.

 

"Мої французькі, німецькі колеги кажуть, що коли ми говоримо про війну, у першу чергу ми повинні говорити про трагедію людей, хоча героїзм і подвиги теж були. Але війна - це завжди трагедія. І зараз про це кажуть молоді українці - по 20 років, які служать у зоні АТО. Вони на своєму досвіді, ще не встигнувши закінчити університети, зараз відчули це, - проводить певні паралелі із сьогоденням і Анатолій Подольський. - Україна нарешті має приєднатися до європейського сприйняття війни як трагедії. Ми не відповідальні за минуле. Ми відповідальні за пам'ять про минуле".

 

Власне бачення минулого - шанс на майбутнє

 

Саме таку власну пам'ять про Другу світову за 70 років від її завершення сформували майже усі країни, що брали у ній участь, - каже Володимир В'ятрович.

 

Він наводить різні національні інтерпретації:

 

Польське питання було одним із ключових у Другій світовій, яка і розпочалася із нападу на Польщу. Поляки одними із перших чинили опір німецькій агресії, попри те, що стали жертвою німецько-радянської змови.

 

Для росіян війна почалася 22 червня 1941 року нападом німців на Радянський Союз. Війна була - Вітчизняною, а участь у ній була обов'язком кожної радянської людини. Перемога, як твердять часто у Москві, у ній була досягнута переважно завдяки російському народові, який взяв на себе "головний тягар війни" і визволив світ від нацистів.

 

Британці вступили у війну, захищаючи демократію та принцип права народів на самовизначення. Вони стали ядром формування антигітлерівської коаліції, яка й перемогла у війні. Вони самотужки протистояли нацистам у 1940-1941, і врешті, разом із союзниками, звільнили всіх.

 

Франція вступила у війну, виконуючи свої зобов'язання перед Польщею. Попри те, що у 1940 році Франція потерпіла поразку і була окупована, французи продовжували героїчну антифашистську боротьбу. Французькі партизани на чолі із Шарлем де Голем заслужили для своєї країни почесне місце серед переможців.

 

Для американців війна почалася із нападу японських літаків на базу на Перл Харбор. Вступ США у війну на боці антигітлерівської коаліції став головною запорукою перемоги союзників над фашистською Німеччиною.

 

"Це є суміш об'єктивних історичних фактів, суб'єктивних поглядів та навіть національної міфології. При цьому зазвичай такі національні концепції оминають "незручні" події, наприклад, бомбардування Німеччини союзниками", - каже Володимир В'ятрович і каже, що ці концепції пам'яті дають суспільну згоду щодо власної історії.

 

Історик також вважає, що нині - саме час й Україні почати вибудовувати своє бачення Другої світової війни, і вшановувати жертв цієї війни "не по-радянські":

 

"Святе місце порожнім не буває. Якщо не буде власного погляду на місце і роль українців у цій війні, нам нав'язуватимуть чужі погляди".

 

На думку Володимира В'ятровича, цей процес буде нелегким, але через нинішні події на сході України він має пришвидшитися і стати зрозумілішим для пересічних українців.

 

"Розуміння того, що війна - це не проста гра, де є лише наші та німці, прийшло тільки тепер, коли ми знову зіштовхнулися із справжньою війною", - каже Володимир В'ятрович.

 

Схожу думку висловлює і Станіслав Кульчицький: "Всі наші дискусії з приводу участі України і Росії у Другій світовій війні за останні півтора роки набули зовсім іншого виміру. Зараз ми маємо шанс (на історичну правду. - Ред.). Але це дається великою кров'ю. І ця кров проливається зараз".

 

Автор: Анастасія Зануда
Джерело: ВВС Україна