- Багато речей Білоус передбачив ще за два-три роки. У 1929-му він написав, що якщо й далі буде така політика щодо селянського господарства, то країна загине, а селяни вимруть з голоду. Згадує про реквізиції, критикуючи комуністичну партію. Він фіксує, як селяни почали опиратися колективізації. Досі поширений міф, що спротиву не було. Насправді селянські виступи почалися відразу по згортанні політики НЕПу й початку репресій, їхній пік припав на лютий-березень1930 року. Опиралися люди у свій жорстокий селянський спосіб - вбивали місцевих представників радянської влади. І ось Білоус фіксує вбивство у сусідньому селі голови партосередку та двох комсомольців. Також він детально описує всі репресивні заходи: як забирали хліб, виганяли з хати тих, хто чинив опір, і так далі.

Білоус щороку записував, як святкували Великдень. Цікаво порівняти, як святкували у 1929, 1930, 1931, 1932 роках. Дуже красномовні описи - наскільки з кожним роком ставало гірше. З початку 1933-го він констатує масові смерті. У березні 1933 року він занотував, що план хлібозаготівель досі не виконаний.

Наприклад, від 27 квітня 1933-го він пише (збережений правопис оригіналу): "Умер Бутенко Николай Федорович молодой парень 22 лет настоящий гвардеец большого роста красивый и пришлось умереть голодной смертью лиш потому что сельсовет не дал ему справки как сыну розкуркуленого отца, а без справки негде на работу не примают, а весной когда уже он совсем ослаб тогда и работа была, но он не мог работать и пришлось ему умереть голодной смертью".

30 квітня: "Идут частые дожди и холодно посев производится очень слабо потому что зерна нету лошадей тоже нету а если у ково и есть лошадь то все равно она очень слабая так что и в бороне не выхаживает дня. Так что в этом году еще больше будет недосеву. А люди знай мрут так что в одну яму кладут душ по 6 потому что некому могилы копать".

12 травня: "Умерла Черная Параска актевистка кандидат партии, как людей продавали за невыполнение хлебо-заготовки, так она вечером на радощах в школе танцювала, а теперь издохла из голоду как собака".

- Відомі ще кілька історій людей, які фіксували події Голодомору. З якою метою вони робили свої записи?

- Наприклад, вчителька з Харкова Олександра Радченко. Вона робила записи для своїх дітей, щоб жах Голодомору не був забутий.

Так само важливі фотосвідчення. Австрійський інженер Александр Вінербергер, що примудрився якимось неймовірним способом переправити кілька плівок зі знімками Харкова 1932-33 років до вільного світу. Причому вони досить швидко вибухнули в Західній Європі.

Інший фотограф - Марко Желізняк, який фіксував, як люди пухли з голоду в околицях села Удачного на Донеччині. Лише після смерті Сталіна він підписав зроблені тоді фотокартки.

Ці люди дуже ризикували. Олександра Радченко за свої щоденники отримала 10 років таборів.

Той же Вінербергер запросто міг бути заарештований та відправлений у табори за те, що фотографує мертвих на вулицях столичного Харкова. Для НКВС його діяльність - це типовий "шпіонаж".

- Близько половини постатей, яких обрано прапорами правди, є іноземними журналістами та дипломатами. Які історії іноземців особисто Вас найбільше вразили?

- Найбільш промовиста історія - це вочевидь, Ґарет Джонс. Він прибув до України нелегально і залишив яскравий щоденник про те, що тут відбувалося. Цей щ оденник досі не перекладений українською, хоча оприлюднений давно. У вільному світі Джонс розповідав про цю трагедію у своїх газетних статтях та публічних лекціях, але йому багато хто не вірив. Зрештою, опонент Джонса, який заперечував все написане ним, Волтер Дюранті, отримав Пулітцерівську премію. Тож Джонсу не дуже повірили. Так само як свого часу не вірили поляку Яну Карському, який на Заході розповідав про нацистські табори смерті.

Тоді Західна Європа та США переважно виявилися глухими й сліпими щодо Голодомору та опинилися під впливом пропаганди Кремля. 1933 року Сполучені Штати відновили дипломатичні відносини з Радянським Союзом. У 1934-му СРСР був включений до Ліги Націй. Зараз у західному світі також не вистачає опірності до пропаганди.

ПРОБЛЕМА НЕДОВІРИ СЕРЕД УКРАЇНЦІВ ПОРОДЖЕНА ГОЛОДОМОРОМ. ЗАРАЗ МИ ДОЛАЄМО ЦЮ ТРАВМУ

- Якщо говорити про політику пам'яті в Україні і зокрема пам'яті про Голодомор, чи можна простежити її динаміку? Від часів Ющенка до сьогодення.

- Результат тієї політики Ющенка ми бачимо сьогодні. Красномовним є аналіз збоку. Професор Андрій Зубов, якого вигнали з МГІМО за статтю, де він порівнював анексію Криму з аншлюсом Австрії, а дії Путіна з діями Гітлера, висловив свою точку зору, чому нині росіяни та українці по-різному оцінюють своє минуле. За останніми опитуваннями близько 50% росіян вважають роль Сталіна в історії позитивною. Тоді як в той же час, у січні 2015 року, Фонд "Демократичні ініціативи" ім. Ілька Кучеріва проводив аналогічне дослідження в Україні - про ставлення до конкретних історичних постатей. Зафіксовано, що в Україні Сталіна найпозитивніше оцінюють в Донецькій області - там цей показник сягає 16%. А середній показник по Україні - 7%. Зубов стверджує, що це є результатом різниці в політиці пам'яті, яку проводили з одного боку Ющенко, а з іншого - Путін. Бо в той час, коли в Україні засуджували діяння комуністичного режиму, в Росіії - глорифікували, уславлювали тоталітаризм і Сталіна як "ефективного менеджера".

На думку професора Зубова, те, що робилося в Україні, було фантастично важливо, бо сформувався імунітет до зла. Вшанування жертв Голодомору - один зі способів прищепити несприйняття тоталітаризму. Тоталітаризм відтворюється, якщо його не засуджувати. У Росії так і відбувається. З осені 2010 року влада Януковича робила спробу максимально скоротити державні заходи, пов'язані із вшануванням пам'яті жертв Голодомору. Відбувся поворот до пострадянських ідеологем. Чим закінчив Янукович? Розстрілював свій народ. У цьому полягає одна з причин, чому ми не повинні забувати традиції вшанування пам'яті жертв Голодомору. Це те, що робить нас людьми.

- Разом з тим, ще десять років тому про злочин радянського режиму нагадували радянськими ж методами: це більше скидалося на пропаганду, ніж на просвітницьку діяльність. Майже в кожному населеному пункті постали пам'ятники жертвам Голодомору, однак почасти сумнівної мистецької якості…