Віталій Огієнко

Ця стаття є розширеною версією доповіді на круглому столі «Комунізм в Україні: доктрина, практика, злочини», який пройшов 25 червня 2014 р. у Києві у будинку Спілки письменників України.

У статті буде здійснено спробу проаналізувати та класифікувати досвід країн Центральної та Східної Європи, а саме Естонії, Литви, Латвії, Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини, Румунії, Болгарії, а також Албанії щодо ставлення до комуністичного минулого та її спадщини.

Причому фокус буде україноцентричним, тобто представлені аргументи та факти, як видається, є цікавими з української поточної перспективи та можуть бути використані при проведенні політики пам'яті в Україні. Під час ознайомлення із змістом статті читач може навіть час від часу спробувати докласти зусиль над собою і спробувати перенести описаний нижче досвід, включно, наприклад, із певними формулюваняннями юридичних актів, на український грунт і дати відповіді щодо їх відповідності, скажімо, здоровому глузду або політичній доцільності. Увага буде зосереджена на конкретних практиках та інструментах подолання комунізму.

Із ширшої перспективи досвід країн цього регіону із подібними інституціями і економічними системами у їхньому бажанні дати собі раду із комунізмом вигладає винятково гомогенним. Ці країни мали схожі вихідні умови, розпочали перетворення одночасно, здебільшого використовували схожі механізми переоцінки комуністичного минулого. Якщо ж почати порівнювати їх між собою, та збільшити глубину аналізу до рівня конкретних ініціатив, то побачимо що їхня кількість буде вражаючою і різноманітною. Умовно їх можна розташувати між Албанією, де один період було прийняті доповнення до Трудового кодексу, за якими кожному вищому керівникові в сфері державного управління довзволялося звільняти будь-якого співробітника, визнаного винним у підтримці колишнього комуністичного режиму, без права поновлення, і до скажімо, Румунії, у якій незважаючи на зловживання диктатора Чаушеску аж до 2006 року всі ініціативи із декомунізації були формальними. Так, у Румунії єдиними згадками про засудження комунізму на державному рівні є стаття 40 Конституції, у якій заборонено діяльність політичних партій і організацій, які "своєю метою або діяльністю заважають політичному плюралізму, верховенству права або виступають проти суверенітету і незалежності Румунської держави. А у п. 3 Закону про нацбезпеку загрозу національній безпеці становлять акти, інспіровані комунізмом, фашизмом, расизмом, анти-семітизмом, ревізіонізмом чи сепаратистом.

Таким чином, історична політика по відношенню до комунізму може доволі сильно відрізнятися залежно від країни, що пояснюється внутрішніми особливостями кожної країни, перебігом політичного процесу, політичною та культурою історичної пам’яті. Це справедливо навіть щодо трьох прибалтійських країн, які зазвичай сприймаються цілісно.

Перше питання, на яке треба дати відповідь, полягає у тому як називати проведену у цих країнах політику із подолання комуністичного минулого, в яких термінах вона розгладається та аналізується?

Країни Центральної та Східної Європи майже після 45 річного періоду панування комуністичних режимів вступили у перехідний період (transition), метою якого стала побудова демократичного відкритого суспільства, ринкової економіки та інтеграції до ЄС. Засобом її досягнення є перехідне правосуддя, яке дає оцінку діяльності комуністичних режимів (transitional justice). Також задля позначення широкого переліку процесів та механізмів подолання комунізму використовуються поняття "декомунізація та "політика пам'яті".

Перехідне правосуддя як таке відноситься безпосередньо до злочинів та насильства, здійснених колишніми комуністичними режимами, тобто може вважатися реакцією на колишні надуживання. Його мета полягає у відновленні справедливості, притягненні до відповідальності злочинців, забезпеченні правосуддя та досягненні примирення. Воно розуміється як як тимчасове явище необхідне для того, щоб повернутися до нормального стану речей, порушеного комуністичним правлінням. Втім як свідчать факти, досягнення даних цілей займає більше ніж одне покоління.

Перед тим як розглянути детальніше та класифікувати усі ініціативи у межах перехідного правосуддя, зупинимося на питанні загальної правової оцінки діяльності комуністичних режимів. Насправді вона може бути дана у різних документах, таких як постанови парламентів, законах, резолюціях, статтях конституцій. При цьому використовуються найрізноманітніші формулювання та аргументація. Так, комуністичний режим трактується кримінальним (Чехія, Латвія) та окупаційним (Естонія, Латвія, Литва, Польща, Словаччина), аморальним (Польща), що сприяв руйнування традиційних європейських цінностей (Чехія, Болгарія), систематично і постійно порушував права людини (Польща), застосовував репресивні заходи проти своїх власних громадян, смертні вироки, інсценовані судові процеси (Чехія), нещадне знищення природи (Болгарія).

Всі ініціативи у сфері перехідного правосуддя умовно можна розділити за наступними блоками: правосуддя для жертв (justice for victims), правосуддя для злочинців (justice for perpetrators), механізми пошуку правди  (fact finding/truth seeking), архіви, збереження пам’яті та міжнародні засоби. Зрозуміло, що ці стратегії містять як юридичні так і неюридичні заходи та здійснюються як державними органами так і громадськими організаціями.

Звичайно, реалізація цих завдань визначається різними законодавчими актами. Мені відомий лише один випадок системного законодавчого акту, що унормовує зразу декілька напрямків перехідного правосуддя, а саме чеський Закон про незаконність комуністичного режиму (The Act No. 198/1993), яким дається загальна оцінка, регулюється репарації, реабілітація та кримінальне переслідування. 

Правосуддя для жертв ґрунтується на розумінні відповідальності нових демократичних урядів перед жертвами комуністичних режимів та визнанні їх як важливих членів нових пострадянських суспільств. До конкретних механізмів забезпечення правосуддя для жертв належать реабілітація, репарації, компенсації. Нагадаю, що компенсації можуть бути матеріального та символічного характеру (наприклад, спорудження пам’ятників жертвам режиму), і обоє активно застосовуються у Східній та Центральній Європі. Таким, наприклад, може вважатися оголошення 23-го жовтня (день початку революції 1956 року) національним святом замість 7 листопада, що стало одним із перших актів нового демократичного уряду Угорщини.

Повсюдно репресовані за радянського ладу особи були відновлені в правах та отримали символічну та матеріальну компенсації. У Естонії жертви репресій одержали спеціальні ідентифікаційні соціальні картки, а кожен рік, проведений в ув’язненні або в таборах, був зарахований як три до загального пенсійного стажу. Державну підтримку отримали також учасники антирадянського руху опору. У Чехії за законом 2011 р. "учасники боротьби  із комуністичним режимом" повинні отримати матеріальну компенсацію в розмірі 100 тисяч чеських крон (5,8 тисяч доларів США), а подружжя (чоловіки і жінки учасників боротьби із комуністичним режимом) – 50 тисяч крон. В Угорщині до законодавчо визначеного терміну 2006 року було отримано 97 600 заявок на отримання компенсації. Загалом було жертвам комуністичного режиму було виплачено понад 2.109.174.689 флоринів або 9 367 000 доларів США.

Невід’ємним правом колишніх жертв комуністичного режиму є право знати правду про минулі злочини, включно із раніше таємною інформацією. Ця інформація має бути поширеною на все суспільство. Всі ініціативи у цій сфері об’єднуються під рубрикою пошук правди. Цим займаються спеціальні інституції – комісії із встановлення правди та інститути національної пам’яті. Без наявності таких інституцій навряд чи можна говорити про серйозність намірів подолання комуністичного минулого, адже громадянські організації не можуть взяти на себе весь тягар декомунізації. Вони готують аналітичні звіти та Білі книги про злочини комуністичних режимів, розробляють освітні програми та видають наукові і популярні книги. Наприклад, в Єстонії опубліковано «Білу книги: втрати, нанесені естонській нації окупаційними режимами», що включає статистику репресованих естонців протягом 1940-1991 рр., а також шкоду завданій економіці, культурі та навколишньому середовищу Естонії.

Для відновлення правди про злочини комуністичних режимів та проведенні люстрації значну роль відіграють архіви. У різних країнах власниками секретних матеріалів спецслужб є різні установи, проте найбільш оптимальним мабуть є польський або чеський варіант. За ним, всі відповідні фонди передаються із відомчих архівів Міністерства внутрішніх справ, Міністретсва юстиції, Міністерства оборони, галузевих архівів до архіву, утвореного у структурі відповідно Інституту національної пам’яті Республіки Польща та Інституту дослідження тоталітарних режимів Республіки Чехія. Ці архіви є окремими установами, але підконтрольні керівництву Інститутів пам’ятів та фінансуються із його бюджету. Найголовнішим їх завданням є розсекречення, оприлюднення, класифікація та оцифрування архівів комуністичної партії та спецслужб.

Правосуддя для злочинців передбачає покарання для осіб, задіяних у колишніх злочинах комуністичних режимів. Приклад Чехії, де було засуджено192 особи у 98 справах свідчить, що воно несе не лише символічне значення. У Польщі між 2000 і 2008 роками 230 справ проти 355 осіб подано до судів, які завершилися 228 вироками. 126 осіб отримали строки від 1 до 10 років ув'язнення, більшість з яких були звільнені протягом перших 2 років тюрми. 23 особи були визнані невинними. Найпершими судові вироки отримали співробітники комуністичної спецслужби Польщі, які брали участь у катуваннях. Ідентифікація злочинців проводилась на основі існуючих документів та свідчень очевидців. У 1994 році перший сталінський криміналіст Адам Хумер (Adam Humer) був засуджений на 9 років за "тортури, побиття і жорстоке поводження із політичними в'язнами". Натомість в інших країнах, наприклад, у Словаччині (1 засуджений, генерал Alojz Lorenc) таке законодавство є радше символічним через небажання ініціювати подібні судові процеси або невиробленість процесуальних механізмів.

Кримінальні впровадження передусім здійснюються за статтями про злочин геноциду, термін давності на які не встановлюється. Особливо увагу варто звернути на розширене трактування поняття геноцид порівняно із відомою Конвенцією ООН щодо запобіганню злочину геноциду від 1948 р. У Польщі та Литві розуміння геноциду поширене на соціальні і політичні групи також. Причому у Литві таке визначення було підтверджено рішенням Верховного Суду у кримінальній справі "Жукайтене і Василяускас проти Литви". Суд не погодився із трактуванням геноциду як злочину виключно проти етнічних чи національних груп, і підтвердив вирок Василяускасу и Жукайтене у 6 і 5 років відповідно, що звинувачувалися у вбивсті групи "лісових братів" у 1953 році.

Часто саме у різних комбінаціях законодавства щодо злочину геноциду, злочинів проти людяності або законодавстві щодо покарання за заперечення даних злочинів порівнюються комунізм та нацизм. Якщо законодавство щодо злочину геноциду імплементовано скрізь, то покарання за публічне заперечення або виправдання злочинів комуністів існує лише у Чехії та Польщі. В останньому випадку воно прописане у Законі про Інститут національної пам’яті Республіки Польща (Стаття 55). Відповідні зміни внесено у Кримінальні кодекси цих країн. Разом з тим, прикладів кримінального переслідування за заперечення злочинів комуністичних режимів у Чехії та Польщі немає.

Частиною політичного життя європейських країн стала люстрація, тобто «перевірка посадовців з метою визначення чи були вони членами чи співробітниками секретних служб». Нагадаємо лише, що необхідність проведення люстрації аргументувалася тим, що нові демократії були слабкими, і тому люди, які уособлювали колишні режими мали бути виключеними із публічного життя та урядування. Ще один аргумент підкреслював, що нові еліти, пов’язані із колишніми режимами були відкриті для шантажу, у випадку, коли б їхні досьє потрапили до певних груп.

Треба мати на увазі, що у всіх країнах проведення люстрації наштовхнулося на більший чи менший опір, який вдавалося подолати лише покладаючись на переконану парламентську більшість та волю політиків. Незважаючи на це, ще на 2000 рік усі східноєвропейські країни, за виключенням країн колишньої Югославії, прийняли люстраційні закони.

Найсуворіші люстрацій ні закони у Чехії, колишні партійні функціонери і особи за наявності доказів причетності до діяльності спецслужб, позбавляються можливості брати участь у політичному житті країни, держуправлінні, обійманні академічних посад та керівних посад у державних підприємствах та акціонерних товариствах. М’якші закони у Польщі, де чиновники мають заповнити декларації, в яких вказати, чи вони працювали на спецслужби у минулому. Якщо в декларації виявиться неправдива інформація, то особа, що її заповнила, може бути звільнена із займаної посади. Схожий принцип працює в Естонії, де крім звільнення за неправдиву інформацію чекає штраф у розмірі 10000 крон (близько 600 євро). У Литві, якщо особа, що мала зв'язки із КГБ, не подає добровільно про себе дані, що стає явним пізніше, то ці дані підлягають публікації у пресі. Цікаво, що така особа позбавляється права на працевлаштування не лише у державних структурах, а також у низці приватних. Щоправда у 2004 році суд визнав обмеження щодо працевлаштування у приватній сфері надмірними. За роки незалежності у Литві, 1289 осіб добровільно визнали свою співпрацю із КГБ, 54 oсіб було виявлено завдяки розслідуванням, підозри щодо 400 осіб не виправдалися.В Латвії законодавство про люстрацію набагато м’якше: провіряють лише те, що кандидат на посаду робив протягом січня-серпня 1991 року, тобто в період можливого співробітництва із КГБ, коли вирішувалася доля незалежної латвійської держави.

В Угорщині та Румунії закони – ще м’якші. В Угорщині, люстрації підлягають посади членів парламенту, кабінету міністрів, деканів та ректорів університетів, суддів, редакторів головних газет, і тих, хто був членами команд «закону і порядку», які у 1956 році втягнуті у боротьбу проти повстанців на стороні радянських військ, а також особи, які належали до нацистської Партії схрещених стріл. Один період кількість посад, кандидати на які мають проходити люстрацію була зменшена до 540, але потім знову розширена. Законом передбачено, що у 2030 році весь список агентів комуністичних спецслужб стане публічним.

У Румунії, відповідно закону від 2004 року службовці, які працюють в юридичній системі також мають підписати декларації про неколаборацію із румунськими комуністичними спецслужбами.

Цікавим є болгарський досвід пізньої люстрації, яка розпочалася лише у 2006 р. Хоча, у Болгарії про штрафні санкції за співпрацю із КГБ крім морального характеру та осуду громадською думкою не йдеться. Все ж результати розслідувань шокували навіть апатичне болгарське суспільство.З’ясувалося, що серед колишніх агентів КГБ були не останні люди в нинішній Болгарії бізнесмени, банкіри, медіамагнати, дерслужбовці, видавці, публіцисти. В цьому списку колишній президент, прем’єр-міністри, лідер парламентської партії болгарських турок,голова державного радіо, повний склад ради директорів болгарської дочки «Юнікредит». Далі більше, 11 із 15 митрополитів Болгарської православної церкви, 2 головні муфтії країни, автритений діяч Католицької церкви були агентами СД. 30 нині діючих послів мали агентурне минуле.Один із найбільших показників колишніх агентів у системі освіти.

Під збереженням пам’яті в першу чергу мається на увазі 1) законодавчі акти, які пов’язані із вилученням та забороною символів тоталітарного комуністичного минулого. Лише у трьох країнах (Угорщина, Литва і Польща) прямо заборонено саме використання символів комуністичного минулого; 2) комеморативна політика; 3) освіта та музеї.

Велике значення мають міжнародні інструменти такі як «Платформа європейської пам’яті і свідомості». "Платформа" є спробою вироблення узгодженої загальноєвропейської політики пам'яті та ідентичності, на базі як поглядів із Західної Європи так і центрально-європейського бачення минулого. На сьогодні до Платформи входить 35 організацій із 19 країн Європи. Те що, дана ініціатива продовжує активно функціонувати, говорить той факт, що у 2010 році була утворена неформальна група «Примирення європейських історій» у Європарламеті, до якої входять представники 16 країн Європи, та було проведено парламентські слухання «Європейська свідомість і злочини тоталітарного комунізму: 20 років по тому» в Європарламенті.

Усталена думка наголошує на певних різночитаннях щодо минулого між старими та новими членами Євросоюзу. Проте існує інша закономірність, яка підтверджується румунським та болгарським прикладом. З метою наближення до європейських стандартів політики пам’яті, нові члени ЄС зазвичай інтенсифікували спроби «порахунку із минулим» як доказ бажання розвивати демократичні інституції та практики.

Міжнародні інституції затвердили низку резолюцій, найвідомішими із яких є резолюція ООН щодо вшанування пам'яті жертв Голокосту (Resolution 60/7, the UN General Assembly on 1 November 2005) та вшанування пам’яті жертв тоталітарних і авторитарних режимів (Resolution on European conscience and totalitarianism, European Parliament On 2nd April 2009).

Існують також спільні програми як-то, «Вивчаючи пам’ять. Освіта для недопущення злочинів проти людяності», заснована Радою Європи. Таким чином, перехідне правосуддя проводиться не лише у рамках національних країн, а має ширший міжнародний контекст.

Втім, якими б різноманітними не були практики перехідного правосуддя, головний висновок полягає в тому, що без політичної волі перехідне правосуддя залишається половинчастим і декларативним. Ось промовистий приклад. У березні 1996 р. наслідуючи чеський взірець, словацький парламент прийняв Закон про «аморальність та незаконність комуністичного режиму»). Очевидно, що рішення було складним для 92 із 110 депутатів, колишніх членів комуністичної партії. Перша версія закону засуджувала комуністичну партію як «кримінальну організацію», щоправда пізніше формулювання було пом’якшено на «партію, що не перешкоджала своїм членам здійснювати злочини».

Нарешті, важливі не тільки прийняті закони, але й те як вони виконуються. Якщо, відсутні механізму імплементації, то навіть найкращий закон в кінці-кінців буде зігноровано. Треба мати на увазі що люстрацій ні закони можуть бути використані у політичній боротьбі для порахунку із опонентами як було скажімо у Албанії. Разом з тим, у Польщі та Чехії для такого закиду в цілому підстав немає.

Україна 

Що варто врахувати Україні у процесі подолання комуністичного тоталітарного минулого?

По-перше, в Україні відсутнє чітке розуміння того навіщо засуджувати комунізм. При всій однозначності відповіді на нього воно рідко артикулюється. Зазвичай наводяться ідеологічні аргументи про ворожість комунізмудо ідеї національної держави або історичні аргументи, що обстоюють необхідність відновлення історичної правди та справедливості. Натомість раціональна аргументація із сфери більш приземлених завдань практичних та насущних перетворень майже не вживається. Адже перехідне правосуддя є необхідною умовою для встановлення нового політичного порядку та демократизації, що базується на верховенстві закону і повазі до прав людини.

Якщо відмовитись від чітких кроків із засудження комунізму, то старі практики, пов’язані із усім соціальним укладом, не тільки символічного порядку, будуть відтворювати себе у той чи інший спосіб. Єдиний спосіб - відмежуватись від радянської спадщини у всіх її проявах. Політика пам’яті у Східній та Центральній Європі продовжує відігравати у цьому процесі ключову роль.

В Україні  ж непомічають раціо декомунізації і підмінюють завдання і методи реалізації. Радше завданням має бути відмова від радянських практик та стандартів, а методами реалізації - апеляція до цінностей національної пам’яті як ментальної сили іманентно ворожій комунізму. В Україні ж все навпаки. Головним завданням називають метафізичне відновлення національної пам’яті, а механізмом її досягнення є подальша «націоналізація історії», елементом якої є критика комунізму та усього з ним пов’язаного.

По-друге, немає розуміння нинішнього періоду в житті країни як перехідного, як його не було і протягом останніх 20 років. Хоча, де факто він таким і був. В Україні є певні здобутки в демократичних перетвореннях, зокрема в переоцінці комунізму. Український випадок нагадує болгарський або румунський досвід, і тому можливо варто уважніше придивитися саме до цих країн, їхніх успіхах та помилках у подоланні комунізму. Як наслідок, відсутнє бачення наявних процесів через призму перехідного правосуддя.

По-третє, українцям варто врахувати досвід, зокрема Литви і Польщі щодо визначення поняття "геноцид". В такому разі наявні в Україні дискусії у контексті визначення злочину Голодомору видаватимуться поверховими.

По-четверте, останнім часом мова активно ведеться про люстрацію. У цьому зв’язку необхідно брати до уваги декілька положень. В першу чергу, люстрація є лише одним із можливих напрямків подолання комуністичного минулого (правосуддя для злочинців). У Східній і Центральній Європі люстрація почала впроваджуватися відразу після перших демократичних перетворень, коли пам’ять про злочини комуністів була свіжою. Наразі ж з того часу пройшло понад 20 років і комуністичний режим зразка 1991 року не є у суспільній свідомості головним злом, яким зараз вважається спадщина режиму Януковича, який ніколи не вважав себе спадкоємцем комуністичних еліт, проте був таким насправді. Під люстрацією у суспільній свідомості на сьогодні розуміється не чистки за принципом належності до спецслужб колишнього СРСР, а радше за принципом участі у корупційних діяннях за режиму Януковича або переслідуванні активістів Майдану.

Крім цього, на початку перехідного періоду антикомуністичні ідеології стали важливим маркером у політичній боротьбі та публічних дебатах. З часом, із установленням більш сталої політичної системи, анти-комуністичні ідентичності почали занепадати, а акцентування на колишніх злочинах або співучасті у спецслужбах теж поступилося іншим способам дискредитації опонентів у політичній боротьбі.

На сьогодні важко уявити, що антикомуністична ідеологія може стати найлегшим способом для сучасної української політичної сили для окреслення своєї легко впізнаваної політичної позиції. Адже для багатьох людей, особливо молоді, комуністичні часи не є важливим досвідом, пов’язаним із теперішнім. Радше комуністичне минуле постає такою собі «іншою країною» - Америкою чи Японією – краєм, де вони ніколи не були, але вважають, що там жити краще ніж на батьківщині. Звідси, феномен ностальгії за комунізмом або остальджії.

Нарешті, за визначенням, для проведення люстрації необхідна зміна еліт та стійка парламентська більшість. До останнього часу про це не могло бути і мови адже в Україні після здобуття Незалежності, як і наприклад, у Болгарії або Румунії, колишні комуністичні еліти залишилися при владі і робили лише символічні спроби порахунку із минулим. У розглядуваному регіоні, проблема заборони комуністичних партій по-суті не поставала, адже відразу після демократичних перетворень вони змінили назви та відмовились від комуністичної ідеології на користь лівої соціал-демократії.

Таким чином, на запитання чи «розслідувати і карати» чи «забути і пробачити» відповідь була "забути і пробачити". Натомість, у Болгарії та Румунії після перемоги на виборах опозиційних сил процеси перехідного правосуддя, в першу чергу пов’язані із люстрацією, помітно активізувалися.

Це питання, наразі все ще стоїть перед Україною. Які можливі варіанти? Перший - залишити все так як є і продовжити політику "забути і пробачити". Другий варіант - "розслідувати і карати" навіть після 20-річної паузи цілком надається для реалізації. Нарешті, третій варіант, гібридний полягає, у тому, щоб пробачити, але пам'ятати і не забувати. Чи можливий компроміс між різними моделями пам'яті і чи без люстрації не залишаться інші складові перехідного правосуддя суто формальними і декларативними. Дане питання залишається відкритим. На мою думку, європейський досвід засвідчує, що радше ні, ніж так і блискуча формула Адама Міхніка: "амністія - так, амнезія - ні" не надається для реалізації на практиці. І що відома сентенція "той, хто не знає свого минулого, приречений повторювати його" поза сумнівом є справедливою, однак лише знати - не досить.

Джерело: Historians