Запровадження колективізації означало не лише розворот на 180 градусів від тих гасел, під якими у 1917–1920 роках більшовики захопили владу в Україні. Вона неминуче вела до нової війни комуністичної влади з народом, адже колгоспне господарювання могло асоціюватися хіба що з кріпацтвом часів Російської імперії у найгірших його проявах.

 

Розкуркулення селян, с. Вдале, Донецька область, 1930-ті роки

incognita.day.kiev.ua

 

Після поразки української революції 1917–1921 років нація була обезголовлена, адже українська еліта або загинула в боях та від репресій, або ж змушена була шукати порятунку в еміграції. Це принесло свої негативні наслідки, оскільки повстання відбувалися стихійно, характеризувалися локальним характером і практично не мали шансів на успіх. Більше того, окупаційна влада передбачала подібну реакцію народних мас на примусове зганяння людей в колгоспи, тож діяла на випередження. Україною прокотилася кампанія з масового вилучення зброї, а можливі ватажки і активісти протестних виступі, оголошували «куркулями» і потрапляли під лещата державного репресивного апарату.

 

І все ж таки насильницька колективізація та «розкуркулення» набули таких масштабів, що зачепили інтереси кожного українського селянина. Тож уже навесні 1930 року селянські протести набули масового характеру. За рік відбулося майже 4,1 тис. масових виступів проти комуністичного режиму, що охопили всю територію республіки, і в яких, за оцінками фахівців, взяли участь понад 1,2 млн. осіб.

 

Переважали відносно мирні форми спротиву: лайки, погрози, прокльони, уїдливі репліки на адресу більшовицького керівництва. Селяни виходили з колгоспів, забирали назад своє майно, звільняли арештованих односельців, не допускали в села представників влади, нападали на бригади. Розповсюджувалися листівки, прокламації, анонімки з погрозами на адресу надто заповзятливих місцевих активістів. Однак нерідкими були і збройні виступи проти антинародного комуністичного режиму: збройний опір колективізації, вбивства, побиття, підпали будинків активістів і колгоспних керівників, міліціонерів. В багатьох селах України радянська влада була тимчасово ліквідована. Однак виступи були стихійними та розрізненими, тож їх порівняно швидко придушували, добре озброєні й підготовлені війська. І все ж опір українських селян змусили Сталіна призупинити форсовану колективізацію. Але влада не збиралася відмовлятися від взятого курсу, лише коригувала тактику і стратегію та удосконалювала репресивну машину.

 

Новий наступ розпочався в 1931 році, Хлібозаготівельна кампанія та голод, який охопив Україну наступної весни, лише загострив антикомуністичні настрої в українському суспільстві. За перші 7 місяців 1932 року органи ДПУ зафіксували в Україні понад 900 масових протестних виступів. Відтак геноциду українців передували понад 5000 повстань.

 

Чернігівщина була неспокійним регіоном, а величезні лісові масиви на півночі області сприяли діям партизанських загонів. Широкого розголосу набули травневі події 1930 р. в селі Боршні на Прилуччині, де справа ледь не дійшла до походу на райцентр, а розсіяти натовп вдалося лише після перестрілки.

 

Тоді ж, викривши «підпільну організацію» у селі Головеньки Борзнянського району, органи ДПУ спланували ще одну операцію, на кшталт провокативного «Тресту», що в підсумку вилилося у вигаданий «Лівобережний штаб повстанських військ визволення України (Борзнянський центр)» з осередками у Чернігові, Ніжині, Конотопі, Сновську, Коропі, Корюківці, Ічні, Вертіївці, Прилуках, Ромнах. Всього було заарештовано 3400 осіб, більшість з яких розстріляли.

 

Одне з наймасовіших селянських повстань на Лівобережній Україні, що навесні 1931 р. охопило Городнянський та сусідні Ріпкинський, Сновський, Менський і Сосницький райони Чернігівщини, очолив Яким Гнатович Рябченко – мешканець села Тупичева Городнянського району. За деякими свідченнями, у вирішальній фазі протиборства бої між повстанцями і каральною «пролетарською дивізією» продовжувалися біля трьох тижнів.

 

У доповідній записці ДПУ УСРР від 1 лютого 1932 р. про ситуацію у Чернігівській області сповіщалося, що спеціально відряджена група керівників ДПУ УСРР виявила і ліквідувала 34 повстанські групи, 19 бандгруп, заарештувала 224 терористів, а всього в області було заарештовано 7861 людину.

 

Навіть у розпал голодування, у серпні-листопаді 1932 р. в Чернігівській області факти виступів «проти лінії партії» мали місце у 42 селах і 20 районах.

 

У сучасній незалежній Україні дослідження та осмислення боротьби українського селянства на Чернігівщині проти комуністичної колективізації з неодмінним «розкуркуленням» наприкінці 1920-х – першій половині 1930-х років, встановлення поіменно героїв опору і жертв злочинів комуністичного терористичного режиму проти людяності, більшовицьких злодіянь актуально як ніколи. Сучасний російський агресор та керована ним п’ята колона і агентура у XXI столітті тільки модернізує та адаптує вже відпрацьовані форми і методи захоплення країн і утримання народів під своєю владою.