Село Удачне на Донеччині від початку 1920-х мало свого фотолітописця: неподалік, на хуторі Романівка жив селянин-фотоаматор Марко Желізняк (1893-1982). Він знімав усе: от в Удачному з'явився перший трактор, от – перший радіоприймач, а от перша школа на хуторі Романівка. А потім – наприкінці 1920-х - на початку 1930-х – в Удачному та довкола діялося те саме, що по всій радянській Україні: колективізація, розкуркулення й розорення селян, відбирання хліба, виселення до Сибіру. В Удачному селян зігнали до колгоспу ім. Дем'яна Бєдного.

На звороті багатьох тодішніх фотокарток Марко Желізняк, україномовний у повсякденному житті, ламаною російською написав у другій половині 1950-х коментарі. От один із них: "При обыске обнаружена утайка зерна у Пантелеймона Емца. Председатель гнет маты самому лучшему хлеборобу района (Емцу) в присутствии начальника НКВД. Который как всегда: "Снимай, Железняк, нам вредителей". (...) Пантелеймона повезли на Соловки и там он погиб в Сибири, в лагере".

Коли в околиці почався голод, Марко Желізняк обміняв на два пуди хліба свої нагороди з Першої світової – Георгіївський хрест IV ступеня та срібну медаль "За усердие". Щоб урятувати сім'ю від голодної смерті, 1932-го вивіз її з Удачного. Влаштувався на будівництво заводу поблизу станції Гришине – нинішнього райцентру Красноармійськ: там видавали хлібні картки.

Додому Желізняки повернулися за рік, коли голод пішов на спад. Марко Микитович влаштувався колгоспним пасічником. І далі фотографував. От кінець 1933-го, у колгоспі ім. Дем'яна Бєдного платять за роботу. На звороті знімка коментар фотографа: "Конюха получают авансом муку на трудодни у кладовщика и гнут маты за такой заработок. За это фото целую неделю потом водили на допрос. Но они (конюхи. – ред.) сказали: мы попросили Железняка и он нас снял".

Приблизно тоді ж - узимку 1933-го - зроблене фото дітей з Удачного, які збирають мерзлу картоплю на колгоспному полі. Марко Микитович підписав його українською: "Здобутки колективізації...".

Фото Марка Желізняка з Історико-краєзнавчого музею Красноармійська.

Марко Желізняк був у колгоспі теслею, бригадиром садівників. По війні – зливачем молока, конюхом, їздовим. І далі не розлучався з фотоапаратом.

- Що сьогодні є рядовий знімок, те завтра буде історією, – згадував батькові слова його вже покійний син Андрій, який був професійним фотографом.

Другий син фотографа, Григорій, згадував, що батько комуністів називав павуками, які ссуть кров із людей.