"85% Червоної Армії - солдати, мобілізовані з внутрішніх губерній Росії. Коли їх питали, навіщо вони прийшли в Україну, то відповіддю було: "Раніше жили разом, а тепер поділилися на українців і комуністів, а українці їсти не дають".

"Історична Правда" побувала на черговій лекції в рамках проекту "Вечірній Лікнеп". Цього разу у клубі "Петрович" на Подолі виступала Людмила Гриневич - дослідниця військово-історичної антропології, національної політики та міжетнічних взаємин в Україні у першій третині XX ст.

Пропонуємо до уваги читачів конспект її лекції "Нелояльність українців у 1917-1941 роках".

 Якщо спитати в пересічних людей, який у вас асоціації з 20-30 роками, то від багатьох, в тому числі і студентів, можна почути про веселі радянські комедії з Любов'ю Орловою. Епоха, сповнена ентузіазму, віри у світле майбутнє досі часто живе в молодих головах, як вона жила в головах нашого покоління.

Революція у сприйнятті нашим поколінням тих часів відбулася після розкриття архівів у 1990-их, але і тоді окремі теми архівів залишалися закритими.

Людмила Гриневич і модератор зустрічі Леонід Топчієнко

Одна з таких тем - дослідження про специфіку психо-ментального стану суспільства.Таких тем було кілька - і організація під назвою "Головліт" розповсюджувала список тем, які не можна було висвітлювати.  Серед них була і тема нелояльності суспільства до радянської влади. А те, що було відкритим з цього приводу, змусило наше покоління пережити шок.

Відкриті документи демонстрували українську спільноту як майже цілковито нелояльну до влади. Ми навіть почали дискутувати щодо того, чи є ці документи істинними. Бо це був величезний масив даних ОГПУ (Об'єднане державне політичне управління - політична поліція більшовицької влади 1920-30 рр. - ІП) - можливо, він неадекватно відбиває реальність?

Але потім відкрився новий масив даних.

Виявляється, ОГПУ мало свої соціологічні служби - якщо говорити сучасною мовою. Ці спецоргани перлюстрували листи, зокрема переписку військових із їхніми родичами. ОГПУ обробило 95% цих листів, готуючи свого роду аналітичні зведення, як солдати та їхні родини реагують на ті чи інші заходи радянської влади.

Я зосередила свої зусилля на вивченні цього військового блоку листів, тому що армія - це зріз суспільства. Тоді війська організовувалися за територіальним принципом, тому можна сказати, що те листування адекватно відбиває стан тогочасного українського суспільства.

Рукописна газета повсталих селян Миколаївщини закликала пустити кров "п'яних комуністів"

Інший пласт відкриттів для дослідників - мемуарний спадок часів діаспори. Вони вважалися апріорі антирадянськими, але їхні слова про несприйняття радянської влади в Україні підтверджувалися архівами ОГПУ, партії тощо.

Протягом 10 років я їздила в Російський державний військовий архів - поки після приходу до влади Путіна російські архіви не почали закриватися.

Перепис у Червоній армії, який проводився в серпні 1920 року - один із цікавих документів, із якими я працювала в Москві. Він охопив майже 2 млн 500 тисяч осіб. Було оброблено біля 90% отриманої інформації, а обробляли її фахівці царської школи - справжні професіонали.

Цікаве спостереження - тоді вже люди чітко ідентифікували свою національність. Із цих 2,5 млн тільки 30 тисяч відповіли у графі "національність", що вони "православні" чи "мусульмани". 

З 2,5 млн опитаних тільки 459 осіб заявили, що національність не має значення, а вони - інтернаціоналісти. З певною іронією можна сказати, що ці люди й були справжніми прихильниками більшовицької влади. 1 млн людей ідентифікували себе як "великороси" і 300 тисяч назвалися "українцями".

85% Червоної Армії - солдати, мобілізовані з внутрішніх губерній Росії. Українців було приблизно 9%. Статистики робили викладки: "обращает на себя внимание абсолютно ничтожный процент украинцев". Так само ігнорували ЧА й українські євреї.

Це 1920 рік - тобто радянська влада була в Україну принесена. Принесена з Російської радянської федеративної соціалістичної республіки (РСФСР). 

Ще одна деталь: коли в полку Червоного козацтва запровадили зірочку, то вояки її зривали, бо вона вважалася "жидівською звіздою". Самі ж червоні козаки теж показово казали: "Ми воюємо за ради, але проти комуни".

Коли ж солдат Червоної армії опитували, навіщо вони прийшли в Україну, то загальною відповіддю була "Раніше жили разом, а тепер поділилися на українців і комуністів, а українці їсти не дають".

Якщо подивитися на економічні процеси, то треба справді бути хворим на голову мазохістом, щоб сприймати цю владу як свою рідну. Ми знаємо про голод 1921 року, але він повторювався і в 1924-25, а ще ж був недорід у 1928-29 рр.

"Вечірній Лікнеп" у "Петровичі"

Тоді Україна була економічно-ресурсною складовою РФ: Донбас давав енергоносії, Центральна Україна - хліб. До революції 1917 року Україна давала одну восьму світового ринку хліба. Вже в умовах початку голоду 1928 року з України вивезли 28 млн пудів хліба. Влада УРСР просила центр повернути хоча б 13 млн. Їй повернули 13, але 10 знову вивезли.

Настрої були саме антикомуністичні, антирадянські. І зрештою ті страшні поразки Червоної армії улітку 1941 року дали відповідь на запитання, чи були українці лояльними до влади.

Піком вияву нелояльності українців до радянської влади у міжвоєнний період став 1930 рік - було зафіксовано біля 4 тисяч масових виступів, у яких взяло участь 1 млн осіб. Це тільки ті дані, які були зафіксовані ОГПУ.

Причому ці бунти почалися вже після депортації "куркулів", коли біля 11 тисяч осіб, яких ОГПУ вважало потенційними організаторами заворушень, були вислані. Але все одно 1 млн піднявся, в деяких регіонах Правобережжя радянської влади якийсь час узагалі не існувало.

Антирадянські виступи були і в інших регіонах СРСР, але саме в Україні вони чітко були переплетені з національними. Один випадок - під час одного з повстань біля 300 селян збилися в загін. Очевидці описують, як отаман приїздить до школи, там якась дитина прибирала, а він каже їй: "Покажи на глобусі, де Москва". Хлопчина показує. "А де моя Хацапетівка?" Йому показали, він: "Так, хлопці, за 2 години доїдемо, всі на Москву".

Відомому воєнному теоретику Олександру Свєчіну було доручено підготувати доповідну записку про те, які регіони СРСР у випадку війни будуть політично лояльними. У цій записці він виділив два регіони, які у випадку війни перетворилися б на п'яту колону противників радянської влади - це Північний Кавказ і Україна.

Без сумніву, були й зразки конформізму, які й уможливили встановлення радянської влади. Так, загалом у міжвоєнний період абсолютна більшість селян виявляла нелояльність до влади, але якби частина селян не грабувала своїх сусідів під виглядом боротьби за комунізм, суспільство було б більш згуртованим і тоді, і зараз.

Достатньо близько 10% відданих владі людей і дієвий апарат примусу - щоб тримати народ у покорі. Саме тому успішного спротиву і не вийшло. З 1925 року в країні існувала однопартійна система. Жодної свободи преси, легальних методів боротьби, політичної опозиції... В таких умовах міг бути тільки неконтрольований вибух ненависті, який і стався у 1930-ому. 

Щоб приборкати виступи на певній території, треба було ліквідувати так званий "актив". Радянські органи влади брали на облік - на "спецкартки" - всіх суспільних авторитетів села. І щойно на якійсь території починалися заворушення, їх арештовували. Є на селі виступи - отримуйте репресії. 2 млн людей сиділи по в'язницях тоді.

В 1933 році в армії з'явилася величезна кількість анонімок, які показували, що люди знаходилися у стані психологічного шоку. "Вашу мать, бл.дь, буде війна, а ні - ми повстанемо!"- дослівна цитата з анонімки на адресу Петровського.

До 1932 року Червону армію не могли кинути на придушення повстань - бо вона була міліційною, особовий склад в абсолютній більшості набирався з місцевого населення. В 1932-му Україна стала першим регіоном, де адміністративно-територіальна військова система була згорнута (в інших регіонах Союзу це було аж у 1938 році). В Україну завезли військові одиниці з Середньої Азії.

Чому не було спротиву під час Голодомору? Бо репресивний апарат працював дуже якісно. Впровадження аґентів, ліквідація активу, пропагандистські кампанії - у 1930-их роках це все було апробовано саме в Україні. Система була настільки ефективно налагоджена, що вона з успіхом використовувалася після війни для боротьби з УПА.

В 1932-33 роках повстань не було, бо люди були виснажені. Недаремно ж організовувалися спецїдальні для лояльних спіробітників радвлади - бо вмирали всі і масово. Коли люди ішли на штурм зернового складу, то це вже був бунт не розгніваних, а божевільних.

У 1935 році НКВС підготувало доповідну про дивне явище в селах - люди почали масово заготовляти труни. Сто, двісті гробів в одному селі - я бачила цей звіт в архіві СБУ у 1990-их. Коли агенти почали розпитувати селян, що ж вони роблять, ті відповіли: очікуємо нову голодовку, і щоб не бути похованими абияк, заздалегідь готуємося. Про який спротив тут можна говорити?

Не було державницьких традицій і відповідного рівня національної свідомості.Процес формування політичної нації (не тільки українців, але і євреїв, поляків, росіян) тільки розпочався.

Але навіть за такої ефективної роботи репресивних органів у 1941-му радянська влада зрештою не втрималася. У світовій історії, напевно, не було прецедентів, коли люди так масово здавалися в полон, не бажаючи захищати свою державу і свою владу.

В цей момент із залу надійшов ряд запитань про українців під час Другої світової, і модератор зустрічі Леонід Топчієнко попросив відповісти на них чоловіка пані Людмили -кандидата історичних наук Владислава Гриневича , який спеціалізується на історії 1940-их.

Владислав ГРИНЕВИЧ:

Наказ Берії і Жукова від 1941 року про виселення українського народу - насправді це німецька пропагандистська листівка. Потім з'являються мемуари наркома внутрішніх справ УРСР Рясного, де він натякає, нібито це не німецька фальшивка, а справжній документ.

Третя згадка про нібито плановану депортацію Українців - Хрущов сказав на з'їзді партії, що Сталін думав депортувати українців, але ешелонів би не вистачило. Делегати засміялися і на тому закінчилося.

Думаю, що розмови про можливу депортацію все ж таки велися. Серед військової еліти побутувала думка про так звану "Українську зраду" 1941-го. Коли Хрущов вирішив дати Києву звання міста-героя, проти нього почалася кампанія з боку генералітету, який кричав, що Київське оточення - найбільша у світі поразка.

Ремарки про Другу світову від Владислава Гриневича. Всі фото: Павло Солодько

Вивезти українців справді не могли, бо це ж не кількасот тисяч кримських татар, а 30 млн. Тому замість вивезення вирішили провести масову мобілізацію в 1943-44-ому. На Волині, де діяло УПА, мобілізували 16% населення. 10% - це вже повна мобілізація, 15% - заводи стоять. А тут 16!

Добровольчий ентузіазм на призовних пунктах у червні 1941 року стосувався хіба що міської молоді і тривав ледве тиждень. Лояльних до радянської влади українців тоді було відсотків 7-10 - партійці, комсомольці, переважно в містах-мільйонниках. Але все одно, подивіться альбом "Київ у 1941-43 рр.", скільки там молодих киян зустрічає німців!

Що вже говорити про села, де іноді тільки за кілька днів люди дізнавалися, що розпочалася війна. Партія не мала впливу на село в 1941 році. Оцініть цифру - на 40 тисяч колгоспів лише в 4 тисячах були партійні організації.

Людмила ГРИНЕВИЧ:

Зараз ми ніколи не досягнемо того, щоб у суспільстві було одноманіття думок - хоч патріотично спрямоване, хоч яке. На міфологізовану свідомість упливати не можна - так, здається, казав академік Ліхачов. Головне - забезпечити доступ до історичної правди.

На жаль, сучасна влада продемонструвала, що не має поняття, що таке гуманітарна політика держави. У президентському документі на цю тему офіційно написано "ми ще шукаємо".

Погано й те, що влада не дотримується спадковості. Якби політика національного примирення, яку розпочав Ющенко, була продовжена, то й рівень легітимності нинішньої влади зріс би.

До речі, про проект "Історична Правда" - на конкретному прикладі можна побачити, як маленький колектив робить велику справу (спасибі вам, пані Людмило! :) - ІП), якою мали би займатися чималенькі державні структури. На ЗМІ, особливо електронні, велика місія - вони формують ту історичну візію, яку не формує влада.

Павло Солодько
Pедактор "Історичної Правди"