Український Майдан не можна уявити без участі у ньому творчих людей. Майдан 2013-2014 років запам’ятався світові не лише як масштабний  акт громадянської непокори, але й як потужна мистецька акція. Такого сильного вибуху творчості, що відбувся під час Революції Гідності, раніше не мала жодна з протестних акцій ні в Україні, ні в світі. Щоб зафіксувати пам’ять про ті події та їхніх учасників, Український інститут національної пам’яті вже майже три роки здійснює проект «Майдан: усна історія».

Цього року на основі зібраних свідчень Інститут видав збірник «Майдан від першої особи. Мистецтво на барикадах». До нього увійшли спогади митців, які своєю творчістю підтримували протестний дух учасників. Безкоштовно завантажити його можна за посиланням.

Виконавчий продюсер Мистецького об’єднання «Остання барикада» Вячеслав Пономарьов став одним з організаторів виступів біля стели, а згодом і основної сцени, яка була мотором Майдану. Зі сцени відбувалася координація дій учасників протесту, у виступах виголошувалися основні вимоги Майдану. На сцені вітали гостей з усього світу, що приїхали підтримати українців.

Арт-менеджер Володимир Кадигроб ініціював створення спільноти «Страйкплакат». Через Фейсбук сторінку цієї спільноти кожен охочий міг завантажувати будь-який постер.

Дизайнерка Ольга Сало, маючи великий досвід участі в акціях ненасильницького спротиву, займалася організацією волонтерів, які б могли поширювати ідеї та гасла мирної революції.

Історик вбрання, одна з організаторок майстерні «Шляхетний одяг» Людмила Сівцева-Климук брала участь в акціях, побудованих на народних традиціях, зокрема із захисним обрічним рушником.

Історик, мистецтвознавець, публіцист Вадим Скуратівський як один із членів Ініціативної групи «Першого грудня», яка об’єднала сучасних українських інтелектуалів, неодноразово виступав зі сцени Майдану. Разом із тим, він підтримував Майдан і матеріально, забезпечуючи продуктами та іншими необхідними речами.

Вячеслав Пономарьов

1985 року народження, менеджер культурних проектів

Коли на Майдані вже встановили велику сцену, хлопці дзвонять мені й кажуть: «Давай, іди сюди, тебе вже шукають». Треба було, щоб хтось виходив, підтримував людей, грав. Ну і, власне, засукали рукави й почали працювати, видзвонювати. Спочатку дзвонили знайомим музикантам, говорили, мовляв, приходьте, пограйте… Ну, взагалі різні ситуації були.

Були й такі, що категорично відмовлялися приходити і грати. Навіть до останнього часу. А сьогодні вони розповідають: ми такі важливі, ми дрова возили, це було важливіше, ніж грати концерти. Думаю, що лісоруб має рубати дрова, пекар пекти хліб, медики мають лікувати, а музиканти грати. І коли вони йдуть збирати дрова, то мені здається, це однаково, що забивати цвяхи комп’ютером.

Але була величезна кількість музикантів, про яких я не міг навіть подумати, що вони здатні ризикнути прийти і грати, й безкоштовно грати. Багато хто приходив і казав: «Ми маємо це робити, ми маємо підтримувати людей». Багато таких людей знайшлося, і, в принципі, сцена порожня не була.

Окрім головної сцени було ще безліч різноманітних майданчиків. Це і вуличні піаністи, і відкритий університет, який там оце стояв біля Лядських воріт, і поетичні виступи в Київській адміністрації. Студенти з Могилянки запрошували видатних людей для лекцій. В Українському домі так само були майданчики для виступів. Тут можна згадати і про художників, які вивішували свої роботи по периметру, зокрема й про Мистецький Барбакан, до якого ми мали, власне, відношення. Увечері в них там були виступи, а вдень до них приходили люди, варили їсти, роздавали чаї, супи, шашлики смажили. Дуже багато таких точок було.

Я вже говорив, що кожен має займатися своєю справою, і музикант усе-таки має бути на своєму місці й бути музикантом. Ця складова була надважливою, тому що людині, яка приїхала там… не знаю… щоб нікого не образити… приміром, з Тернопільської області, з Франківської, де вони востаннє бачили… Білоножка років 15 тому, який до них у районний будинок культури раніше приїжджав. А тут купа людей з телевізора. Це щось дуже містичне, і це справді дуже надихає – що от вони поруч стоять, і вони такі самі люди, як і ми, і вони разом з нами беруть участь у протесті. І коли ці артисти до них зі сцени промовляють чи співають – це шалена енергетика насправді. Ну, і так само музиканти заряджалися від людей, які стояли перед сценою.

Володимир Кадигроб

1982 року народження, менеджер у сфері культури та комунікацій

На Майдані мені дуже подобалося, що кожен міг знайти для себе якусь соціальну роль. Я, наприклад, нарахував, що виконував сім чи вісім ролей: від будівництва барикад і обслуговування до постачання медикаментів. В основному ж моя робота стосувалася комунікацій та ліків, тобто допомоги пораненим.

Я пам’ятаю одну ситуацію. Якось, у день чергової спроби розгону Майдану, було потрібно дуже багато ліків. Я на Оболоні купував стандартний набір медикаментів, який у багатьох аптеках Києва вже важко було знайти. За нього я мав заплатити десь 1000 гривень. Жіночка, яка стояла за мною в черзі, сказала: «Я з донькою сиджу і не можу поїхати, але можна, я заплачу? Це найменше, що я зараз можу зробити». Ми поділили цей рахунок на двох – я не міг їй відмовити.

Ольга Сало

1982 року народження, дизайнер

У Громадському секторі Євромайдану я [   ] займалася волонтерами. Для людей, яким наша організація допомагала з поселенням, ми вирішили організовувати зустрічі, де піднімали актуальні питання. Ми розуміли, що важливо переконувати людей у тому, що: а) треба будь-що залишатися стояти на Майдані; б) протест має бути мирним. Потім ці зустрічі переросли у щось більше: ми вже запрошували відомих людей, приводили депутатів, лідерів думки, правозахисників.

Мені запам’яталася дискусія у Патріаршій криївці на тему «Чи може перемогти немирний протест?». Вона була цікавою, бо для багатьох те, що протест має бути мирним, не є аксіомою. І Анатолій Бондаренко тоді пояснював, які бувають наслідки після силових зіткнень, а які – після мирного протесту. Так було щовечора. Ми це робили, бо з людьми треба працювати, щоб вони не розчаровувалися, не занепадали духом, бо коли довго стоїш на Майдані, різні думки приходять.

Також ми розуміли, що треба проводити якісь акції. Тому ввечері у нас були дискусії, а вранці акції. Найпопулярнішими акціями, знову ж таки, були миротворчі загони – ми йшли до військових, які стояли на ключових підходах до урядового кварталу, і з ними говорили. Про те, заради чого ми стоїмо, про те, що коли прийде час і вони отримають наказ застосувати проти людей силу, вони не повинні цього робити. Ми хотіли проявити приязнь до них.

Людмила Сівцева-Климук

1984 року народження, дизайнер-етнограф, історик вбрання

Якщо говорити про два майдани – помаранчевий і Революцію Гідності, – то для мене вони пройшли в роботі. Ми, по суті, й на тому, і на іншому майдані стояли тільки у перші дні. А далі розуміли, що тих, хто стоїть, є дуже багато, а тих, хто організовує, годує, приймає, не так багато, як хотілось би. Тому ми завжди переключалися на роботу. Перший Майдан мені запам’ятався тим, що ми стелили, мили, годували, і другий Майдан, в принципі, був такий самий. Тільки за першого це було в музеї Гончара, і людей, яких ми приймали там, було набагато більше – іноді до 200 осіб за ніч.

У майстерні «Шляхетний одяг» в нас потужності були набагато менші. І люди, яких ми там приймали, переважно були нашими друзями. Тому, звичайно, за них переживаєш, як за близьких, як за своїх дітей. Коли хлопці йдуть на Майдан і їх проводжаєш (а ти знаєш, що там горить і там стріляють), то в тебе настільки все всередині стискається, що ти на них дивишся, а вони це «читають». Вони розуміють, що ти їм нічого не скажеш. Ти говориш, що все буде добре, ви молодці, бережіть там себе. Ти намагаєшся цю паніку не показувати, а вони ж то бачать, що ти за них переживаєш... Пізніше вони мені казали: «Ми стояли там за вас. Якби ви нас не підтримували, то ми б так не стояли». Більшість із них потім поїхали на АТО і спробували інший варіант – коли тобі води не винесуть, бо ти прийшов з України, а тут уже настрої не ті... Вони кажуть: «В АТО ми по-справжньому зрозуміли, наскільки важлива підтримка тилу».

Вадим Скуратівський

1941 року народження, мистецтвознавець, історик, літературознавець, публіцист

…я безперестанку … з’являвся [на Майдані], але в особливій якості. Річ у тім, що колишня моя дружина – донька колись відомого соцреалістичного, дуже доброго, академічного напряму художника – Георгія Степановича Меліхова, автора славнозвісної картини «Молодий Сошенко і молодий Шевченко у Брюлова». У Меліхова був ще синочок Юрко. Ми з ним дружили і все таке, але Юрко несподівано на 30-му році помер і залишив 4-річного хлопчика. Я з тим хлопчиком бавився, намагався вчити його чогось доброго… Але потім обставини склалися так, що він жив уже тільки з мамою і зник з мого обрію.

Десь у 2008 році моя донька (його двоюрідна сестра) на виставці Меліхова підводить мене до якогось молодика і каже: «Це Мітя Меліхов». А я до нього був настільки прихилився… І я дуже попросив Мар’яну: «Ну, ти роби все для того, щоб він повернувся у сім’ю Меліхових». Він на мене справляв дуже добре враження, у нього, як і у батька, золоті руки. А під час уже цих подій раптом Мар’яна мені телефонує з Москви (вона була у Москві) й каже: «Мітя у “Правому секторі”».

Я запитав його тільки, що йому треба. Він каже: «Молочка, молочка». І він говорив тільки українською, і я носив – молоко і гроші, молоко й гроші… Я був разом з ними у «Правому секторі». І для мене цей Майдан – це доля Дмитрика, як я його вже називав. Він пройшов через усе пекло, починаючи з 2013 року: біля Банкової одна рана, а потім одразу в АТО – і одна рана, друга рана…

Підготувала: Тетяна Привалко