Майдан 2013-2014 років запам’ятався світові не лише як масштабний  акт громадянської непокори, але й як потужна мистецька акція. Такого сильного вибуху творчості, що відбувся під час Революції Гідності, раніше не мала жодна з протестних акцій ні в Україні, ні в світі. Щоб зафіксувати пам’ять про ті події та їхніх учасників, Інститут національної пам’яті вже майже три роки здійснює проект «Майдан: усна історія».

Цього року на основі зібраних свідчень видано збірник «Майдан від першої особи. Мистецтво на барикадах». До нього увійшли спогади митців, які своєю творчістю підтримували протестний дух учасників. Драматург і сценаристка Наталя Ворожбит разом зі своїми колегами з перших днів спротиву записували враження майданців, які згодом  вилилися у п’єсу «Щоденники Майдану», яка демонструвалася на сценах багатьох країн світу.

Художник і письменник Іван Семесюк був одним з активних учасників Мистецького Барбакану. Навколо цього утворення єдналися митці різних поглядів та жанрів, тут проводилися мистецькі акції, дискусії, чергування. Барбакан став феноменом Революції Гідності і допоміг відкрити нові сенси мистецтва для суспільного життя.

Художник Олександр Мельник зі своєю роботою «Очі Господні» був на Майдані і в мирні дні, і тоді, коли запалала вулиця Грушевського. Під час протистояння 18 лютого його було поранено. Усіх людей, в тому числі й митців, він закликає своєю щоденною роботою змінювати Україну на краще.

У добірці подано уривки інтерв’ю цих митців. Більше з їхніх спогадів та спогадів інших творчих людей можна прочитати, безкоштовно завантаживши збірник «Майдан від першої особи. Мистецтво на барикадах».

Наталя Ворожбит

1975 року народження, драматург, сценарист

Я пам’ятаю, ми зідзвонилися з моїм колегою, режисером Андрієм Маєм. До речі, є такий ТЕАТР.DOC у Москві, опозиційний. І його художній керівник Михайло Угаров перший написав: «Ребята, вы должны что-то делать, вы должны как-то на это реагировать». І ми з Андрієм зідзвонилися, питаємо одне одного: «Що робити?» Так, ми можемо ходити, стояти, співати, бутерброди нарізати, але ж ми можемо ще щось робити, щось більше – як театральна спільнота. Він каже: «Ну, давай зустрінемося». І буквально десь на п’ятий день від початку Майдану ми запропонували усім небайдужим нашим колегам зустрітися в театрі «Дах». Поприходили кіношники, театральні актори, режисери, драматурги.

У перший раз ми не знали, що робити, і просто почали записувати числа на великому аркуші: «Так, початок, 21 листопада… Розповідайте, що в кого було». Люди почали висловлюватися – всі знали, відчували, що в країні відбувається щось дуже значне. Хто був на Майдані у перші дні, хто не був – це теж було цікаво, коли люди розповідали про своє особисте життя, про те, як вони, наприклад, відзначали День народження, і хтось прийшов з Майдану… тобто як Майдан входив у життя кожного з них.

Ми все це записували на відео, робили якісь позначки. І так ми дуже довго сиділи, але встигли обговорити лише кілька днів: 21-ше, 22-ге… Ми зрозуміли, що цього недостатньо. Треба всі дні, поки щось відбувається, зустрічатися і розповідати: що з ким було, хто як відреагував, хто що бачив. А серед нас було досить багато активних людей, які завжди були, скажімо так, у найбільш «гарячих» точках Майдану. І ми почали зустрічатися регулярно, впродовж усього Майдану, приблизно кілька разів на тиждень, і фіксувати наші враження.

Після диктаторських законів 16 січня

Потім ми вирішили почати питати людей: а які прогнози на завтра, що буде через місяць? Люди прогнозували, фантазували на тему майбутнього. Я ніколи раніше так цікаво не працювала. Одна річ, коли щось відбулося, і ми це досліджуємо – люди вже знають, як ставитися до цієї події, вони вже зі своїм ставленням розповідають, а тут опитувані навіть уявити не можуть, що буде завтра. Це дуже цікаво. От вони сидять і розмірковують: «Мені здається, Янукович піде у відставку». А хтось каже: «Ви знаєте, я боюсь, що буде революція, а потім війна, що хтось перший щось кине, що буде перша жертва…» Людина просто говорить… Мурашки, чесно кажучи, бігли поза шкірою, коли потім усе так і сталося.

Іван Семесюк

1979 року народження, художник, письменник

Коли вже люди стояли там цілодобово, захотілося культурної програми, хотілося якось грітися десь, бо вже було холодно. І хлопці наші, архітектори, вирішили зробити такий… барбакан. (Зразу видно, що люди освічені – знають, що таке барбакан.) У термінології фортифікаційної справи середніх віків – це маленька фортечка, яка стоїть перед входом до великої фортеці. Вона першою зустрічає ворога. Барбакан будувався для того, щоб було де випити чаю, провести літературний батл, поетичну зустріч. Там читали цікаві лекції з історії іудаїстики, ісламу, тобто такі абсолютно несподівані моменти, з котрими я ніколи в житті, напевно, й не зіткнувся б. У Барбакані проходили виставки, було цікаво. Було дуже багато стримерів, тоді тільки з’являлося громадське телебачення, і Богдан Кутєпов бігав там, камерою всіх знімав… Це все десь збереглося в Інтернеті, ці кадри.

Іван Семесюк на Мистецькому Барбакані

Ну, так усе до першої крові, звичайно, було. Після того Барбакан уже перетворився потихеньку на таку собі «розливайку» – розливали люди «коктейлі Молотова», причому дуже якісні. Навіть там, на барикадах, казали тодішні «правосєки», ще просто молоді хлопці, футбольні хулігани, що найкращі оці «коктейлі Молотова», що з Барбакану, бо їх робили архітектори, акуратісти. Така от була історія. Ну, ясна річ, що там була перевалочна база всіляких корисних речей, були пічка, каністри з бензином, всякі такі штуки… Тоді вже про культурну складову, чесно кажучи, не йшлося. Абсолютно. Тобто тоді вже в нас там жили люди зі «Спільної справи», просто якісь там такі дикі люди з сокирами – культурологічний момент минув.

Олександр Мельник

1949 року народження, художник

В такій масі народу рідко коли зустрічалися, а ввечері зідзвонювалися: виявляється, той був і той був. Я запропонував: «Давайте вийдемо з картинами, ми все-таки художники. Чого ми будемо просто стояти? Ми повинні щось людям давати». Спочатку вийшли (це було, по-моєму, 8 грудня) до поштамту, стали під колонами, цілий день тримали в руках картини.

Олександр Мельник зі своєї картиною «Очі Господні»

А потім 11 грудня, коли був нічний штурм, я вранці вже вийшов зі своєю роботою, яка називається «Бачу справи твої, людино!», де зображені очі Господні. Цілий день там простояли, такий сніг ішов мокрий… Люди підходили, допомагали, бо руки замерзали. Колеги підійшли. Словом, ці «Очі» помітили. З тих пір на всі віча з ними приходив. Спочатку мені було незручно: я ніби виділяюся – прихожу туди зі своєю картиною. Нащо воно потрібно? На звороті картини я написав гасло: «Ви прекрасні!!! Я вас люблю!» До мене люди підходили, обнімали, цілували дівчата: «Ми Вас теж любимо!» Тож я з часом зрозумів, що це людям потрібно, тим паче, що коли цілий день стоїш, слухаєш гасла, то якась розрядка, якийсь позитив має бути. Хоча спочатку в мене була ідея написати таке щось проти Януковича, проти Захарченка – про те, як вони діяли. І потім я все-таки написав друге гасло: «Янукович, пам’ятай Чаушеску! Захарченко, пам’ятай Кравченка!». Але два гасла тримати незручно, то я його закріпив (мені допомогли) на Європейській площі – прикріпив до банера з віршем Франка «Беркут», а ходив тільки з картиною «Бачу справи твої, людино».