У Львові презентували проект Українського інституту національної пам’яті «Майдан: усна історія». Це – чи не наймасштабніший проект усної історії, який коли-небудь реалізовували в країні. Українсько-польський портал публікує розмову з керівником проекту Тетяною Ковтунович про передумови його виникнення та важливість для нашого часу.

Майдан був півтора роки тому, а ми вже намагаємось писати його історію. Чи не зарано?

Насправді ні. Що швидше почнемо збирати спогади, то краще буде для фахівців з усної історії. Спогади мають властивість змінюватись. Ми помічаємо це навіть на цьому невеликому відрізку часу. Є різниця між тими, які ми записали відразу після Майдану і нинішніми. Тоді в розповідях було дуже багато емоцій, деталей, що вразили, і живих переживань, зараз – більше аналізу та рефлексій. Дедалі частіше наші респонденти аналізують події не лише в контексті своїх переживань, але й у контексті подій, що відбуваються, з огляду на війну та політичну ситуацію. Тоді людям треба було виговоритись, а зараз вони радше розпитують себе й оточуючих. Майдан почався, але він не закінчується у певному сенсі. Закінчився певний етап, основні вимоги досягнуті. Але Майдан – це простір, який важко окреслити в часі. В ментальному та емоційному плані він є недовершеним. Це жива історія.

Ми зараз дуже шкодуємо, що не було таких проектів після двох попередніх революцій: Революції на граніті та Помаранчевої революції. Ми хотіли б зібрати свідчення і про них. А ще дуже цікаво було б записати історії людей, які пережили усі три революції.

Як ви почали займатися цим проектом?

Це було відразу після активних подій на Майдані, на початку березня 2014 року. Тоді ми мали дуже обмежені технічні засоби – власні телефони або, щонайбільше, диктофони. Але працівники Інституту постійно ходили на Майдан, бо розуміли, що Майдан стоятиме недовго і потім цих людей буде дуже важко знайти. У той час люди фактично ще не згадували, вони транслювали реальність, у якій жили. У розповідях було багато змішаних та неструктурованих емоцій. Люди скаржилися, висловлювали задоволення і незадоволення. Дуже сильними були емоції втрати, бо спогади про Небесну сотню ще неймовірно свіжі. Мабуть, з тими інтерв’ю буде багато роботи психологам та соціологам.

Від літа 2014 року ми вже записували спогади в стінах Інституту. Завдяки нашим партнерам з «Фонду збереження історії Майдану» у нас з’явилася камера, і ми запрошували людей на індивідуальні бесіди. Ці інтерв’ю розлогіші й докладніші. В таких умовах людина почувається комфортніше, має час і можливість пригадати подробиці. Кожна історія суб’єктивна, цікава і неповторна. З цих записів створюється справжня мозаїка тих подій.

Сьогодні у нас багато помічників – від квітня цього року запрацювали робочі групи по всій Україні. Проект ініціював наш Інститут, але наразі ми можемо робити записи лише в Києві. Багато ж свідків тих подій роз’їхалися по регіонах. Тому ми звернулися до істориків та місцевих телерадіокомпаній у великих містах. Сьогодні вже в 20 містах України ведуться записи спогадів. Люди роблять це на волонтерських засадах. Ми приємно вражені цим. Здебільшого роблять це фахівці з усної історії, викладачі в університетах, активісти, що брали участь у Майдані. Для багатьох така діяльність – своєрідне продовження Майдану. Люди роблять це не з примусу чи тому, що треба, а тому, що відчувають поклик і важливість роботи для суспільства. Ми вже записали 400 історій в Інституті, і ще понад 180 зафіксували наші волонтери в містах.

Як обираєте людей, чиї історії слід записувати?

Спершу ми склали список тих, кого обов’язково хотіли записати: активістів, волонтерів, політиків. Шукали їхні контакти й записували спогади. Але потім процес пішов. Почали приходити дуже цікаві люди й самі пропонувати свої історії, рекомендувати тих, хто може розказати свою. Було таке, що людина приходила із застереженням, що у неї спогадів на 15 хвилин, а проговорили три години. Розповідаючи, людина знову переживає всі ці події.

Ми намагаємось зібрати історії представників різних прошарків та сегментів Майдану – сотників, кухарів, айтішників, юристів, митців – повний спектр.

Крім того, ми збираємо історії не лише тих, хто фізично був на Майдані. Наприклад, маємо кілька історій дівчат, які працювали в цей час менеджерами-організаторами. Вони сиділи на телефонах і організовували допомогу: збирали гроші й закуповували усе необхідне. Звідти маю одну неймовірну історію. Дівчина, яка в Києві координувала збір допомоги, домовилася телефоном з львівським радіо про збір коштів на марафоні. За гроші, які пожертвували радіослухачі, купили дуже хороший дефібрилятор. Львів’яни якнайшвидше доставили його у Жовтневий палац (тоді там був розгорнутий госпіталь). І вже пізніше медики розповідали, що за допомогою цього дефібрилятора за кілька хвилин після доставки врятували життя людини, в якої зупинилося серце. Майдан – це не лише фізичний, а й віртуальний простір, який своїм існуванням міг врятувати реальну людину. Таких історій, які можна назвати феноменальними, є дуже багато.

А є ті, що найбільше вразили?

Я брала інтерв’ю у волонтерки Люби Шипович. Вона закінчила Києво-Могилянську академію й успішно працювала у Нью-Йорку айтішником. Коли почалися події на Майдані, вона майже одразу почала допомагати. Люба згадує, що зовсім незнайомі люди з різних куточків світу почали перераховувати їй кошти для потреб Майдану. Через неї проходили величезні суми і величезні замовлення. Обсяг допомоги збільшувався, особливо у періоди загострення протистояння, тож у Нью-Йорку Люба з групою активістів створили громадську організацію «Разом», що спрощувало їхні взаємини з податковою. Вона почала ходити на роботу за власним графіком і, можна сказати, безперервно працювала на потреби Майдану. Після Майдану їхня організація продовжує надавати допомогу – тепер уже сім’ям постраждалих на Сході. Місяць тому я записувала з нею інтерв’ю в Києві. Якраз тоді вона залишила свою перспективну роботу в Нью-Йорку і за власний кошт зголосилася працювати в Одесі, створювати електронний уряд. І це не поодинокий випадок.

Є ще одна історія. Одного разу – дзвінок. «Ви Тетяна?», – перепитав чоловік. «Так», – кажу. «А ви записуєте спогади? Я хочу розказати». Я пропонувала приїхати до нас, бо телефоном не записую. Але чоловік дуже хотів, щоб його вислухали. І він розповів мені свою історію: цей чоловік – пенсіонер, який живе у приватному секторі в Києві, звати його Олександр Миколайович. Коли почався Майдан, він вирішив, що за свою пенсію буде купувати їжу і приносити на Майдан. Так і робив. А коли почали приїжджати хлопці з регіонів, зголосився прийняти на квартирування людей, попросив «западенців». До 10 осіб постійно жили у нього. «Що міг, готував їм на вечерю, вони приходили пізно, йшли рано. Коли почалися силові протистояння, часто і вночі залишалися на Майдані. Чемні, порядні хлопці», – розповів Олександр Миколайович. Одного вечора, згадує, відкрив двері в кімнату до хлопців, щоб побажати добраніч, а вони всі стоять на колінах і моляться. «Це мене вразило до глибини душі, а наступного дня одного з них убили…», – сказав, розплакався і поклав слухавку. Для нього це було дуже болюче і він хотів поділитися.

Яка доля цього архіву? Для кого його створюють?

Зараз нам дуже важливо зробити архів публічним, щоб історики, соціологи, психологи та інші фахівці могли ним користуватися. Ми хочемо, щоб це був електронний архів, де буде відео хорошої якості, аби при потребі його могли використовувати і телевізійники. Водночас хочемо його конвертувати, щоб воно було доступне онлайн на будь-яких пристроях. Зараз шукаємо можливості втілити ці плани в життя. У перспективі хочемо видати серію книг, першу з яких плануємо презентувати вже до другої річниці Майдану. Наразі триває робота над цією книжкою.

Зараз ще триває слідство. Чи співпрацюєте з ним і чи надаєте інформацію?

В ініціативи «Майдан СОС» є юристи, які співпрацюють зі слідством. Ми перетиналися з ними на різних заходах ще до першої річниці подій. Вони знають, що ми відкриті й готові допомагати. Але наразі запитів не було.

Bаша ініціатива не єдина, яка фіксує спогади. Чи співпрацюєте з кимось із них?

Є «Фонд збереження історії Майдану». Від літа минулого року ми співпрацюємо. Знаємо, що досі вони записали 120 інтерв’ю, і ми фактично ними обмінюємось. Вони мають вихід на європейські університети, і є попередня домовленість, що в Бременському університеті буде копія нашого архіву. Зараз тримають переговори і з іншими університетами. Є надія, що нам вдасться знайти кошти і створити онлайн-майданчик цього проекту. Ми сподіваємось, що на основі нашого архіву буде створено багато фільмів, наукових та науково-популярних видань тощо. Можливо, за якимись історіями напишуть книжки.

Розмовляла Мирослава Іваник

Джерело: Польсько-український портал