УКРАЇНА ТА ПОЛЬЩА — 100 РОКІВ СУСІДСТВА.

Сюжет перший: в боротьбі за державність українці та поляки використовували подібні методи і підходи.

Мапа східних кордонів Польщі в різні роки

“Спільні землі”

На початку ХХ ст. на політичній карті світу не було ані України, ані Польщі. Натомість були імперії - Російська, Німецька та Австро-Угорська. Деякі прикордонні провінції цих монархій як українці, так і поляки вважали своїми землями. У свідомості поляків національною катастрофою стали три поділи Речі Посполитої – 1772, 1793 і 1795 рр. Діячі національного руху вважали справедливим відновлення Польщі у межах перед першим поділом 1772 р. Така Польща доходила на сході до Дніпра і Кодими.

Місто Перемишль на поштовій картці поч. ХХ ст. Посеред міста протікає річка Сян, згадана у вірші Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна» як західна межа України. У 1939–1941 рр. по Сяну проходив кордон між радянською Україною та окупованою німцями Польщею. Північна частина Перемишля контролювалася нацистами, а південна – комуністами.

Українці зважали не так на історію, як на етнографію, хоч і пам’ятали про часи Русі та козацької державності. Своїми вважали всі землі, де вони складали компактну більшість населення. Етнографічна Україна на заході доходила до річок Вепр і Сян, а лемківські села розташовувалися ще західніше.

«Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону,

в ріднім краю панувати не дамо нікому»

З вірша «Ще не вмерла Україна» Павла Чубинського

Конфлікт принципів породжував територіальну суперечку. Обидва національні рухи претендували на східну частину австрійської провінції Галичина із центром у Львові. У межах Російської імперії інтереси стикалися на Волині, Поділлі та Київщині, які поляки називали «Забраними землями», а також на Холмщині, що належала до історичного регіону «Царство Польське».

«Проженем ворога з Помор'я

Заблищить вольності квіт

Польща від моря до моря

Гляне зраділо на світ

Львів знов зустріне синів своїх

З усіх світу сторін

Повернуться Львівські Орлята

Забринить радісно дзвін»

З польського військового маршу «Діти Львова»

Перша світова війна та революція 1917–1921 рр. накреслили нові кордони у Європі. На короткий час поруч на мапі з’явилися незалежні держави українців та поляків. Україна не встояла у боротьбі. Відновлена Польща включила Галичину, Волинь та Холмщину. Поляки назвуть ці території «Східними кресами». Натомість в українському словнику міцно закріпиться поняття «Західна Україна». Галицькі землі Варшава намагалася розчинити у Польщі, вигадавши для них нову назву – «Східна Малопольща».

Річкою Збруч до Першої світової війни проходив східний кордон Австро-Угорщини, а у міжвоєнний період – східний кордон Польщі. На листівці поч. ХХ ст. показане селище Підволочиськ на правому березі Збруча. За мостом розташоване місто Волочиськ. Нині це Тернопільська і Хмельницька області України.

У часи ІІ Світової війни Польща не одразу змирилася з утратою «Східних кресів». Поляки наполягали на законності кордону 1921 р., так само, як раніше ідеалізували кордон 1772 року. Суперечка за «креси» стала головною причиною кривавого конфлікту з українцями. Врешті повоєнний кордон проліг так званою «лінією Керзона», яка закріпила більшу частину Західної України в складі УРСР. На польському боці залишилися українські етнічні землі, названі «Закерзонням».

Пам’ятник графу Голуховському у Львові. Аґеонор Голуховський (1812–1875) – уособлення польської влади в австрійській Галичині. Він тричі очолював адміністрацію Коронного краю (загалом на посаді намісника провів 16 років). Протистояв поділу Галичини на українську і польську частини.

Утім, депортації 1944–1946 рр. та акція «Вісла» 1947 р. зроблять міждержавний та міжетнічний кордони практично тотожними. З визначеними комуністами повоєнними кордонами українці та поляки зустрінуть падіння комунізму та відродять свої національні держави.

“Один шлях, але різні обставини”

В минулому столітті Україна та Польща пройшли досить схожий історичний шлях - визволення від імперського поневолення, відродження держав та їх падіння, перебування під гнітом нацистського та комуністичного тоталітаризмів і, врешті, повторне відновлення державності після краху комунізму. Проте українці та поляки пройшли його по-різному, зокрема й тому що мали різні стартові умови.

Українська національна маніфестація в Києві 1 квітня 1917 р. Потужна хвиля українського відродження після падіння Російської імперії стала справжньою несподіванкою. Однак український рух зіткнувся і з багатьма проблемами, зокрема, з недостатньою підтримкою у великих містах.

Як на початку ХХ століття, так і наприкінці, обставини були більш сприятливими для польського національного руху. Сто років тому серед національно свідомих поляків були високого рангу військові та чиновники, великі землевласники та робітництво. У світі добре знали про «польську справу». Від часів Наполеонівських війн відновилася і деякий час існувала автономія Герцогства Варшавського та Царства Польського. Великого розголосу в Європі набули польські повстання проти російського поневолення у 1830 і 1863 рр. Фактично у польських руках перебувала адміністрація австрійської Галичини. Гасло «визволення Польщі» проголошували обидві протиборчі коаліції під час І Світової війни.

«Понад 600 років тому ми, поляки, були сильнішою, панівною стороною, й тому ми полонізували українські еліти. В ХІХ і першій половині ХХ століття, коли в Польщі та Україні мало не в аналогічних формах у масах набували обрисів національна свідомість, ми щонайменше двічі унеможливили здобуття Україною незалежності...»

Яцек Куронь. “Поляки та українці: важкий діалог”

У цей же час українці були переважно «селянською нацією», провідні верстви якої часто зрікалися свого національного імені. Життя в Російській імперії, яке Михайло Драгоманов назвав «пропащим часом», не лише наклало відбиток соціальної відсталості, але й минало під знаком заперечення існування українського народу, заборони його мови та історії. Українська революція 1917-1921 рр. та створення українцями власної незалежної держави стало несподіванкою для багатьох у світі. Тому належної підтримки вони не отримали, зіткнувшись із байдужістю, а часом й ворожістю до ідеї української держави.

Банкнота у 100 карбованців зразка січня 1918 р. Поряд із надписами українською, російською та мовою ідіш є напис польською мовою, як мовою однієї із визнаних національних меншин в УНР.

“Громадяни/національні меншини”

Як українці, так і поляки мали у ХХ столітті свої власні національні держави, доля кожної з яких склалася по різному. Маючи на своїй території представників різних етносів, держави повинні були вибудовувати дієву політику по відношенню до національних меншин.

Першотравнева демонстрація польських робітників у Луганську. 1 травня 1917 р.
 

Українська Народна Республіка прагнула збудувати державу, в якій мирно співіснували б представники різних етносів, тому за модель було обрано концепцію національно-персональної автономії. Перший Універсал Української Центральної Ради закликав до спільної роботи в сфері державного будівництва усі народи, що проживали на українських землях.  Вже у першому українському уряді діяло Генеральне секретарство міжнаціональних справ на чолі з Сергієм Єфремовим. Із нього згодом постало окреме секретарство у польських справах, яке очолив Мечислав Міцкевич. 30 липня 1917 року до складу Центральної Ради – українського представницького органу – увійшли представники національних меншин, зокрема 20 осіб від польської громади.

Святкова демонстрація на честь польського Дня Конституції у Вінниці. 3 травня 1917 р.

У Західноукраїнській Народній Республіці національним меншинам також були гарантовані усі політичні права. Парламент ЗУНР – Українська Національна Рада – двічі (19 жовтня і 2 листопада 1918 року) задекларувала національним меншинам повну безпеку життя, цілковиту громадянську, національну і віросповідну рівноправність, надавши їм репрезентаційні права та якнайширшу національну автономію. Вибори до парламенту ЗУНР – Української національної ради – мали б відбуватися за національно-пропорційною системою: за кожною національністю було визначено певну кількість місць. Обраний в червні 1919 року однопалатний Сейм ЗОУНР мав складатися з 226 послів, 33 з яких становили б поляки.

«Ми хочемо вірити, що й представники національних меншостей України, відповідно, зрозуміють своє становище і підуть, зі свого боку, назустріч українським політичним домаганням і тим самим скріплять позицію оборонців прав національних меншостей. Право національних меншостей буде забезпечено. Білорусам, великоросам, полякам, євреям, молдаванам, чехам та іншим народностям України буде надано пропорційне представництво в наших автономних органах, а їхня мова буде допущена в зносинах з урядами і органами самоуправління в тих округах, де ці народності становлять повний національний мінімум».

Михайло Грушевський. «Народам України». 1917 р.

Інше бачення національної політики було у відродженій Другій Речі Посполитій.

Незважаючи на те, що національні меншини складали  понад 30%,  тут не існувало окремого міністерства чи відомства, яке би курувало питання національних меншин. Дотичною темою займалися Міністерство внутрішніх справ та Міністерство релігійних визнань і публічної освіти. Політика як «національної демократії» Романа Дмовського, що відстоювала ідею перетворення Польщі на мононаціональну державу, так і польських соціалістів Юзефа Пілсудського з ідеєю співжиття багатьох народів, не передбачала надання українцям, які становили 16% населення, жодної автономії.

На фотографії часів міжвоєнної Польщі зображені українці у національних костюмах

Після окупації Західної України Польщею у 1919 році українські політичні сили намагалися домогтися надання їй національно-територіальної автономії шляхом внесення законопроектів до польського парламенту. Проте польські керівники так ніколи й не виконали взятих на себе міжнародних зобов’язань щодо цього питання. Навпаки, з часом, особливо після смерті Пілсудського, посилюється політика (особливо в галузях освіти, культури та церкви), спрямована на денаціоналізацію українців.

Зруйнована церква в селі Крилові. Холмщина, 1938 р. Українське православ’я розглядалося польською владою як одна із головних перешкод на шляху до «вирішення» національного питання. Саме проти нього була спрямована польська акція «ревіндикації» (повернення майна), проведена на  Холмщині, південному Підляшшя й прикордонних районах Волині. Її апогей припав на 1938 р. Результатом стало знищення близько 127 православних церков та храмів

Реакцією на це стала радикалізація українського руху, збільшення популярності підпільних УВО та ОУН, які застосовували насильство для захисту прав українців. Невирішеність українського питання в Другій Речі Посполитій стала одним із чинників розпалювання польського-українського конфлікту після її падіння в роки ІІ Світової війни.

«Не можна дозволити впроваджувати територіальної автономії, адже так віддамо владу в руки якнайгірших ворогів наших і варварів; не можна творити жодного органу представницького з руською більшістю, тому що то значило б кинути вищу етику, вищу культуру і вищий економічний стан польського населення під ноги натовпу, цілковитого нездатного до державності…»

Меморіал про устрій східних земель, складений Генштабом Війська Польського. Жовтень 1919 р.

Зруйнована поляками читальня товариства Просвіта. Село Княгиничі, Станіславського воєводства, 1930 р.

Матеріали проекту Українського інституту національної пам’яті “Україна та Польща: 100 років сусідства”.

Автори: історики Володимир В'ятрович, Ярослав Файзулін, Вікторія Яременко, Сергій Рябенко, Максим Майоров, Любов Крупник, Віталій Бака, картограф Дмитро Вортман.

Передрук: zbruc.eu