УКРАЇНА ТА ПОЛЬЩА - 100 РОКІВ СУСІДСТВА

Сюжет третій: Співіснування двох народів, інтереси яких в багатьох питаннях перетиналися, час від часу виливалося в криваві протистояння

Бій з поляками за залізничний вокзал у Львові, 1918 р. Післявоєнний малюнок Леоніда Перфецького – видатного баталіста, ветерана Армії УНР, який чимало творів присвятив воякам Української революції 1917–1921 рр.
 

Війна 1918-1919 років

Першим епізодом збройного протистояння між українцями та поляками стала війна, яка розгорнулася на теренах Східної Галичини відразу після розпаду Австро-Угорщини та по завершенню Першої світової війни.

Польські війська наступали із Західної Галичини. Вже у листопаді 1918 року їм вдалося взяти під контроль залізницю Перемишль-Львів і налагодити зв’язок з повстанцями. Вояки ЗУНР  змушені були залишити столицю Львів. Майже півроку польсько-українська війна в Галичині мала переважно позиційний характер. Обидві сторони конфлікту розраховували на посередництво Антанти, однак відправлені нею миротворчі місії не досягли успіху.

Пошкоджений в ході польсько-українських боїв львівський залізничний вокзал, листопад 1918 р.

З Військом Польським воювала не лише Галицька Армія, але й Армія УНР, адже поляки розпочали вторгнення на Холмщину та Волинь. Волинський фронт був другорядним для обох противників. Поляків цікавила передусім Галичина, а Директорію УНР – протидія більшовицькій агресії.

«Вся східна частина Галичини заселена в більшості русинами, тієї ж крові, що й ті, в Україні… Ми говоримо про перманентний конфлікт, що існує в східній Галичині між поляками і русинами. Утворення незалежної держави Україна призвело до небувалого ентузіазму галицьких русинів. Вони хочуть бути частиною України, і молода держава, зі свого боку, збройно підтримує їх вимоги»

З лекції Шарля де Голля для офіцерів французької військової місії у Польщі, 1919 рік.

Переломний момент настав у травні 1919 року, коли проти українських військ кинули добре підготовлену і озброєну Армію Галлера. Польський, румунський та більшовицький наступи притиснули обидві українські армії до Збруча. Здавалося, це вже поразка. Однак Галицька Армія пішла у відчайдушний прорив, відомий як Чортківська офензива. Честь українського мундиру було врятовано. Втім, переломити хід подій галичани вже не могли – сили були занадто нерівними.

Мапа польсько-української війни 1918-1919 рр.
 

Зрештою Галицька Армія відступила на схід, за Збруч. Тут Армія УНР відвоювала у більшовиків новий плацдарм, щоб продовжити боротьбу за Київ. Бої польсько-української війни припинилися без підписання мирної угоди. Пізніше сторони визначили демаркаційну лінію.

Війна 1942–1947 років

Поділ Польщі між СРСР та Третім Райхом у 1939 році став початком ІІ Світової війни. В площині українсько-польських стосунків він фактично повернув ситуацію на рівень початку І Світової – обидва народи опинилися в ситуації без власних держав, із  взаємними претензіями на терени спільного проживання.

Група вояків Армії Крайової на Самбірщині, липень 1944 року.

Цілі визвольних рухів українців та поляків у ІІ Світовій були тотожними (здобуття незалежності), але через територіальні непорозуміння – взаємнозаперечними. Поляки боролись за відновлення своєї держави у довоєнних кордонах, українці – за «обнуління» ситуації та проведення кордону між Польщею та Україною за етнічним принципом. Жодна сторона не бажала поступатися іншій, тож неодноразові спроби порозумітись не дали результату. Олії у вогонь додавали треті сили – нацисти та совєти, які усіляко роздмухували протиріччя між поляками та українцями, аби не дати їм об’єднатися у боротьбі проти спільного ворога – тоталітарних режимів.

«ОУН поборює акцію тих польських угрупувань, що змагаються до відновлення польської окупації українських земель. Ліквідація протиукраїнських акцій з боку поляків є передумовою унормування взаємин між українською і польською націями»

Із постанов Другого Великого збору ОУН, квітень 1941 року

Відділ УПА на Самбірщині

Перші випадки убивств українців на Холмщині у 1942 році переросли у масштабну війну, яка охопила терени Волині, Галичини, а згодом і Закерзоння. Кожна сторона воліла першою опанувати спірні землі, а противника та «чуже» населення розглядала як перешкоду і тому всіма способами намагалися «очистити» від цього терен, розуміючи, що Німеччина програє війну. Обидві сторони у новій війні між собою спиралися на досвід попередньої війни і виходили з того, що перевага того чи іншого населення на спірних теренах буде визначальним чинником їх приналежності до України чи Польщі. Обидві сторони проводили як наступальні, так і захисні дії, іноді (як весною 1944 року на Холмщині) зіткнення переходили у завзяті і тривалі  фронтові бої. На відміну від подій 1918–1919 років, які іноді називають останнім прикладом лицарської війни, обидва учасники конфлікту в роки ІІ Світової чинили воєнні злочини проти цивільного населення.

Злочини та депортації

ІІ Світова війна, політика нацистського та радянського окупаційних режимів радикалізували настрої всередині українського та польського суспільства.

Боротьба обох народів за звільнення від окупації, здобуття незалежності та контроль над Волинню, Галичиною і Холмщиною вилилася у повномасштабну війну між польським та українським підпіллям та повстанськими загонами. Крім них до конфлікту долучилися також нацистська окупаційна адміністрація та її силові структури, радянські партизани, дезертири й кримінальні банди, а також цивільне населення.

10 березня 1944 року загін Армії Крайової знищив українське село Сагринь на Холмщині. За різними даними, під час нападу загинули від 800 до 1240 мешканців. Нападники спалили церкву, понад 280 хат, сотні господарських будівель та споруд. Уціліле майно та худобу нападники пограбували та вивезли до сусідніх польських колоній. На фото: загін АК під час знищення Сагрині.

Бойові зіткнення часто супроводжувалися не лише нападами на українські та польські села, але й злочинами проти цивільного населення з обох сторін. Від поодиноких вбивств українських активістів та інтелігенції на Холмщині сторони перейшли до взаємного знищення цілих родин та навіть поселень на Волині, Галичині, а потім і на Закерзонні. Обидві підпільні армії, УПА та АК, ставили за мету звільнення своїх народів. Разом з тим, деякі їх вояки здійснювали вчинки, які можна класифікувати як воєнні злочини. Спроби командування обох армій зупинити поширення таких дій були недостатньо ефективними через підпільні умови боротьби. Після того, як за допомогою Москви владу у Польщі перебрав комуністичний уряд, до злочинів та репресій проти українського населення активно долучилися й загони польського війська та сил безпеки.  

«Війна - це поразка людяності»

Папа Римський, Іван Павло ІІ

Перші депортації, які захопили українців і поляків ще на початку ІІ Світової війни, тривали в 1939-1941 роках. Вони прокотилися Західною Україною після того, як СРСР приєднав ці землі за Пактом Молотова-Ріббентропа. За цей час було депортовано на схід СРСР понад 300 тисяч осіб: спочатку поляків, а згодом й українців.

Тіла поляків – жертв атаки УПА, 16 червня 1944 року

Депортації в контексті повоєнного світооблаштування почалися ще в 1944 році й тривали до 1951-го. Їх уможливила згода союзників антигітлерівської коаліції, координація зусиль СРСР і прорадянських режимів Польщі й Чехословаччини. Договір 1944-го створив прецедент для «обміну населенням». Українців Надсяння, Лемківщини, Холмщини і Підляшшя планували або примусово переселити до СРСР в обмін на поляків, що там проживали, або розосередити в глибинних районах Польщі для поступової асиміляції. Переселення мало відбуватися лише на добровільній основі.

Однак у ході реалізації плану обидві сторони вдавалися до тиску та насильства. З вересня 1945 року для виселення українців з Польщі почали залучати Військо Польське, солдати якого вдавалися і до воєнних злочинів.Загалом за період від 15 жовтня 1944 року до липня 1946-го з території Польщі до України депортували 480 тисяч 305 осіб, а з України до Польщі – 787 тисяч 674.

Мапа знищених в ході польсько-української війни 1942-1947 рр.  українських та польських сіл

Акція «Вісла» 1947 року покликана була «остаточно вирішити українське питання» в комуністичній Польщі. Депортація здійснювалася на засадах колективної відповідальності під приводом ліквідації формувань Української повстанської армії на Закерзонні. У процесі її реалізації близько 150 тисяч українців Східної Польщі опинилося на території західних та північних воєводств, декілька тисяч – у концтаборі. Кількасот підпільників та їхніх прихильників розстріляли за ухвалою польових судів.

Депортація українців з села Новосільців (Сяноцький повіт) в СРСР. Березень 1946 року.

У 1948 році спільна комісія СРСР і Польщі ухвалила рішення про демаркаційну лінію в районі верхнього Сяну, внаслідок чого понад 9 тис. українців були виселені з власних помешкань за кілька годин. Останньою територіальною корективою між двома державами стала «Угода між СРСР та Польською республікою про обмін ділянками державних територій» 1951 року. Її наслідком стало переселення близько 16,5 тисяч польських громадян із Сокальщини у бойківські Бескиди. Близько 33 тисяч українців виселили із Західної Бойківщини. Їх розпорошили по чотирьох південних областях УРСР: Донецькій, Миколаївській, Одеській і Херсонській.

Український цвинтар у селі Осердів, Люблінське воєводство, Польща. Сучасний вигляд. У 1939 році населення села становило 520 осіб, із них – 480 українців. Їх виселили протягом 1944–1947 років

Матеріали проекту Українського інституту національної пам’яті “Україна та Польща: 100 років сусідства”. Автори: історики Володимир В'ятрович, Ярослав Файзулін, Вікторія Яременко, Сергій Рябенко, Максим Майоров, Любов Крупник, Віталій Бака, картограф Дмитро Вортман.