УКРАЇНА ТА ПОЛЬЩА - 100 РОКІВ СУСІДСТВА

Сюжет п’ятий: наприкінці 80-х рр. ХХ ст. поляки та українці отримали гарну нагоду визволитися з лещат тоталітарних режимів та побудувати дійсно незалежні та суверенні держави. На шляху до омріяної свободи вони часто допомагали одне одному. Сьогодення ж ставить перед україно-польським стосунками нові запитання та виклики.  

Архітектори порозуміння

Співпраця українців та поляків в період знищення комуністичного табору в Східній Європі була неможливою без двох видатних постатей, котрі створили нову візію україно-польських відносин.

Єжи Ґєдройць, м. Мезон-Ляфіт під Парижем, 1986 рік.
 

Єжи Ґєдройць

Після закінчення ІІ Світової війни в середовищі емігрантів-інтелектуалів виникла нова модель польсько-українських стосунків, запропонована  головним редактором культового часопису «Культура» Єжи Ґєдройцем (1906-2000). Він народився у Мінську, походив з давнього польсько-литовського шляхетського роду. У Варшавському університеті вивчав українську історію та літературу, познайомився з провідними українськими діячами, зокрема ідеологом українського націоналізму Дмитром Донцовим, головою УНДО Василем Мудрим.

Єжи Ґєдройць (другий зліва) та Ґустав Герліґ-Ґрудзінський (сидить попереду) в колі працівників «Культури» (містечко Мезон-Ляфіт під Парижем, вересень 1986 року).

Концепція Ґєдройця передбачала поєднання поляків, білорусів, литовців і українців у вільній від комунізму й імперіалізму Європі, підтримку прагнення до державної незалежності та відмову Польщі від територіальних претензій.

Обкладинка першого номера «Культури», виданого в Римі в 1947 році. «Культура» існувала до 2000 року включно (видано майже 600 чисел часопису і 511 томів «Бібліотеки «Культури»

Питання державності України Єжи Ґєдройць вважав одним із найважливіших для майбутнього Польщі й безпеки Центрально-Східної Європи. Ідеї Ґєдройця викликали спротив співвітчизників, але в Парижі він створив середовище інтелектуалів, до якого належали польські мислителі Чеслав Мілош, Ґустав Ґерлінг-Ґрудзінський, Юліуш Мерошевський; українці Богдан Осадчук, Борис Левицький, Юрій Лавріненко, Юрій Шевельов тощо.  На шпальтах «Культури» з'являються твори, заборонені на охоплених комунізмом теренах. «Інститут літерацький» вперше видав антологію української літератури «Розстріляне відродження», що поширилася і «за залізною завісою». Поміж інших тем, у «Культурі» публікувалися матеріали, присвячені українській проблематиці та польсько-українським взаєминам.

Обкладинка антології української поезії 1920-х років, впорядкована Юрієм Лавріненком, видана  Єжи Ґєдройцем в 1962 року.

Ґєдройць і його видання здобули моральний авторитет. Їх друковану продукцію легально й нелегально передавали «за залізну завісу», слухали по радіо. Це у Польщі справило феноменальний ефект: вкорінювалася ідея, що незалежність східних сусідів відповідає польським інтересам. Тому коли виникла «Солідарність», порозуміння з Україною стало одним з головних її завдань.

«Так як ми, поляки, маємо право на Вроцлав, Щецин, Гданськ, так литовці слушно хочуть повернути Вільно, а українці — Львів. Історичні доводи показують, що ці міста ніколи не були насправді польськими (…) Литовці ніколи не забудуть про Вільно, і доти не буде згоди між нами, поки не віддамо їм Вільно. З іншої сторони, українці не подарують нам Львова (…) Коли дійде до…  потенційної поразки Радянської Росії, наші апетити на Львів та Вільно мають остаточно зникнути. Нехай литовці, котрі переживають долю ще гіршу, ніж ми, тішаться своїм Вільно, а у Львові нехай майорить синьо-жовтий прапор. Ми ж звернемо увагу на Вроцлав, Гданськ, Щецин і будуймо Польщу на її власній території. Тоді напевно наші сусіди зі сходу і півночі потішать нас довірою»

Із листа ксьондза Юзефа Маєвського,  «Культура» 1952 р.

Богдан Осадчук дослідник історії Центральної та Східної Європи, професор політології Вільного Університету Берліну. Автор книг «Розвиток комуністичних партій Центральної та Східної Європи» (1962), «Радянський комунізм. Документи» (1964) тощо, був головним редактором «Віднови» – емігрантського журналу незалежних українських інтелектуалів.

Богдан Осадчук

Богдан Осадчук (1920-2011) – видатний український політолог і публіцист. Народився в Коломиї в учительській родині, пізніше оселився біля Кракова. Закінчив Берлінський університет, де вивчав міжнародне право, історію країн Східної Європи та Балкан. У 1966 р. став професором новітньої історії Східної Європи Вільного Університету Берліна.

На Заході Осадчук зблизився з представниками українського й польського національного рухів, інтелектуалами, що опинились в еміграції, чудово розумів специфіку україно-польських стосунків. Він став найближчим українським співробітником «Культури» – часопису Єжи Ґєдройця. Їх об’єднувала спільність поглядів, зокрема Осадчук і Ґєдройць усвідомлювали, що успіх визвольної боротьби їхніх народів залежить від міжнаціонального примирення. У 1952 р. в часописі «Культура» з’явилася нова рубрика – українська хроніка.

Богдан Осадчук з нагодою імені Єжи Ґедройця, 8 листопада 2007 року. Цю нагороду засновано у 2001 році  тижневиком «Річ Посполита» для осіб та інституцій, які в своїй діяльності культивують добрі стосунки між народами Центрально-Східної Європи.

У стосунках Осадчука з Ґєдройцем не все було безхмарно. Один з конфліктів виник, коли у 1970-х рр. Ґєдройць розпочав співробітництво з російським емігрантським часописом «Континент». Осадчук наполягав, що росіяни мають визначитиcя щодо свободи народів СРСР. Результатом  дискусії стало проголошення Ґєдройцем у 1977 р. «Декларації в українській справі»,  де представники російської, польської, чеської і угорської еміграції заявили про готовність співпрацювати з борцями за незалежність України.

Богдан Осадчук та В'ячеслав Брюховецький – почесний президент Національного університету «Києво-Могилянська академія».

У 1990-і завдяки Осадчуку «Культура» перетворилася на хроніку народження незалежної України.  Він був ініціатором створення Європейського Колегіуму Польських та Українських Університетів (EKPiUU) у Любліні (Польща). Богдан Осадчук відзначений Нагородою дружби та співпраці з «Культурою», преміями ім. Єжи Ґєдройца, званням «Людина Прикордоння», орденом Білого Орла за заслуги в справі польсько-українського примирення, а в Україні – орденом Ярослава Мудрого.

Рух до Солідарності  

Падіння комунізму в кінці 1980-х, у якому важливу роль відіграли представники обох національних рухів, українці і поляки зустріли в різних внутрішньо та зовнішньополітичних ситуаціях.

Протистояння українського національного руху й комуністичної системи було більш тривалим і кривавим. Мільйони українців стали його жертвами ще до Другої світової, тоді як у Польщі комуністичний режим установився лише наприкінці війни.

Українки та польки з візками для перевезення товарів. Економічна криза кінця 1980 – початку 1990-х спонукала громадян обох країн до дрібної нелегальної торгівлі. Поляки торгували мало не на кожному європейському базарі. Особливої популярності набула «кравчучка» – візок на колесах, який у 1983 році розробив інженер-конструктор авіазаводу Антонова Олексій Сєргєєв. З 1991 року «кравчучки» почали випускати і на заводі.

Польська Народна Республіка, на відміну від Української РСР, була окремою державою. Попри залізну завісу, Польща тісніше контактувала із Заходом, мала сильну католицьку церкву, існувало приватне сільське господарство й торгівля, дрібне підприємництво, освіта орієнтувалася на західні концепції. Це впливало на світогляд суспільства, еліти, розуміння стратегічних цілей в обох країнах.  

З 1990 року для Польщі незмінною метою було членство в Європейському Союзі і НАТО. В Україні політичним елітам і суспільству дуже довго не вдавалося порозумітись щодо спільної стратегії, тому низкою шансів не вдалося скористатися. Польща, попри всі труднощі, впевнено прямувала в напрямку до демократичної європейської держави. Українці змушені були не лише долати тягар комуністичного минулого, але й протистояти спробам повернути нашу державу в орбіту впливу сусідньої Росії. Якщо польське суспільство дискутувало про те, якою бути Польщі, то  в Україні тривали дискусії, чи бути їй взагалі. Зрештою, рішуча ствердна відповідь на це питання і стала однією з причин війни з Росією, яка триває.

Делегація з Польщі на Установчому з'їзді Народного Руху за перебудову у вересні 1989 року в актовому залі Київського політехнічного інституту. На першому плані (зліва направо): Францішек Сак – депутат Сейму від Громадянського Клубу Парламентського; Богуміла Бердиховська – директор Відділу національних меншин в Міністерстві мистецтва та культури Польщі (1989–1994); Богдан Борусевич – заступник голови проспілки «Солідарність», нині – віце-маршал Сенату; Адам Міхнік – депутат Сейму від Громадянського Клубу Парламентського, головний редактор «Газети Виборчої». У другому ряді: секретар з питань ідеології ЦК КП УРСР і майбутній перший Президент України Леонід Кравчук. Фото з особистого архіву делегатки «Солідарності» на І з'їзді Народного Руху України польської публіцистки Богуміли Бердиховської.

«Солідарність» і Народний Рух України стали генераторами демократичних змін у Польщі та Україні, склали альтернативу комуністичним елітам, взаємодіючи  між собою на особистісному та інституційному рівнях.

«Був один момент, коли ми в таборі склали  лаконічну телеграму до «Солідарності» з думкою про те, що нам вдасться той текст передати на волю і що та телеграма буде з нашими підписами. Не знаю, як там з нею склалося, але, в кожному випадку, вона писалась. Не пам'ятаю тексту телеграми, але гасло «за нашу і вашу свободу»  – воно було таким надихаючим. Ми зичили їм сил, а з іншого боку розуміли, що вони борються і за нас».

Мирослав Маринович

З другої половини 1970-х рр. у Польщі почала формуватись єдина демократична опозиція. У 1980 р. страйкарі утворили незалежну профспілку «Солідарність», яка стала загальнонаціональною (10 млн. учасників при населенні 38 млн.). Українці Польщі влилися в ці процеси. Водночас українські дисиденти Петро Григоренко, Валерій Марченко, Юрій Литвин, Євген Сверстюк, Мирослав Маринович були добре знані в польських опозиційних колах.

Від 1986 р. з ув'язнення почали виходити українські дисиденти, які активізували національно-визвольний рух УРСР. Саме цього року радянські спецслужби фіксують у своїх документах інформацію про появу неформальних об’єднань. Одне з них, «Суспільна група громадської ініціативи», було створене у Жданові (нині – Маріуполь). Як особливо небезпечний факт КГБ відзначав, що група створювалася за зразком польського профспілкового руху «Солідарність».

Володимир Мокрий – перший  українець, обраний у 1989 році до польського Сейму Х-го скликання від «Солідарності»; лідер українського громадського руху, професор, керівник кафедри українознавства Ягеллонського університету (Краків). Володимир Мокрий безпосередньо сприяв співпраці Народного Руху й «Солідарності».

Для пошуку контактів із «Солідарністю» у 1988 р. до Польщі  поїхали українські дисиденти брати Горині. У налагодженні зв'язків важливу роль зіграли представники української громади Польщі, а також церква.  

4 червня 1989 р. «Солідарність» здобула абсолютну перемогу на виборах і, спираючись на «доктрину Ґедройця», підтримала ідею незалежності України. 8–10 вересня 1989 р. на І з'їзд Народного Руху приїхала делегація  еліти «Солідарності». Під овації прозвучало привітання головного редактора наймасовішої в Польщі «Газети виборчої», ідеолога «Солідарності» Адама Міхніка: «Хай живе вільна, демократична і незалежна Україна»!

Мітинг під стінами Верховної Ради УРСР 24 серпня 1991 року. За незалежність України проголосували 346 з 450 народних депутатів.

4–5 травня 1990 р. в Яблонній біля Варшави зустрілись демократи обох країн – представники «Солідарності» та Руху, започаткувавши новий етап українсько-польського діалогу. Тому Польща стала першою країною, яка після Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. визнала Україну як незалежну державу.

Вибачаємо і просимо вибачення

Сфера сучасного україно-польського протистояння перенеслася у царину пам’яті.

Пам’ять, на відміну від історії, не претендує на всеохопне представлення минулого, вона вибіркова. Ми пригадуємо те, що нас найбільше вразило, вибираючи найважливіше чи те, що має значення в цей момент. Водночас, спогади впливають на сьогодення, актуалізуючи минуле, роблячи його частиною сьогодення.

Минуле українців та поляків увібрало в себе всю палітру відносин - від завзятого протистояння то плідної співпраці. Що саме з цього плекати  як елемент спільної пам’яті для майбутнього, вирішуємо ми. І саме ми, а не діячі минулого, відповідальні за цей вибір.

Проект пам’ятника «Жертвам геноциду, здійсненого ОУН-УПА», який планували встановити у Варшаві. Основою пам’ятника було стилізоване дерево, до якого колючим дротом прив'язано тіла чотирьох дітей. Підставою для цього образу стало страшне фото, яке поширювали як зображення жертв УПА в спогадах та наукових дослідженнях. Насправді світлина фіксує подію, що сталася в ніч з 11 на 12 грудня 1923 р. – вбивство божевільною матір'ю своїх чотирьох дітей.

Це не значить, що заради налагодження стосунків у майбутньому, ми маємо забути про давнішні протиріччя. Минулий конфлікт  важливий як застереження проти повторення цього. В такому випадку намагаються говорити про спільну вину за протистояння, спільно згадувати жертв з обох боків. Але він може також служити виправданням для недружньої поведінки у сьогоденні. Тоді шукається один винуватець (ним є  завжди інший), акцентується лише на власних втратах (втрати інших не можна порівнювати з власними).

Акція польських націоналістів у Перемишлі, учасники якої здійснили напад на хресну ходу українців до цвинтаря. 26 червня 2016 р.

Обговорення польсько-українських конфліктів у комуністичні часи було обмеженим. Після падіння комунізму почався діалог, який нині почасти перетворюється на змагання емоцій: чий біль від пережитого більш пекучий – український чи польський.

Аби перші емоційні прояви пам’яті не стали причиною руйнування стосунків між українцями і поляками, відповідальні особи в обох суспільствах взялися вибудовувати компромісну модель пам’яті, яка не приховує важкого минулого, а дозволяє його подолати.

Офіційна сторінка  у Фейсбуці польського прем’єра Матеуша Моравецького 11 липня 2018 р. опублікувала фото знищеного вояками АК українського села Сагринь, використавши його як ілюстрацію злочинів проти поляків на Волині. Помилка, яка чудово продемонструвала,  до чого призводить бажання говорити лише про власні жертви. Насправді ж українські та польські хати горіли однаково.

«Вибачаємо і просимо вибачення» – такий підхід, вперше застосований до польсько-німецьких стосунків, починає працювати і тут. Його підхопили представники громадськості, церков, а потім і політики обох держав. На політичному рівні було зроблено необхідні для подолання травми кроки – ухвалено спільні заяви президентів, парламентів, спільно відкрито кілька пам’ятників. Паралельно історики почали спільну роботу з пошуку та публікації документів, проводяться фахові дискусії.

Проте і в Польщі, і в Україні лишаються люди, які вважають, що цього замало. Найбільше їх серед жертв конфлікту та їхніх нащадків. Особливо активними ці процеси є в Польщі. Середовище так званих «кресов’яків» зуміло актуалізувати цю тему в політиці після 2015 року. Одностороннє бачення конфлікту, де винні лише українці, а жертви лише поляки, закріплене високими політичними рішеннями, стало причиною погіршення в останні роки стосунків між Польщею та Україною.

Плакат на підтримку історика Григорія Купріяновича, якого намагаються притягнути до відповідальності за доповідь про знищення польськими підпільниками українців Холмщини. До акції долучилися українські та польські громадські діячі та історики.

Проте  історія -  не лише джерело непорозумінь. Вона здатна  вселити оптимізм, адже демонструє – навіть у найтемніші часи взаємної ненависті з обох боків були люди, здатні зупинити її наростання і зробити так, аби українці та поляки знову подали один одному руки.

Матеріали проекту Українського інституту національної пам’яті “Україна та Польща: 100 років сусідства”. Автори: історики Володимир В'ятрович, Ярослав Файзулін, Вікторія Яременко, Сергій Рябенко, Максим Майоров, Любов Крупник, Віталій Бака, картограф Дмитро Вортман.

Джерело: zbruc.eu