22 вересня в Національному музеї історії України до вшанування 75-х рокових трагедії в Бабиному Яру відбувся міжнародний семінар, організований Київським офісом інституту Кеннана, Меморіальним музеєм пам"яті жертв Голокосту (м. Вашингтон, США) та Посольством США в Україні.

Під час семінару виступили: директор проектів міжнародної архівної програми Американського меморіального музею Голокосту США Вадим Алцкан та історик і музеєзнавець Людмила Гордон.

Вадим Алцкан зробив доповідь на тему: «Втрачена сторінка: історія єврейських громад як частина загальнонаціональної спадщини України». Він розповів, що Американський меморіальний музей Голокосту співпрацює з багатьма країнами світу. Інформація про долю єврейського населення збирається в країнах Європи та Азії. На сьогодні музей володіє дуже великою колекцією документів та експонатів.

У своїй доповіді Вадим Алцкан зупинився на історії українсько-єврейських взаємин, починаючи з давнини. Інформація про присутність євреїв в Україні збереглася ще з часів давньої літописної «землі руської». Окремі представники єврейського народу проживали в Україні в часи існування Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої.

Вадим Алцкан наголосив на тому, що представники єврейського народу багато століть не мали власної Батьківщини, розселилися по всьому світу, шукаючи кращої долі. Саме тому вони традиційно намагалися підтримувати владу на тій території, де проживали. Оскільки українці теж тривалий час не мали власної державності і перебували у складі інших держав, то для багатьох виглядало так, наче місцеві євреї підтримують будь-яку владу у національному та культурному пригнобленні українців. Насправді ж сторінки спільної українсько-єврейської історії були дуже різними - і світлими, і темними.

На думку Вадима Алцкана, важливо говорити як про позитивні сторінки з історії спільного існування українців і євреїв, так і про ті негативні сторінки, інформація про які тривалий час замовчувалася або перекручувалася.

З позитивних сторінок Вадим Алцкан навів наступні приклади. У ХІХ столітті на українській етнічній території в складі Російської імперії  проживало понад 2 млн. євреїв. На той час це було приблизно 25% від чисельності всього світового єврейства. Зрозуміло, що не могла така кількість людей осісти на території України, якби умови для життя тут були б дуже несприятливими. Очевидно, що після реформ 1860-х рр. створилися умови для перебудови економічного життя Російської імперії і українських земель в її складі. В епоху бурхливого індустріального розвитку євреї брали активну участь в економічному та суспільному житті. Нерідко відсоток єврейського населення у великих містах був дуже значним. Вони суттєво доклалися до розвитку українських територій. Досить згадати родини відомих єврейських промисловців Бродського, Марголіна та інших.

Перший трамвай в Києві у 1892 р. був запущений за допомогою купця Давида Марголіна. Найбільші пароплавства на Дніпрі були організовані за допомогою єврейських підприємців. Євреї Одеси, Єлизаветграда і інших міст організували закупівлю в українських селян сільськогосподарських продуктів, залізницею транспортували їх у Одесу, Миколаїв та інші порти і сприяли вивозу їх морськими кораблями на продаж до Європи. В результаті українські території Російської імперії отримали неофіційний статус «житниці Європи». В цей же час євреї будували у великих містах синагоги, школи, культурні центри. Деякі міста мали виразний єврейський вигляд: Бердичів, Шаргород та багато інших. Взагалі кінець ХІХ століття можна вважати найбільш вдалим в історії євреїв в Україні.

В Австро-Угорщині проживало щонайменше 800000 євреїв. Чимало євреїв проживало у найбільших і найважливіших містах Західної України - Львові, Перемишлі, Івано-Франківську (тоді - Станіславі), Тернополі та інших. Показовою є історія міста Броди, яке на той час знаходилось на кордоні між Російською імперією і Австро-Угорщиною. Воно було важливим торговим центром, перевалочним торговим пунктом, і провідну роль в налагодженні торгівлі відігравали саме євреї. Доклалися євреї і до торгівельного, економічного та культурного розвитку західноукраїнських земель, з їх участю було побудовано немало архітектурних пам'яток. 

При цьому єврейський народ на українській території намагався жити за власними правилами. Це сприяло його культурній відокремленості, замкнутості, і нерідко було малозрозумілим для сусідів українців чи росіян. Деякі дослідники вважають, що українці і євреї багато століть жили зовсім різними стилями життя. Для українців важливо було витримати тиск тих держав, які захоплювали українську етнічну територію. В результаті українці рано чи пізно організовували збройні повстання, метою яких було довести свою національну ідентичність. Для євреїв, розкиданих по всьому світі, важливо було пристосуватися до навколишніх обставин у державах перебування, знайти порозуміння з місцевою владою. Євреї трималися дуже дружньо, підтримували один одного, адже їм доводилося жити на території держав з різними політичними системами. Таким чином, історичний розвиток українського і єврейського народів часто йшов зовсім різними дорогами.

Дуже непросто українсько-єврейські взаємини складалися в кінці ХІХ - на початку ХХ століття, а особливо в роки першої російської революції 1905-1907 рр. В цей період мали місце єврейські погроми, які були організовані переважно російськими чорносотенними організаціями. В. Алцкан навів приклади того, що чимало українських діячів різко засуджували ці погроми, наприклад, В. Винниченко, С. Єфремов, М. Грушевський, І. Франко, М. Коцюбинський та інші. Більше того, під час єврейських погромів в Києві, Одесі та інших містах на захист євреям неодноразово приходили прості українці, які розуміли безглуздість ситуації - робітники місцевих фабрик та заводів, інтелігенція, селяни. Про це збереглися відповідні архівні документи.

Великий розголос у світі мала київська т.зв. «справа Бейліса». Російська царська влада звинуватила деяких місцевих євреїв у буцімто ритуальному вбивстві місцевого православного хлопця. Те, що ця справа була шита білими нитками, було зрозуміло більшості української інтелігенції, яка висловилася проти судилища. Показово, що суд присяжних, який складався переважно з українців-селян, виніс виправдовувальний вердикт. Всі надумані обвинувачення були відкинуті. Це свідчить про те, що у багатьох українців тоді було розуміння важливості добросусідських взаємин з євреями.

Особливою сторінкою взаємин між українцями і євреями стали події Української революції 1917-1921 рр. Загальновідомо, що євреї входили до складу Української Центральної ради, брали участь в її роботі, певний час мали національну автономію. Докладалися євреї і до розбудови Української народної республіки (УНР). Навіть на грошах, які друкувалися в добу УНР, були написи мовою ідиш. Фактично в цей період євреї підтримали прагнення українців до державної незалежності. Такий самий процес з листопада 1918 р. відбувався і в Західноукраїнській народній республіці (ЗУНР), де євреї входили до складу парламенту (мали 27 місць), отримали права використовувати рідну мову в школах і взяли участь в розбудові органів влади.

Існував окремий єврейський військовий підрозділ в армії ЗУНР, який брав участь в боротьбі за утвердження незалежності України. Інша справа, що всі ці починання не вдалося довести до завершення, адже територія Наддніпрянщини у 1918-1920 рр. була окупована більшовицькою армією, а територія Західної України в цей же час була окупована поляками. Таким чином, УНР і ЗУНР припинили своє існування. Внаслідок Ризького миру у березні 1921 р. поділ більшої частини українських етнічних земель між Радянською Росією і Польщею було закріплено офіційно. Деякі єврейські діячі періоду УНР виїхали за кордон, і там опублікували спогади про цей історичний період, висвітливши співпрацю між українцями і євреями.

Вадим Алцкан наголосив на тому, що в 1917-1921 рр. під час єврейських погромів в Україні загинуло понад 50000 євреїв. І досі точаться значні суперечки про те, хто був головним ініціатором проведення цих погромів - біла армія, українські військові підрозділи, місцеві українські повстанці чи більшовики. Євреї схильні були звинувачувати в погромах українців, хоча докладалися до погромів і інші учасники бойових дій. Факти є найрізноманітніші, і всі вони потребують детального вивчення і проговорення істориками. На сьогодні цього досі не зроблено, що сприяє створенню і поширенню міфів про єврейські погроми виключно українцями.

Особливої уваги істориків заслуговує питання про вбивство Головного отамана УНР Симона Петлюри в Парижі 25 травня 1926 р. Воно було вчинене євреєм Самуїлом Шварцбардом у помсту, як він заявив на суді, за єврейські погроми в Україні. Отож, потрібно розбиратися не лише хто вбив С. Петлюру, але і чому це сталося. Українські історики виявили в архівах документи про те, що С. Петлюра був противником погромів, давав вказівки протидіяти їм. Проте в умовах війни і хаосу накази часто не виконувалися, погроми відбувалися і далі, а їх ініціаторами були мало організовані підрозділи різних воюючих сторін. Є дані про те, що вбивця С. Петлюри міг бути більшовицьким агентом, і його могла направити на вбивство вміла чекістська рука з Москви. Отже, всі ці питання потребують вивчення і обговорення.

Найбільша увага співробітників Американського меморіального музею Голокосту у Вашингтоні зосереджена на дослідженні подій Голокосту періоду Другої світової війни 1939-1945 рр. В ці роки нацистами було знищено не менше 850000 євреїв на території України. З початку 1990-х рр. співробітниками музею та їх українськими колегами було скопійовано величезну кількість документів в українських архівах та музеях. В них є дані як про переслідуваних та знищених євреїв у всіх областях України, так і про тих, хто їх знищував. Також зібрано інформацію про українців, які допомагали євреям рятуватися в роки Голокосту. Завдяки допомозі українських архівістів та музейників вдалося створити величезну базу даних про долю українських євреїв. Ця інформація використовується для побудови експозиції музею, а зараз використовується істориками, які займаються вивчення Голокосту в Східній Європі.

Цікавою сторінкою співпраці між українцями і євреями в СРСР слід вважати період 1960-х - 1980-х рр. В цей час у радянських концтаборах опинилося немало українських і єврейських інакодумців (дисидентів). Показовою може бути історія взаємин психіатра В.Глузмана з українськими дисидентами, навіть з українськими націоналістами, заарештованими за участь в ОУН та УПА. У тюрмах українці і євреї знаходили спільну мову та способи передачі інформації про реальну ситуацію СРСР для публікації за кордон. Необхідність боротьби проти тоталітарного режиму в СРСР сприяла порозумінню між українськими та єврейськими політв'язнями. Нині про ці контакти опубліковано немало спогадів.

Станом на 2016 р., за різними оцінками, в Україні проживає від 200 до 300 тисяч євреїв. Це досить велика національна меншина. Сучасні українські громадські діячі та історики не раз наголошували на тому, що приховування правди про важкі сторінки взаємин українців з національними меншинами до добра не призведе. Потрібно вивчати всі важкі питання, оприлюднювати інформацію, щоб не стимулювати створення та поширення нових міфів. В. Алцкан навів деякі висловлювання з цього приводу І. Дзюби, М. Поповича, М. Мариновича, Я. Дашкевича та інших.

Говорячи про погляди істориків на питання співіснування українців та євреїв, Вадим Алцкан наголосив на тому, що українська та єврейська історіографія мають подекуди протилежні погляди на події. Це пов'язано з тим, що діалогу істориків, як такого, досі не відбулося. В період існування СРСР він був практично неможливим. Після 1991 р. не так вже й багато істориків цікавилося цією проблематикою. Існує багато міфів, що залишилися ще з часів СРСР, коли доступ до історичних джерел був неможливий, бо вони зберігалися у «спецхранах». Історики сходяться на тому, що найбільше розібратися у суперечливих подіях та поставити крапки над і допоможуть вцілілі документи.

До прикладу, для єврейських істориків події єврейських погромів часів Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького, Коліївщини, погромів періоду 1918-1921 рр., і, тим більше, подій Голокосту в роки Другої світової війни в Україні - є фактично національною трагедією. Тому вони не можуть схвалити точку зору української історіографії, яка переважно звеличує героїв визвольної боротьби, адже є інформація про участь цих героїв або їх прихильників у винищенні єврейського населення чи погромах.

Для українських істориків на сьогодні переважаючою є точка зору про те, що в умовах поневолення різними державами український народ вимушений був організовувати власну визвольну боротьбу. Зрозуміло, що під час повстань постраждали не лише поляки чи московіти (росіяни), але й євреї, як такі, що вважалися українцями за пособників існуючої адміністрації. В останні роки українськими істориками активно досліджувалася роль героїв визвольної боротьби - Богдана Хмельницького, Симона Петлюри, Степана Бандери і багатьох інших. При цьому замовчувалися або не досліджувалися важкі сторінки взаємин українців з національними меншинами на території України, в т.ч. єврейські погроми часів Хмельниччини та Коліївщини.

Вадим Алцкан вважає, що сучасна українська історіографія багато в чому запозичила досвід формування героїв визвольних воєн ще з часів СРСР. Тоді комуністичні історики створювали образи героїв, і «забували» розповісти про деякі не надто привабливі сторінки їх біографій. На його думку, потрібно відходити від старих радянських схем історії і намагатися досліджувати, а не замовчувати складні взаємини українців з поляками, євреями, німцями. Тим більше, що з часу деяких подій минула вже не одна сотня років.

Окремою сторінкою взаємин між українцями та євреями слід визнати історичні дискусії між українськими та єврейськими діячами в США та Канаді. Так вийшло, що чимало українців та євреїв після 1945 р. знайшли другу Батьківщину на американському континенті. Зустрічі були ініційовані в середині ХХ століття, у розпал «Холодної війни». Було проведено кілька великих конференцій, обговорено найбільш важкі історичні питання, зроблено спроби порозумітися. В. Алцкан розповів, що ці дискусії нерідко завершувалися сварками, але все ж посприяли налагодженню певного діалогу. Результати дискусій було опубліковано англійською мовою, і дуже шкода, що досі немає їх українського перекладу.

Показово, що зближення між українцями і євреями у діаспорі комуністичними правителями в СРСР називалося не інакше, як «співпрацею між реакціонерами - націоналістами та сіоністами проти СРСР». Збереглася маса радянського агітпропу з висміюванням цієї теми (карикатури у журналах «Перець» та «Крокодил», статті в пресі тощо). Співпраця українців і євреїв за кордоном дуже дратувала лідерів СРСР, оцінювалася ними загрозливою. Не так давно було оприлюднено документи про те, що спецслужби СРСР спеціально намагалися загострити взаємини між українцями та євреями в діаспорі. Це робилося шляхом проведення різних агентурних комбінацій та провокацій.

За нових умов, коли Україна вже є незалежною державою, завданням сучасних істориків є налагодити співпрацю та спробувати правдиво, без замовчувань, описати непрості сторінки спільної українсько-єврейської історії. Адже таке порозуміння дуже потрібно майбутнім поколінням обох народів.

Вадим Алцкан наголосив на тому, що в українських та російських архівах недослідженими залишаються тисячі справ, мільйони сторінок про життя українців і євреїв. Вони, як-то кажуть, просто «припадають пилом», і мало хто хоче ними займатися. Під час вивчення архівних справ В. Алцкан був здивований, наскільки багато історичної інформації все-таки не було знищено, а залишилося в цих справах. Вражає кількість збережених листів, фотографій та інших джерел. Безсумнівно, завданням як українських, так і єврейських істориків є поступово вивчати та оприлюднювати ці матеріали. В них міститься інформація про долю мільйонів українців і євреїв та спільні сторінки їх історії.

На момент розпаду СРСР на 1990-х рр. в Україні не було жодного музею про історію єврейського народу. Неможливо було собі уявити офіційне обговорення цієї тематики в наукових чи культурних закладах, адже на неї було накладене своєрідне табу. На сьогодні вже є понад 15 музеїв єврейського народу, найбільший - в м. Дніпро. Час від часу проводяться наукові конференції, семінари та інші наукові і науково-популярні заходи, існують деякі друковані видання. Таким чином, поступово робляться кроки вперед у вивченні єврейської історії в Україні.

На жаль, на сьогодні в Україні чимало пам'яток єврейського народу перебуває в аварійному стані. Достатньо подивитися на руїни синагог у тих містах, де раніше компактно прожили євреї, або на старі будинки єврейських кварталів в Одесі, Шаргороді, Бродах, Бердичеві. Між тим, всі ці об'єкти можна би було реставрувати, і вони стали би привабливими туристичними об'єктами. До прикладу, музей української архітектури та побуту у селищі Пирогово біля м. Києва можна би було поповнити і єврейськими традиційними будівлями. Чимало нащадків євреїв, які опинилися в Західній Європі та Америці, щороку їдуть в Україну шукати місця колишнього проживання та інформацію про своїх прадідів.

Прибувши в Україну, вони з подивом дізнаються, що місцеве населення практично нічого не знає про історію євреїв, або давно забуло про те, що євреї раніше жили поруч. У Польщі, Німеччині і інших країнах діють спеціальні програми, які сприяють поновленню історичної пам'яті (наприклад, реставруються єврейські синагоги). В Україні подібного робиться дуже мало. Одне з виправдань - це важка економічна ситуація. Але рано чи пізно ситуація повинна змінитися на краще, і тому вже зараз можна починати думати про запозичення іноземного досвіду. Україна не повинна залишатися осторонь світового процесу збереження і вшанування пам'яті людей, загиблих у Другій світовій війні. 

29 вересня 2016 р. виповнюється 75 років з дня розстрілу нацистами київських євреїв у Бабиному Яру у 1941 р. Ця трагічна подія відома в усьому світі. Президент України та інші українські органи влади ухвалили рішення про вшанування пам'яті жертв на державному рівні. Передбачено проведення багатьох заходів. Все це свідчить про те, що в Україні добре пам'ятають про Голокост та трагічну долю євреїв.

Підводячи підсумки, Ваим Алцкан наголосив на важливості вивчення маловідомих сторінок співіснування українців і євреїв. У тому випадку, якщо ці питання не будуть досліджуватися, є ризик, що цим може скористатися третя сторона (наприклад, Росія), яка буде в типово радянському стилі поширювати різні небилиці про «взаємну ненависть між українцями і євреями».

Після лекції Вадим Алцкан відповів на запитання присутніх.

Одне з питань стосувалося того, що в Бабиному Яру німці розстрілювали не лише євреїв, але також і українських націоналістів, членів ОУН (мельниківців). Чому ж так сталося? В. Алцкан підтвердив, що нацисти розстрілювали всіх, хто був незгоден з їхнім окупаційним режимом. Не дивно, що члени ОУН, які виступали за відновлення незалежності України, що не входило в плани німців, також потрапили під репресії. Це стосувалося як членів ОУН (бандерівців), які 30 червня 1941 р. проголосили без відому німців Акт про відновлення незалежності України, так і членів ОУН (мельниківців). Багато останніх, хоча і співпрацювали з німцями у 1941 р., але згодом все одно були заарештовані і знищені.

Інше питання стосувалося маловивчених сторінок українського та єврейського народу, про які майже не говорять історики. Наприклад, про співпрацю українців та євреїв в Канаді та США в 1960-1980-х рр.; участь євреїв у формуванні більшовицьких органів влади після 1917 р. та їх підтримки більшовицької влади; про участь євреїв в каральній роботі сумнозвісних органів ЧК-ГПУ-НКВД в 1918-1930-х рр.; про участь євреїв в діяльності ОУН і УПА в роки Другої світової війни. В. Алцкан розповів, що він має певну інформацію про зазначені події, але дійсно - більшість з них все ще недостатньо вивчені, а тому робити якісь висновки ще зарано. Найбільше відомо про співпрацю українців і євреїв в США та їх діалог в роки «Холодної війни». Є іще живі свідки цих подій, видано відповідну літературу. Значно менше відомо про участь євреїв в ОУН і УПА у 1939-1945 рр., ця тема взагалі є маловивченою.

На думку Вадима Алцкана, треба спочатку відшукати про це історичні факти, спогади безпосередніх учасників подій, а потім вже давати якийсь аналіз. На сьогодні є кілька точок зору на взаємини між українським визвольним рухом та євреями. Щодо участі євреїв в формуванні більшовицьких органів влади та у діяльності ЧК-ГПУ-НКВД у 1918-1939 рр., то в формуванні цих органів брали участь і росіяни, і латиші, і українці і інші національності колишнього СРСР. Тому, на думку В. Алцкана, вважати лише євреїв основними організаторами та виконавцями більшовицької політики чи винуватцями злочинів більшовицького режиму - нелогічно. До того ж, чимало євреїв були знищені в роки Великого терору, як свідки політичних репресій. Відповідальність за дії більшовицького режиму має бути покладена на всіх його організаторів, а вони, як відомо, були дуже різними за національністю. В останні роки правління Сталіна (1945-1953 рр.) зростав антисемітизм, адже більшовицький вождь був налаштований проводити нову хвилю репресій, в т.ч. і проти євреїв.

Окреме питання стосувалося геноциду ромів в роки Другої світової війни. В. Алцкан розповів, що історичних матеріалів про це збереглося набагато менше, ніж про знищення євреїв. Наукове вивчення цього питання в Україні почалося порівняно недавно. На сьогодні цим активно займаються Михайло Тяглий та Наталія Зіневич і інші історики. Вже проведено кілька конференцій та круглих столів, виставки, планується видання матеріалів.

Семінар продовжився доповіддю історика і музеєзнавця Людмили Гордон. Вона розповіла про особливості побудови експозицій у сучасних музеях. Її доповідь викликала значний інтерес присутніх, особливо - музейників. Особливо цікавою була інформація про побудову експозицій в інституті Яд-Вашем (Ізраїль) та Американському меморіальному музеї Голокосту (США).

В кінці заходу Вадим Алцкан подякував всім за увагу і запросив брати участь у наступних подібних зустрічах. Він наголосив на тому, що Американський меморіальний музей Голокосту зацікавлений у контактах з українськими істориками і відкритий для співпраці.

Автор - Олександр Іщук