Представники Українського інституту національної пам’яті Сергій Рябенко та Леся Бондарук 31 липня на гутірковій сцені фестивалю «Бандерштат» розповідали про перебіг процесу декомунізації в Україні. 

За словами Сергія Рябенка, ухваливши у квітні 2015 р. пакет декомунізаційних законів, держава Україна уперше на законодавчому рівні надала оцінку двом тоталітарним режимам – комуністичному та нацистському. Було визначено, що обидва режими характеризувалися численними порушеннями прав людини, масовими вбивствами, депортаціями, використанням примусової праці, переслідуваннями з етнічних, національних, класових, релігійних, політичних та інших мотивів. У зв’язку з цим комуністичний та нацистський тоталітарні режими засуджено та визнано несумісними з правами та основоположними свободами людини і громадянина.

Однак процес декомунізації в Україні не повинен обмежуватися виключно засудженням комуністичного режиму. Цей процес має охоплювати усі сфери суспільного та політичного життя: від об’єктів топоніміки населених пунктів, відмови від глорифікації вищого державного та партійного керівництва Радянського Союзу та УРСР, працівників радянських органів державної безпеки, до відкриття доступу до архівів колишніх радянських спецслужб. Найголовніше, що як політичні еліти, так і українське суспільство мають однозначно засудити радянські практики управління державою та суспільством, аби уникнути їх повторення у майбутньому. Суспільство не має права толерувати та виправдовувати злочини проти людяності, геноцид, злочини агресії та інші злочинні дії, які вчинялися комуністичним та нацистським режимами на території України.

Сергій Рябенко також розповів, як саме має відбуватися процес декомунізації об’єктів топоніміки населених пунктів та інших адміністративно-територіальних утворень в Україні. За його словами, головну роль у цьому процесі закон відводить представникам територіальних громад. Саме мешканці сіл, селищ, міст у першу чергу повинні проявляти активність та подавати відповідні пропозиції своїм органам місцевого самоврядування щодо того, якими мають бути нові назви вулиць або населених пунктів. Цей процес поступово відбувається на всій території України, від заходу до сходу. До Українського інституту національної пам’яті звертаються за відповідними роз’ясненнями або отриманням біографічних довідок чи необхідної інформації органи місцевого самоврядування, представники громадських організацій, юридичні особи. Утім, подекуди існують спроби саботажу виконання закону окремими недобросовісними чиновниками.

Розповідаючи про те, чому лише зараз, на 24-му році незалежності Україна нарешті зробила спробу надати оцінку радянському минулому, доповідач зазначив, що це стало наслідком кількох факторів. По-перше, величезний поштовх процесу декомунізації дала Революція Гідності та подальші події, пов’язані з анексією Криму Росією та розв’язаною нею війною на сході України. Через це багатьма мешканцями нашої країни пам’ятники Леніну та іншим радянським діячам, пов’язані з ними назви вулиць та населених пунктів сприймаються вже не тільки як радянська спадщина, але як спадщина окупаційного режиму, під якою б назвою він не існував на території України. З іншого боку, теперішня правляча еліта при усіх її недоліках набагато менше відчуває свій зв’язок та свою тяглість до радянського тоталітарного минулого та його традицій. Саме тому, унаслідок системного тиску активної частини суспільства на владу стало можливим прийняття пакету декомунізаційних законів.

За словами представника Інституту усі ці радянські назви, які ще й досі існують в Україні, є своєрідними маркерами території, якими радянський (а в широкому сенсі – російський) режим позначив свою присутність. Нещодавня реакція офіційної Росії на події у Литві, де нещодавно демонтували радянські скульптури на одному з мостів Вільнюса, якраз і засвідчила те, що для Кремля усі ці радянські пам’ятники насправді не становлять ні історичної, ні культурної цінності. Вони лише позначають межі тієї території, яку російська влада вважає зоною поширення своїх «особливих» інтересів у формі «русского міра». Так само у Калінінградській області самої Росії часто не можуть знайти кошти на підтримання у належному стані будинків, що залишилися у спадок від колишньої Східної Пруссії, і вони перебувають у занедбаному стані. Зате на центральній площі містечка обов’язково височіє пофарбований свіжою фарбою пам’ятник Леніну.

Тому у широкому сенсі процес декомунізації – це відповідь на питання, бути чи не бути Україні незалежною державою, чи одного дня ми раптом прокинемося у реінкарнованій УРСР у складі якогось новітнього «Радянського Союзу» або ж «Малоросійського федерального округу» Росії.

Леся Бондарук у своїй частині доповіді розповіла, наскільки важливим для висвітлення історії України у ХХ столітті є відкриття архівів радянських репресивних органів. За її словами, право на збір, зберігання та використання інформації, у тому числі архівної, є одним з основних прав людини, гарантованих українською Конституцією.

Ухвалений Верховною Радою закон про доступ до архівів репресивних органів значно спрощує процедуру доступу до інформації, яка міститься у документах колишніх радянських спецслужб. Відтепер будь-яка людина має право ознайомитися з необхідною їй інформацією, лише написавши заяву та пред’явивши документ, який посвідчує її особу. Вимагати від користувача будь-яких інших документів, наприклад, підтвердження родинного зв’язку з репресованою особою, архіви не мають права. Так само для користувачів відтепер є безкоштовним копіювання документів репресивних органів, якщо воно здійснюється їхніми власними технічними засобами.

Леся Бондарук наголосила також, що дія закону поширюється не лише на архіви спецслужб, такі як, наприклад, СБУ чи МВС, але на всі архівні установи України, у яких зберігається архівна інформація репресивних органів комуністичного режиму.

Торкнулася доповідачка також питання, пов’язаного з відповідальністю за оприлюднення архівної інформації. Відтепер усі можливі ризики, пов’язані з поширенням інформації, приймає на себе сам користувач, а не архівна установа, яка надала йому доступ до неї.

Леся Бондарук також звернула особливу увагу присутніх на те, що хоча архівні документи радянських спецслужб і є надзвичайно важливим джерелом історичної інформації, але сліпо довіряти усьому, що написано у них, не варто. Адже на слідстві обвинувачені могли свідомо повідомляти про себе та інших людей неправдиву інформацію, або ж навпаки розповідали про себе те, що хотів почути від них слідчий, хоча це не завжди відповідало дійсності. Тому дослідникам, які працюють у архівах, завжди необхідно перевіряти інформацію з документів радянських спецслужб за допомогою інших джерел.

Розповіла доповідачка також і про діяльність Українського інституту національної пам’яті у сфері увічнення подій Революції Гідності. Так, вже тривалий час співробітники Інституту збирають та записують спогади тих, хто був учасником Євромайдану. Ці спогади є надзвичайно цінними для дослідників та усіх, хто цікавиться історією нашої країни. Адже вони дають змогу подивитися на події Революції Гідності очима її безпосередніх учасників. Ведеться також робота і над створенням Музею Майдану.

Насамкінець Леся Бондарук закликала присутніх не бути байдужими та активніше долучатися до розбудови нової України. Адже тільки від нас самих залежить, якою бути нашій країні, за свободу та незалежність якої поклали свої життя мільйони українських патріотів.