Радянське минуле дає відповіді на неадекватні процеси у системі влади та суспільстві, — говорять експерти. Щоб провести реформи і врешті виграти у війні, слід докласти зусиль для подолання наслідків тоталітарного правління, рудименти якого досі визначають сьогодення України. 

Чи спроможні уряд України та громадянське суспільство провести успішні реформи і виконати Угоду про Асоціацію? Як подолати тоталітарне минуле, яке привело до двох українських революцій на Майдані і тепер є перешкодою для реформування системи влади? Ці та інші питання обговорювалися на круглому столі в Українському кризовому медіа-центрі.

Директор Українського інституту національної пам'яті Володимир В’ятрович наголосив, що подолання тоталітарного минулого не є проблемою виключно гуманітарного характеру. «Останні події продемонстрували — для України ця проблема стала проблемою безпеки: регіони, де досі домінують різного роду радянські міфи, перетворилися на вогнища терористичного, диверсійного руху, – говорить директор УІНП. – Саме на тих людей, які досі є носіями радянської ідентичності, опирається сьогоднішня російська агресія, яка триває вже кілька місяців».

Політика національної пам’яті є інструментом відновлення демократичних стандартів, на шляху до яких важливо вчасно розпізнати та позбавитися решток тоталітарної спадщини, які в’їлися в свідомість, вжилися в політичну культуру, їх навіть вже починаю видавати за певні ментальні особливості. “Ось у Росії придумали термін “суверенна демократія”. Насправді ідеться про керовану (що далеко від демократії) систему державного управління, але її видають за таку, яка нібито більше підходить для особливої російської ментальності”, — розповідає дослідник.

Володимир В’ятрович вважає: щоб відслідковувати багато незрозумілих та неадекватних процесів у сучасній системі влади слід відкривати умови та механізми функціонування тоталітарного режиму. «Наприклад те, що до 2014 року в Україні існували внутрішні війська вважалося цілком нормальним. Що таке внутрішні війська? Такі військові формування властиві виключно для посткомуністичних, посттоталітарних держав. Свого часу вони мали за завдання придушення антирадянських рухів. Проти кого збиралася воювати українська влада, маючи станом на 2014 рік кількадесят тисяч солдат внутрішніх військ? – запитує історик. – Проти власного народу. Тепер це очевидно».

Ще одним дуже важливим моментом у демонтажі радянської системи, на думку директора Українського інституту національної пам’яті, є реабілітація жертв – невинних людей, що потрапили в жорна репресій тоталітарного режиму, та притягнення до відповідальності тих людей, які брали участь у злочинах проти людяності: «Саме таким чином ми можемо повертатися до відновлення верховенства права. Бо якщо злочини минулого залишаються незасудженими, якщо люди, що невинно постраждали, не отримали ніякої компенсації від держави, про жодне верховенство права, відповідно, не може йтися. Нарешті варто позбавлятися практики: чия влада, той вирішує все».

Всі учасники круглого столу зійшлися на тому, що системна політика подолання тоталітарного минулого ні в гуманітарній сфері, ні в сфері державного управління в Україні ще не здійснювалася. Реформування виконавчої влади в Україні так і не подолало невідповідність командно-адміністративної управлінської системи демократичному політичному устрою та ринковій економіці. Втім, саме в такому ключі дана проблема і не стояла на політичному порядку денному.

Організували дискусію Український кризовий медіа-центр, Український інститут національної пам'яті, Політична школа Віри Нанівської, Міжнародний центр перспективних досліджень, Центр Розвитку Інновацій НаУКМА.