75 років тому, у квітні-травні 1940 року, радянські спецслужби розстріляли близько 22 тисяч взятих у полон поляків, більшість з яких були офіцерами. Український історик Олександр Зінченко з Інституту національної пам'яті розповів ВВС Україна про український бік трагедії і про те, чому, попри офіційні вибачення Москви, Катинь залишається болючою темою у відносинах Польщі й Росії.

Тисячі поляків потрапили в радянський полон у вересні 1939 року, з початком Другої світової. Тоді до Польщі одночасно вторглися Німеччина і Радянський Союз, які на той час були союзниками. Деморалізована польська армія була в безвиході.

Таємні розстріли полонених, відомі під назвою Катинська трагедія, відбувалися власне в Катині, що поблизу Смоленська, а також в Калініні, Харкові, Києві, Мінську та, ймовірно, в інших місцях.

Через рік після масових страт про них дізналися нацисти, який на той час уже були в стані війни з СРСР. Німці організували розкопки масових поховань у Катині і запросили туди журналістів, у тому числі з нейтральних європейських країн, щоб якомога гучніше розкрутити воєнний злочин СРСР і пересварити союзників.

Попри те, що ця трагедія – один з найкраще задокументованих воєнних злочинів сталінського режиму, до 1990 року офіційна позиція Москви полягала в тому, що поляків у Катині розстріляли самі німці в 1941 році, коли дійшли до Смоленська. Але аргументи Москви не переконали ані дослідників, ані Нюрнберзький трибунал. Зрештою, з розвалом Союзу Михайло Горбачов визнав відповідальність НКВД за цей злочин.

Український історик Олександр Зінченко з Інституту національної пам'яті розповів ВВС Україна про український бік трагедії і про те, чому, попри офіційні вибачення Москви, Катинь залишається болючою темою у відносинах Польщі й Росії.

Пан Зінченко - автор книжки "Година папуги" про Катиньську трагедію і співавтор документального фільму "Катинь: листи з раю".

Про бійню в Катині стало відомо в 1943 році

За що?

Олександр Зінченко: 3 березня 1940 року відбувається нарада Політбюро ЦК ВКП(б) під час якої Сталін, вочевидь, щось говорить Берії. В результаті починається страшенна метушня. Табори отримують телеграми з вимогою терміново подати інформацію про наявний склад польських офіцерів.

Що трапилося за дві наступні доби, чому з'явилося рішення розстріляти цих ні в чому не винних людей в такому поспіху – цього жоден дослідник не знає. Умовно кажучи, ще місяць тому їх ніхто не збирався розстрілювати, їх намагалися перевиховати, їм показували кіно, пробували переконати в перевагах радянського ладу.

5 березня Політбюро знову збирається. Берія підготував записку, яка потім увійшла до "Особливої папки №1" - найбільшої таємниці Радянського Союзу, - в якій говориться, що в таборах у Старобільську, Козельську та Осташкові є 14 700 осіб і ще 11 000 - у в’язницях Західної України і Західної Білорусі. І оскільки вони є контрреволюційними елементами, їх треба розстріляти.

Єдина причина, яку називає цей документ, - те, що вони були ворогами комуністичного ладу. В суспільній думці і Польщі, і Росії є різні пояснення розстрілу - наприклад, що це помста Сталіна за 1920 рік, за "Чудо над Віслою", коли польські війська повністю розбили більшовицьке військо. Але очевидно, це лише спроба раціонально пояснити абсолютно кафкіанську, абсурдну з сьогоднішньої перспективи ситуацію.

Це природа тоталітаризму: він ірраціональний.

ВВС Україна: Хто були ці вбиті військові? Очевидно, там було багато мобілізованих, і не всі з них були кадровими офіцерами.

Олександр Зінченко: З тих, хто похований у Харкові, можна скласти невеличкий університет. Там були професори ботаніки, права, багатьох інших наук.

У польській пам'яті ця трагедія функціонує як акція знищення польської еліти. Більшість офіцерів, які загинули в Катині, Калініні, Харкові, Києві, мали вищу освіту, буквально були елітою своєї країни.

Шимон Федоронько, православний капелан війська польського, українець за походженням, був розстріляний в Катині. У Харкові похований Юліан Грунер, чемпіон Польщі з багатьох видів спорту, фантастичний лікар. Його взяли в полон, коли він намагався врятувати життя поранених. Також у Харкові лежить батько режисера Анджея Вайди, капітан Якуб Вайда. Багато років було невідомо, куди він подівся. Тільки після того, як в 1990 році були опубліковані списки з таборів, стало ясно, що скоріш за все, батько Вайди був розстріляний в харківському НКВД і похований в П'ятихатках. (У 2007 році вийшов історичний фільм Анджея Вайди "Катинь". – Ред.).

Роль України

ВВС Україна: У Вашій книжці є свідчення, що в Харкові багато вироків виконували "місцеві "умільці", тобто українці. Зважаючи на те, що частина трагедії відбулася в Україні, чи має Україна теж визнавати причетність до цієї трагедії, а отже й часткову відповідальність за неї?

Олександр Зінченко: Повернімося до Голодомору 1932-33 років. У певному сенсі це була також і громадянська війна, бо частина комсомольців-"яструбків" спричинилася до винищення інших людей, часто своїх односельців. Українці в цій ситуації є жертвами чи знаряддям злочину?

Чи буває картинка чорно-біла в будь-якій ситуації? Можна лише говорити про велику кількість відтінків. На це запитання неможливо однозначно відповісти так чи ні. Відповідь буде і так, і ні.

Дійсно, частина українців, які працювали в НКВД, співпричетні (до злочину. – Ред.). Але водночас, враховуючи історію попередніх десятиліть, можна говорити, що незалежна Україна впала під впливом зовнішньої агресії, було встановлено керовану з Кремля владу.

Що робити з такою ситуацією сьогодні? Зло не поширюється тоді, коли ми його засуджуємо, а незасуджене зло зростає. Якщо ми засудили будь-який злочин, що мав стосунок до нашого українського минулого, ми вже вільні від цього гріха.

ВВС Україна: Ви пам’ятаєте, щоб хтось з українських лідерів публічно засудив причетність українців до цього воєнного злочину?

Олександр Зінченко: Українців у цьому ніхто не звинувачує. Українці були одночасно і виконавцями, і жертвами. Але якщо дивитися на національний склад НКВД в той момент, українців там була дрібочка. Можна подивитися, хто які документи підписував. Українські прізвища там є, але їх дуже мало. В 1939 році все ж таки переважали росіяни. І добре відомо, де саме приймалося рішення - не в Києві, а в Москві.

ВВС Україна: Росія на офіційному рівні, починаючи з Горбачова в 1990 році, визнала провину в цій трагедії, але це питання і далі гостро стоїть між Москвою і Варшавою. Що ще має зробити Росія, щоб зняти цю перешкоду?

Олександр Зінченко: Проблема в тому, що не відбулося покаяння – лише визнання: так, це ми. А якщо говорити про масову свідомість, то скільки відсотків населення у Росії вважають Сталіна ефективним менеджером? (За даними Левада-Центру, у 2015 році 52% росіян позитивно оцінюють історичну роль Сталіна. – Ред.) От і виникає питання: чи відбулося покаяння в російському суспільстві? Цей кошмар бачать і в Польщі, і в Україні. І це створює недовіру до найшляхетніших декларацій.

Це, між іншим, те, що відрізняє українців від росіян. Бо навіть на Донбасі тих, хто сприймає Сталіна позитивно, 16 відсотків, а в цілому по Україні – лише сім відсотків (опитування "Демініціатив" 2015 року. – Ред.). У найбільш прорадянському регіоні України позитивне визначення Сталіна в рази менше, ніж середнє у Росії.

Катинь у підручниках

ВВС Україна: Якщо говорити про українську молодь, яка отримала освіту вже за часів незалежності, наскільки вона обізнана з цією трагедією?

Олександр Зінченко: Катинського розстрілу в українських підручниках так і немає, як і багатьох інших тем. Нагадаю, що кілька років тому міністерство освіти почало міняти в підручниках назву "Друга світова війна" на "Велика Вітчизняна".

Цей термін маніпулятивний, бо він наче створює альтернативу Другій світовій війні. Тоді як насправді події радянсько-німецького конфлікту – це лише складова Другої світової, яка почалася 1 вересня 1939 року і закінчилася 2 вересня 1945 року. Наскільки вона була "вітчизняною", враховуючи, що в перші місяці радянські солдати масово здавалися в полон, це теж дискусійне питання.

Знову ж таки, чому і у Львові, і в Києві, і в Харкові нацистів часто зустрічали з квітами? Проблема була ж не тільки в колаборації. Для частини людей мотивація була абсолютно інша. Від Голодомору минуло вісім років. Від Великого терору – лише три. За десятиліття, яке передувало подіям Другої світової, в Україні комуністичний режим винищив близько 5 млн осіб. Це не могло пройти непоміченим для суспільства.

ВВС Україна: Чи є якісь спроби внести тему Катині до підручників?

Олександр Зінченко: Це не єдина тема, яку треба внести в шкільний підручник.

Якщо говорити про участь українців у Другій світовій війні, то фігурує таке уявлення, що українці боролися з одного боку в радянській армії, з іншого – в УПА. І на цьому рівень знань часто закінчується. Вибачте, але українці воювали в Другій світовій війні від першого дня - 1 вересня 1939 року. 120 тисяч українців, громадян Польщі, воювали у війську польському під час вересневої кампанії 1939 року. 8 тисяч з них загинули. Цього немає в підручнику.

40-45 тисяч українців були в складі канадської армії. 80 тисяч - в складі армії США, переважно на тихоокеанському театрі воєнних дій. У французькому спротиві – 5 тисяч українців. Хто про це пам’ятає? Нам треба повністю переосмислити Другу світову війну, враховуючи всі ці речі, які не звучали за радянських часів і які до сьогодні відсутні в підручнику.

За найбільш обережними оцінками, українців за час війни загинуло 7,5 млн. За іншими даними – від 8 до 10 млн. Кількість людських втрат України у Другій світовій – і військових, і цивільних – це сумарна кількість втрат усіх членів коаліції Об’єднаних Націй (Британії, Польщі, Франції, Канади та решти) мінус втрати Росії. А в Європі не розуміють масштабу наших втрат. Український вимір Другої світової потребує ґрунтовного переусвідомлення і світом, і самими українцями.

З Олександром Зінченком розмовляв Олег Карп'як.

Джерело: ВВС Україна