Цього року національні пам’ятні заходи до 83-х роковин Голодомору присвячені людям, які змогли реалізувати себе, попри травму пережитого у 1932-1933 роках. «Голодомор не зламав» — ані цих людей, ані наш народ.

«Незламні» – це 15 історій про тих, кого не зламав Голодомор.

ЄВГЕНІЯ МІРОШНИЧЕНКО (1931-2009)

видатна оперна співачка, народна артистка України

Народилася в селі Радянське (нині — Графське) Вовчанського р-ну Харківської області. Дитинство співачки пройшло в одному з найбільш постраждалих від Голодомору районів Харківщини, а в її рідному невеликому селі померло більше 230 людей. Родина вижила лише завдяки тому, що батько працював  механізатором на місцевій  МТС.

У листопаді 1943 року вступила до  Харківського ремісничого училища. На одному з концертів хору училища на всесоюзному огляді в Кремлі успішний виступ відкрив талановитій дівчині шлях до Київської консерваторії (нині – Національна музична академія України ім. П. Чайковського). У 1961 році стажувалася в оперному театрі «Ла Скала» у Мілані. Протягом майже 40 років (1957-1994) Євгенія Мірошниченко — провідна солістка Національної опери України. З 1980 року — викладач (з 1990 — професор) Київської консерваторії.

Після першої її появи на сцені критики написали, що «зійшла нова зірка опери». Володіла надзвичайно красивим, легким голосом широкого діапазону (понад три октави), чудовою колоратурною технікою — могутнє форте, прозоре піаніссімо, блискуче філірування звуку. За дивовижне поєднання вокальної майстерності і драматичного таланту Євгенію Мірошниченко називали «співачкою, на яку потрібно дивитися».

У концертному репертуарі співачки були численні арії з опер, українські народні пісні та романси українських композиторів. Із сольними концертними програмами та виставами Євгенія Мірошниченко гастролювала на сценах театрів і концертних залів колишнього СРСР,  знімалася в музичних фільмах, зокрема «Лючія ді Ламмермур». Про Євгенію Мірошниченко знято кінофільми «Образи» (1978) і «Життя як день» (1992). Співачка створила свою вокальну школу, виховала чудових співаків, які нині виступають у багатьох театрах.

Євгенія Мірошниченко вела активну громадську діяльність, заснувала в 2002 році Міжнародний благодійний фонд свого імені. Останні п’ять років присвятила створенню в столиці камерного оперного театру «Мала опера», покликаного знайомити з маловідомим класичним репертуаром і сучасними творами, а також дати можливість молодим співакам працювати в Україні.

«Євгенія Мірошниченко — неперевершена і непересічна постать в українській культурі, яка уславила Україну в близьких і далеких світах. Такі особистості народжуються раз у сто років. Всі, хто спілкувався з цією людиною, хто чув її спів, ніколи не забудуть цієї яскравої творчої зірки, її енергії, натхнення. Це була Людина-Свято, особа широкої душі».

Олена Берегова, проректор Національної музичної академії України ім. П. Чайковського

ІВАН СВІТЛИЧНИЙ (1929 – 1992)

критик, літературознавець, поет, перекладач, дисидент

Народився в селі Половинкине на Луганщині. Так як батьки були незаможними селянами, родину не розкуркулили. Окрім Івана, в ній було ще двоє дівчат – Марія (1932 р.н.) й Надія (1936 р.н.). Через хворобу батька забезпечувала родину мати, Меланія Іллівна. Щоб урятувати дітей від голодної смерті, вона подалася на заробітки на Донбас.

Іван Світличний закінчив із золотою медаллю Старобільську середню школу, а згодом – з відзнакою філологічний факультет Харківського університету. Хоча вчитися юнакові було важче за інших: у 1943 році йому вибухом відірвало пальці на обох руках.

Із 1952 до 1955-го Іван Світличний – аспірант в Інституті літератури ім. Тараса Шевченка. Але його дисертацію «Рухома естетика» до захисту не допустили, бракувало в ній «марксистсько-ленінських постулатів». Працював у двох наукових інститутах, редакції журналу і видавництві «Наукова думка». Через громадянську позицію його переслідували карально-репресивні органи. Втративши під тиском КҐБ роботу, змушений перебиватися випадковими заробітками, публікувався під псевдонімом або чужим прізвищем. Попри все, залишався одним із найвідоміших критиків радянського режиму.

На початку 1960-х – серед найактивніших учасників національно-демократичного руху. Брав участь у створенні Клубу творчої молоді «Сучасник» – першого осередку шістдесятників у Києві. Налагодив стосунки з діаспорою й перебував біля витоків самвидаву. У творах звертав увагу на злочини радянського режиму, передовсім Голодомору, який йому довелося пережити.

Уперше Івана Світличного арештували 1965-го за звинуваченням в «антирадянській агітації й пропаганді». Звільнили за браком доказів.  Другий арешт – 1972-го у так званій «справі Добоша» за звинуваченням у зв’язках із «закордонними націоналістичними організаціями». Слідство тривало вісім місяців, вирок Київського обласного суду – 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. У таборах став одним із лідерів руху опору в’язнів, брав участь в акціях протесту, голодував, одне з голодувань тривало 56 діб.

Із табору Іван Світличний вийшов 1983-го – важкохворим, але не зломленим. «Все краще в мені – це Іван. Усього кращого в багатьох інших – від Івана. Він роздарував себе по проскурах. Виняткова роль, виняткова самопожертва – без тіні докору», – писав поет Василь Стус.

«Світличний – це міцнющий корінець, що тягнеться, може, від Савур-могили. Надійний корінець. У загроженому світі шістдесятників та велика людська надійність була так само важливою, як загальнолюдські цінності... Я мав звичку називати Івана – «Світличник» – чоловік активний і рухливий, а водночас спокійний і твердий. У суспільстві Іван посідав таке місце, що наводило на думку про світильник – євангельський образ покликаного бути «світлом для світу»

Євген Сверстюк